РОЗДІЛ 2. СУТЬ ПОНЯТТЯ «ДУХОВНЕ ЗДОРОВ’Я»

З огляду на те, що феномен людини становить собою діалектичну єдність матеріального і духовного, біологічного і соціального, особистого і суспільного, виникає необхідність розглянути духовну складову здоров’я людини.

Як і будь-яку фундаментальну якість, духовний розвиток однозначно і стисло визначити неможна. Духовність для віруючої людини – це її здатність відчувати себе відповідальною за власні дії перед Богом. Люди, які не вірять у реальність Бога, але визнають існування такого собі Космічного Розуму, Свідомості Всесвіту, Сил Природи, Совісті сприймають духовність як синонім моральності. Не можна заперечити наявність діалектичного взаємозв’язку між поняттями «моральність» і «духовність», однак їх не слід ототожнювати.

Духовний розвиток - це найефективніший шлях, який може видалити причини всіх проблем людини. Саме бездуховність та неосвіченість є головними причинами абсолютно всіх негараздів та хвороб людини. Духовність слід розуміти як діяльність свідомості, спрямовану на пошук сенсу життя і свого місця в ньому, визначення критеріїв добра і зла, оцінювання за ними людей і подій, формування мотивів поведінки згідно із загальнолюдськими принципами моральності або всупереч їм. Духовні цінності відіграють роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності та визначають поведінку людини.

Усе більше і більше людей говорять про значення духовних надбань. Духовні уподобання повинні починатися в родині й охоплювати всі галузі появи індивіду. Вони повинні дозволяти людям обумовлювати свої рішення, відношення і роботу, забезпечувати соціальний, економічний і духовний добробут людей. Права людини і загальні етичні цінності охороняють нас від повторення трагедій минулого й надають нам бачення майбутнього світу, в якому права людини та етнічні норми світової духовної культури стануть неписаними законами і будуть виконуватися природно, як засіб життя.

Тривалий час духовність прирівнювали до релігійності. Особливо це було виражено в радянський період. У той час, коли церква була відокремлена від держави, тема духовності була викреслена з наукових робіт, але сьогодні проблема духовності щільно ввійшла до кола сучасних досліджуваних проблем.

У науковій літературі поняття «духовне» та «душевне» (або «психічне») нерідко ототожнюються. Разом з тим, говорячи про взаємозв’язок між здоров’ям людини та її духовним світом, дуже важко провести чітку межу між душевним (психічним) та духовним, які в конкретній людині є не чим іншим, як абстрактними аспектами єдиного цілого. У тих випадках, коли людина перебуває в стані суперечності між своєю душею і духом, що трапляється, наприклад, у ситуації вибору між неспокоєм та напруженням духовних пошуків та душевним благополуччям і рівновагою, виділення цих аспектів з метою «розібратися в собі» є просто необхідним. Складовими духовного світу людини виступають знання, моральні, художньо-естетичні, життєво-практичні переживання, ціннісні орієнтації та установки. Свої життєві проблеми, в тому числі і стан свого здоров’я, людина сприймає крізь призму певних понять, образів, почуттів, уявлень, смислів та інших духовних утворень. Світогляд кожної конкретної людини є неповторним, у тому практичні підходи людей до розв’язання проблеми здоров’я дуже різняться між собою [24].

Отже, досвід освоєння людиною навколишньої та своєї внутрішньої реальності концентрується у відповідних соціальних формах духовності: релігії, філософії, науці, моралі тощо. Так, в релігії людина спонукається до здорового способу життя вірою в божественні заповіді, якими встановлюється культ тілесної та духовної чистоти. У філософії та науці – веліннями розуму, в етиці – моральними настановами, в мистецтві – почуттям прекрасного.

Філософським осмисленням духовності займалися М. Кисельов, М. Култаєва, С. Кримський, В. Кулініченко, В. Петленко, Г. Царєгородцев та інші.

Філософський словник визначає духовність  як спосіб життєдіяльності, специфіка якого полягає у пріоритетному задоволенні потреби у пізнанні – світу, себе і, головне, - сенсу та призначення свого життя [47].

С. Кримський вважав, що духовність – «…це здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичних засадах, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини, його волі від  жорсткої залежності перед ситуаціями, які постійно змінюються. Духовність призводить до свого роду сенсової космогонії, поєднанню образу світу з моральним законом особистості…» [16].

Р. Лівшиц визначав духовність як «…таку смисложиттєву позицію особистості в світі, в якій людина відкриває себе світові, а також іншій людині як одиничному носію родової людської сутності. Духовність виражена в прагненні до соціально-позитивних, гуманістичним цінностям, у ній відбувається розвиток родової сутності людини» [20].

Духовність не ототожнюється з духовним життям суспільства. Вона виступає як спосіб розвитку особистості. Якщо світогляд передбачає вибір способу життя, то духовність пов’язана з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі, одним словом, із зустрічі з самим собою.

Таким чином, під духовністю розуміють процес, за допомогою якого духовний потенціал душі розвивається урівноважено та гармонійно. Духовне перетворення особистості це процес виховання та навчання, які приводять до духовного росту. Духовний ріст є основою етики та моралі людини, його гуманістичного розвитку. Все, що сприяє духовному росту, спрямовано на добро. Якщо  не керувати нашими природними потребами та бажаннями, вони можуть збити людину з духовного шляху.

Рівень духовності, на якому ми знаходимось, отримує своє відображеннях у наших взаємовідносинах з навколишнім світом та самим собою. Він проявляється в моделях довільних відповідей. Тому одним з головних інструментів духовного росту є постійний  контроль, розуміння наших відповідей, нашої поведінки. Людина, оволодіваючи вмінням аналізу своїх довільних відповідей, учиться культурі мислення; умінню розуміти наші почуття, осмислити порядність та емоційну цілісність; умінню проявляти в потрібний момент волю, рішучу дію, якщо вона морально оправдана.

