Фізичне виховання молоді — це сукупність дій вихователя і ви­хованця, спрямованих на розвиток організму, укріплення здоро­в'я, забезпечення гармонії «фізичного розвитку та духовного жит­тя багатогранної діяльності людини» (В.О. Сухомлинський).

Результат фізичного виховання особистості виражається в ово­лодінні нею фізичною культурою, яка представляє собою сукуп­ність досягнень людини в галузі її фізичного розвитку.

Фізичне виховання пройшло довгий шлях свого розвитку.

В античному світі перед фізичним вихованням дітей аристок­ратії стояло завдання сприяти підготовці сильних, удалих воїнів, слухняних і витривалих солдат для захисту рабовласницької дер­жави і придушення повстань рабів.Ідеалом грецького виховання вважався гармонійний розвиток усіх фізичних і психічних сил та здібностей людини. У Спарті, щоб зробити спартанських дівчат здатними народжу­вати здорових дітей, держава прописувала займатися особливим курсом гімнастики (бігати, боротися, стрибати, кидати диск, спис).

Джон Локк (1632—1704) у своїй праці «Думки про виховання» дав вперше розгорнуту теорію фізичного виховання. Локк вважав «здоровий дух у здоровому тілі» щасливим станом. Він надавав великого значення перебуванню дітей на свіжому повітрі, прилу­ченню тіла до спеки та холоду, плаванню, просторому одягові, простій і невишуканій їжі, чистому повітрю, доброму сну, твердій постелі, розвагам, танцям, верховій їзді, фехтуванню, ручній праці і мандруванню.

Шведська система, яка створена поетом П.Г. Лінгом (1776— 1839) і доповнена його сином Ярмаром Лінгом, з педагогічного к у розроблена найбільш раціонально. Спираючись на дані психології, анатомії, фізіології, система Лінга переслідувала перш за педагогічну і лікувальну мету. Вона поділялась на 4 види: пе­дагогічна гімнастика, воєнна, лікувальна і естетична. Характеризує систему планомірність, послідовність вправ, введення коректуючих вправ, відповідність вправ анатомо-фізіологічним особливостям різних груп дітей. Пестолоцці вважав, що шведи своєю гімнастикою здійснюють виховання, а інші — лише рух.

Сокольська гімнастика заснована Тиршом (1832—1884), має багато спільного з німецькою. Відмінність її полягає в групових вправах (пірамідах) і в порядкових рухах, які виконувалися під музику, що викликало сильне враження.

Ритмо-гімнастичні системи являють собою прагнення ввести в гімнастику моменти естетичного порядку. Найбільше розпо­всюдженими системами вважались системи Жана Далькрода, А. Дункан.

Особливої уваги заслуговує система фізичного виховання П.Ф. Лесгафта (1837—1909), яку він визначав як фізичну освіту. Він відштовхувався від факту тісного зв'язку між фізичними руха­ми і психічними виявами дитини, ставив завдання вчити дітей свідомо керувати ними, тобто щоб людина свідомо володіла своїм тілом. Всі вправи Лесгафт поділив на: прості, вправи з обтяжен­ням і опірності, ігри, елементарну працю. Найкориснішими фізичними вправами Лесгафт вважав ходіння і біг, який, за його слова­ми, є однією з найбільш вигідних природних форм активної дії. В той же час Лесгафт надмірно інтелектуалізував фізичні вправи, негативно ставився до гімнастичних приладів і змагань, бо вва­жав, що це приводить до непропорційного розвитку тіла людини, не рекомендував показувати учням, як виконувати різні рухи, ви­магав виконання лише на основі слова.

Фізична культура України сягає корінням, як визначено в «Кон­цепції національного виховання», часів Київської Русі. То були методи гартування дітей, формування воїнського лицарства і муж­ності. Вершиною національного фізичного виховання, самовдос­коналення тіла і духу була епоха Запорозької Січі. Тут сила і витривалість тілогартування проходили в постійних іграх, заба­вах, танцях, змагальних вправах тощо.

Все цінне, вироблене в історії педагогічної думки, творчо ви­користовується в сучасній школі, яка вирішує такі основні завдання:

1. Сприяння зміцненню здоров'я і загартування організму уч­нів, підвищенню їх працездатності (підвищенням стійкості орга­нізму до перегрівання, переохолодження, коливань тиску, укріп­лення опорно-рухового апарата дітей, формування правильної постави, поліпшення діяльності серцево-судинної, дихальної сис­теми; укріплення нервової системи).

