Ще в глибоку давнину було відомо, що людський або тваринний організм, який переніс ту чи іншу хворобу, в друге на неї не хворіє. З розвитком мікробіології стало також відомо, що не завжди проникнення в організм збудника інфекції веде до захворювання. Це залежить від багатьох причин і насамперед від стану організму. В нормальному стані організм набуває активної специфічної стійкості проти того чи іншого виду інфекції.
Стан організму, за якого він протистоїть шкідливій дії патогенних мікробів, їхніх токсинів або будь-яких інших сторонніх тіл, назвали імунітетом (immunitans – звільнення). Видатний вітчизняний І.І.Мечников головну роль у природженій і набутій несприйнятливість до інфекції відводив організмові і його специфічним клітинам – фагоцитом.  До 1885р. у вивченні імунітету визначилися два конкуруючі напрямки. Перший очолював І.І.Мечников. Він розвив теорію клітинного імунітету і розглядав фагоцетоз як основний фактор захисту організму від інфекції. Представником другого напрямку був П.Ерліх, який вважав, що основним захисним механізмом від інфекції є гуморальні фактори сироватки крові. Інтенсивні дослідження цієї важливої проблеми показали, що ці дві точки зору не є протилежними,  а доповнюють одна одну. В 1909р. І.І.Мечников і П.Ерліх за розробку вчення про імунітет були удостоєні Нобелівської премії.
Головне завдання імунітету – знищення клітин, що генетично відрізняються від власних.
Види імунітету
Природжений (видовий або спадковий) імунітет – стійкість організму до певних патогенних агентів, яка властива даному виді і передається спадково. Вважа ... Читати далі »

Роль біополімерів (РНК, ДНК, білків, полісахаридів) в організації та функціонуванні живих систем.

Білки— складні високомолекулярні природні органічні речовини, що складаються з амінокислот, сполучених пептидними зв'язками. В однині (білок) термін найчастіше використовується для посилання на білок, як речовину, коли не важливий її конкретний склад, та на окремі молекули або типи білків, у множині (білки) — для посилання на деяку кількість білків, коли точний склад важливий.

Зазвичай білки є лінійними полімерами — поліпептидами, хоча інколи мають складнішу структуру. Невеликі білкові молекули, тобто олігомери поліпептидів, називаються пептидами. Послідовність амінокислот у конкретному білку визначається відповідним геном і зашифрована генетичним кодом. Хоча генетичний код більшості організмів визначає лише 20 «стандартних» амінокислот, їхнє комбінування уможливлює створення великого різномаїття білків із різними властивостями. Крім того, амінокислоти у складі білка часто піддаються посттрансляційним модифікаціям, які можуть виникати і до того, як білок починає виконувати свою функцію, і під час його «роботи» в клітині. Для досягнення певної функції білки можуть ... Читати далі »

Клітинна теорія — одне з найважливіших біологічних узагальнень, згідно якому всі організми мають клітинну будову. Клітинна теорія разом із законом перетворення енергії і еволюційною теорією Ч. Дарвіна є одним з трьох великих відкриттів природознавства XIX ст.

  Клітинну будову вперше спостерігав Р. Гук (1665) у рослин. Н. Грю (1682) вважав, що стінки клітин утворені переплетенням волокон, як у текстилю (звідси термін «тканини»). Ядро в рослинній клітині описав Р. Броун (1831), але тільки М. Шлейден у 1838 зробив перші кроки до розкриття і розуміння його ролі. Ос­новна заслуга оформлення клітинної теорії належить Т. Шванну (1839), який використовував власні дані та результати Шлейдена, школи Я. Пуркине та інших вчених. Зіставивши тканинні структури тварин і рослин, він вказав на загальний для них принцип клітинної будови і зростання. Проте Шванн, як і Шлейден, вважали, що головна роль у клітині належить оболонці і що клітини утворюються з безструктурної речовини. Надалі клітинна теорія була поширена і на одноклітинні організми, сформоване уявлення про ядро і протоплазму як про головні компоненти клітини, досліджений поділ клітин. Р. Вирхов у 1858 обґрунтував принцип спадкоємності клітин шляхом поділу («кожна клітина з клітини»).

... Читати далі »