Духовність або духовний світ людини успішніше формується на основі здорового організму. Здоров’я тіла забезпечує людині не лише високу працездатність, творче довголіття, але й помітно впливає на її інтереси, погляди, спосіб мислення. Воно слугує джерелом духовної бадьорості, оптимізму, впевненості в собі та своїх творчих можливостях, пробуджує інтерес до нових духовних цінностей, стає важливою умовою культурного розвитку людини. З іншого боку, духовне в людині здійснює зворотний вплив на її фізичний стан і може стати джерелом прагнення до здорового способу життя. Духовні цінності, ідеї та знання нерідко стають тією спонукальною силою, яка докорінно змінює спосіб життя людини. Здоровий спосіб життя органічно входить у сферу прекрасного, набуваючи, крім практичної, естетичну цінність.

Людина, яка піклується лише про здоров’я свого тіла і забуває про «здоров’я духу», ігноруючи прийняті у суспільстві моральні норми і цінності, іде шляхом тваринних інстинктів [9].

Отже, можна сказати, що неможливо досягнути духовного здоров’я без підтримання тілесного здоров’я і навпаки. Порушення людиною гармонії між фізичним і духовним негативно впливає на обидві сфери її життя.

Люди тягнуться до тих, хто випромінює доброту, любов, світло, тепло, позитивну енергію. Лікарі стверджують, що добрі, веселі, енергійні люди довше живуть і менше хворіють. Спокій, урівноваженість, чуйність, доброта, порядність, ввічливість характеризують здорову людину. З нею легко жити, приємно спілкуватися. Такі люди вміють жити в гармонії, в злагоді з самим собою, з іншими людьми. Вони веселі і щасливі, успішно розв’язують свої проблеми. Емоційно врівноважені люди сповнені щастя і любові, а головне – духовного здоров’я, яке має таке велике значення для повноцінного життя людини [37]. Духовна складова  людини є не тільки основою її здоров’я, але й основою благополуччя людей, які її оточують.

Л. Антонова та І. Попова визначають духовне здоров’я людини  як прагнення людини до оволодіння загальнолюдськими цінностями: правдою, істиною, добром; здатність відчувати себе часткою навколишнього світу, бажання поліпшувати його та активно сприяти цьому і в зв’язку з цим уміти співчувати, співпереживати, надавати допомогу іншим, будувати свої стосунки з людьми, відповідально ставитись до себе самого та свого життя [2].

Таким чином, духовне здоров’я – це рівень розвитку моралі, це система мислення людини та його відношення до навколишнього світу, це вміння будувати свої стосунки з іншими людьми, це здібності до аналізу ситуації, прогнозування та розвиток різних ситуацій і відповідно до цього побудова моделі своєї поведінки (рис. 2.1).

Сьогодні вже з’явилися праці вчених, де компетентно і докладно розглядаються шляхи реального захисту здоров’я людини та природи в кризовій ситуації. Головне – це вдосконалення духовної сфери людини, зміна її ставлення до природи як живої системи живого Всесвіту. Власне, обмежуючи свої меркантильні потреби і піднімаючись на вищі духовні сходинки, людство може розраховувати на вихід із кризи і порятунок від морально-екологічної катастрофи. Жадоба грошей і влади шкодить довкіллю і, найголовніше, унеможливлює духовний розвиток людини [22].
Бездуховність починається з відсутності почуття вдячності за такі життєво важливі умови, як чисте повітря для дихання, чиста джерельна вода, сонячне тепло і світло, місце на Землі, дари ланів, лісів, луків та інші безцінні подарунки природи, які приймаються як щось само собою зрозуміле.

Сучасна наука довела вірність вчення стародавніх філософів, що перш за все, слід берегти духовне здоров’я людини, тому що від духовного стану залежить в значній мірі її фізичний розвиток. Власне духовність, як форма прояву морального потенціалу людини, спрямованого на доброзичливість, співучасть та безкорисливість здатна врятувати суспільство і особу від варварства, агресивності та жорстокості. Ми повинні прагнути закладати в свої та дитячі душі милосердя, доброту. Справедливість, розуміння душі іншої людини, її енергетики, звичаїв своїх предків. Без душі немає особистості, без особистості немає прогресу цивілізації, без руху немає життя. Без духовності людина не може подолати хвороби, одужати, бути здоровою і щасливою.

Духовне здоров’я залежить від духовного світу особистості, його сприйняття складових духовної культури людства, освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, життєва самоідентифікація, ставлення до сенсу життя, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей в контексті власних ідеалів і світогляду - все це визначає стан духовного здоров’я індивіда [25].

Аналізуючи вище сказане, шляхами формування духовного здоров’я особистості є досягнення певного рівня становлення світогляду: формування цілей життя; інтеріоризація загальнолюдських цінностей, формування інтелектуальної сфери шляхом розвитку логіки та інтуїції, які забезпечують культуру мислення на основі набутих знань, формування емоційної вольової сфери, яка забезпечує культуру емоцій, поведінки. При цьому тільки комплексно досягається цілісність фізичного, психічного, духовного розвитку, жодна сторона не виступає як самоціль, вони взаємодіють, взаємозбагачуються, усі разом слугуючи вирішенню одного загального завдання – усебічного і гармонійного розвитку особистості [31].

Духовність є невід’ємною і вагомою частиною духовного здоров’я особистості. Особливості духовного світу окремої людини чи соціальної спільноти виступають важливим чинником, що зумовлює як характер загального ставлення людини до свого здоров’я, так і вибір конкретних методів його збереження, відновлення та розвитку.