2. Формування рухових умінь і навичок школярів у процесі виконання певних рухів. Серед них: природні дії (ходіння, біг, стрибки, плавання та ін.) і спеціально організовані вправи на при­ладах, акробатика, котрі вимагають певних знань.

3. Сприяння придбанню учнями необхідних знань у галузі фі­зичної культури, спорту, гігієни та медицини про значення фізич­ної культури і спорту для укріплення здоров'я, про режим дня, особисту гігієну, способи підтримання високої працездатності, про фактори загартовування, прийоми самоконтролю та ін.

4. Розвиток основних фізичних якостей школярів (сили, сприт­ності, терплячості, гнучкості, відваги та ін.), забезпечення єднання фізичного виховання з моральним, естетичним, трудовим, розумо­вим (виховання сміливості, наполегливості, дисциплінованості, колективізму, почуття дружби і товариськості, навичок культурної поведінки, формування організаторських навичок, розуміння кра­сивої будови тіла людини, краси спортивної техніки та ін.

5. Виховання вольових і моральних якостей, свідомого ставлен­ня школярів до власного організму, формування вмінь «берегти здо­ров'я», укріплювати його правильним режимом праці, відпочинку, харчування, гімнастикою та спортом, гартувати фізичні та нервові сили, попереджати захворювання» (В.О. Сухомлинський).

Методи, форми, засоби фізичного виховання

Для вирішення завдань фізичного виховання необхідна освіта школярів, формування потреб оволодіння фізичною культурою, що можна забезпечити за допомогою освіти і переконання: бесід, лекцій, конференцій, показових виступів спортсменів, зустрічей, диспутів. В.О. Сухомлинський писав, що в бесідах він «прагнув поєднати теоретичний виклад з безпосереднім зверненням до осо­бистості вихованця, щоб життєві процеси і явища, про які йде мова, кожен підліток розглядав не як абстрактні узагальнення, а як живе життя власного організму».

Реалізації цих завдань сприяє формування валеологічних знань, які дозволять школярам усвідомлювати питання щодо збереження і зміцнення свого здоров'я, додержання гігієни розумової і фізич­ної праці, режиму та якості харчування та ін., тому що дбайливе ставлення до власного тіла, організму є головною умовою самореалізації особистості.

Розвиток основних фізичних якостей, формування рухових умінь і навичок повинно здійснюватися в процесі: виконання фізичних вправ, трудової діяльності, додержань режиму праці та відпочинку, гігієни праці. «Є багато трудових процесів, — зазначав В.О. Сухомлинський, — у яких гармонійні, красиві, злагоджені рухи людського тіла можна прирівняти до гімнастичних вправ».

Успішність фізичного виховання визначається також педагогіч­но доцільним використанням методів заохочення (участь у зма­ганнях, одержування призів та ін.), а також стимулювання школя­рів до самоосвіти, зміцнення свого тіла.

До форм організації фізичного виховання можна віднести уро­ки фізичної культури, оздоровчо-гігієнічну роботу в режимі на­вчального дня, самостійні заняття учнів, позакласну роботу та позашкільну роботу з фізичного виховання.

Уроки фізичної культури покликані забезпечувати різнобічну загальну фізичну підготовку школярів. Конкретні завдання уроків вирішуються згідно з діючими навчальними програмами, які міс­тять перелік вправ, теоретичних повідомлень, що підлягають за­своєнню в кожному класі, але з урахуванням підготовки, даних медичного огляду, функціональних можливостей дитини.

Повноцінному фізичному вихованню сприяє і оздоровчо-гігіє­нічна робота в режимі навчального часу: гімнастика до навчальних занять, фізкультурні хвилини під час уроку, спортивні розваги, гра на великих перервах.

Позакласна і позашкільна робота з фізичного виховання спря­мована на підвищення загальної фізичної і спортивної підготовки школярів, на розвиток інтересу до спорту, на самостійне систематичне виконання фізичних вправ. Школярі можуть займа­тися в спортивних секціях (легкої атлетики, гімнастики, лижної підготовки, ковзанярської, волейбольної, тенісної та ін.), брати участь у масових змаганнях, спортивних святах.

Засобами фізичного виховання є фізичні вправи (гімнастика, спортивна гра, туризм), оздоровчі сили природи (сонячне опромі­нення, повітряні і водяні процедури), гігієнічні фактори (режим праці та відпочинку, харчування, оптимальна площа спортивних залів, вологе прибирання, провітрювання та ін.).