Ще в глибоку давнину було відомо, що людський або тваринний організм, який переніс ту чи іншу хворобу, в друге на неї не хворіє. З розвитком мікробіології стало також відомо, що не завжди проникнення в організм збудника інфекції веде до захворювання. Це залежить від багатьох причин і насамперед від стану організму. В нормальному стані організм набуває активної специфічної стійкості проти того чи іншого виду інфекції.
Стан організму, за якого він протистоїть шкідливій дії патогенних мікробів, їхніх токсинів або будь-яких інших сторонніх тіл, назвали імунітетом (immunitans – звільнення). Видатний вітчизняний І.І.Мечников головну роль у природженій і набутій несприйнятливість до інфекції відводив організмові і його специфічним клітинам – фагоцитом.  До 1885р. у вивченні імунітету визначилися два конкуруючі напрямки. Перший очолював І.І.Мечников. Він розвив теорію клітинного імунітету і розглядав фагоцетоз як основний фактор захисту організму від інфекції. Представником другого напрямку був П.Ерліх, який вважав, що основним захисним механізмом від інфекції є гуморальні фактори сироватки крові. Інтенсивні дослідження цієї важливої проблеми показали, що ці дві точки зору не є протилежними,  а доповнюють одна одну. В 1909р. І.І.Мечников і П.Ерліх за розробку вчення про імунітет були удостоєні Нобелівської премії.
Головне завдання імунітету – знищення клітин, що генетично відрізняються від власних.
Види імунітету
Природжений (видовий або спадковий) імунітет – стійкість організму до певних патогенних агентів, яка властива даному виді і передається спадково. Вважають, що цей вид імунітету пов’язаний з особливостями генотипу даного конкретного виду макроорганізму. Наприклад: несприйнятливість людини до чуми ВРХ, курячої холери, а тварин – до скарлатини, кору.
В основі механізмів природженого імунітету до інфекцій лежить відсутність у клітинах макроорганізму рецепторів і субстратів, які необхідні для адсорбції і розмноження збудника інфекції, наявність речовин, що блокують його репродукцію, здатність організму – хазяїна синтезувати різний інгібітори у відповідь на проникнення патогенних мікроорганізмів.

Природний у свою чергу – на активний і пасивний.
Набутий імунітет – специфічний захист проти генетично чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою організму у вигляді вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного захворювання або вакцинації здорового організму.
Набутий імунітет поділяють на природний і штучний.
Природний активний імунітет може виникати після перенесення інфекції і тривати місяцями, роками або все життя. Природний пасивний імунітет має новонароджений організм, набуваючи його від матері в період внутрішньоутробного розвитку.
Набутий штучний імунітет виробляється в результаті активної або пасивної імунізації організму. Штучний активний імунітет формується під впливом вакцин і може тривати від кількох місяців до кількох років. Імунітет, зумовлений введенням в організм готових захисних речовин (антитіл) у вигляді сироваток, дістав назву набутого пасивного імунітету, набутий імунітет не успадковується. Він формується по відношенню до конкретного виду патогенного мікроба в результаті контакту з ним, тобто є суворо специфічним. Цей вид імунітету дуже стійкий; наприклад, після віспи він зберігається все життя, а після кору і висипного тифу – довгі роки.
Неспецифічна резистентність. Під нею розуміють відносний рівень природженої стійкості організму незалежно від виду факторів: механічних, фізичних, хімічних, біологічних, в тому числі до мікробів, їхніх токсинів та ін. вона може бути властива всьому організму, його окремим системам, органам, тканинам. Вона пов’язана з анатомо-фізіологічними і генетичними особливостями організму, з його механічними гуморальними і клітинними не специфічними факторами захисту та ін.
Імунологічні реакції організму на проникнення до нього генетично чужорідних речовин здійснює його лімфоїдна система. Завдяки виробленню специфічних молекул – антитіл.