РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОГО ЗДОРОВ’Я МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

У кожної людини свій темп розвитку та своя стадія духовного вдосконалення залежно від рівня розвитку душі та від якості способу життя, індикатором яких є здоров’я людини. Допомогу і підтримку в цьому процесі надають батьки, вихователі та  вчителі, які формують особистість дитини.

Духовне здоров’я людини формується багатьма чинниками. Традиційними є вплив батьків, їхній світогляд, переконання, культура, традиції, побут. Не останню роль відіграє національна внутрішня політика держави. В галузі освіти вона спрямована на забезпечення комплексного формування здоров’я. Це положення відображається в низці державних нормативних документів («Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ ст.», закон України «При охорону здоров’я», «Національна програма патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства», «Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді», «Концепція валеологічної освіти педагогічних працівників») та покладено в основу формування здорової особистості з високим рівнем громадянської відповідальності, готової до самостійного вибору власного місця в житті.

Державна політика реалізується через освітні заклади: дошкільні, шкільні, позашкільні, вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації. На жаль стратегії в держави у цьому питанні ще не вироблено, як і наступництва, взаємодії, координації дій. Але вільне місце довго вакантним не буває. Його заповнює примітивна, розважальна, неукраїнська ерзацкультура. Юне покоління росте на прикладах віртуальних героїв мультфільмів, непереможних фантастичних людей-мишей, голлівудських поліцейських суперменів.

Духовне здоров’я формується шляхом виховання в особистості позитивного спілкування, запобігання конфліктам, акцентуючи увагу на моральному вихованні як одній з важливих характеристик людини і суспільства. Духовне виховання і здоров’я повинно базуватися на природних реальних явищах, спілкуванні з довкіллям, дослідженням його з усіх сторін. Якщо держава зможе обмежити вплив на дітей електронних засобів масової інформації, то багато проблем у формуванні духовного здоров’я людини буде вирішено без особливих зусиль [32].

Духовне здоров’я особистості формується протягом всього життя від самого народження. На його формування на початку впливають батьки і сім’я загалом, потім вихователі та вчителі у дитсадках та школах. Роль останніх є найвагомішою [28; 29].

Дитина виховується в сім’ї і в школі. Школа створює сприятливі умови для всебічного формування особистості. Проте основа характеру, життєвої позиції, елементарна вихованість – бере початок у сім’ї. Значний вплив на формування духовного здоров’я маленької дитини мають батьківські настанови, бесіди, особистий приклад, сімейні звичаї. Нажаль, більшість дорослих у першу чергу націлюються на задоволення матеріальних потреб дитини, не даючи належної уваги формуванню вищих, морально-духовних її інтересів.

Діти переважно рідко чи навіть дуже рідко відвідують разом із батьками театри, виставки, екскурсії, церкву; вкрай обмеженим є й «живе спілкування» у сімʼї, адже душевно-духовний діалог з дорослими замінює «теле-іграшково-розважальна індустрія», внаслідок чого позитивний потенціал сімейного виховання істотно знижується. Як зазначає О. Шевченко, на духовне формування дітей у сім'ї значний вплив мають і такі чинники, як тип стосунків її членів, стиль спілкування, мікроклімат, який може бути як сприятливий, так і несприятливий. Не сприяє духовному розвитку дитини, зокрема, нервовий, напружений мікроклімат: він негативно позначається на психічному стані дитини, на рівні її самооцінки, налаштовує на підсилення її агресивності. Доброзичлива ж атмосфера, пронизана щирістю, взаєморозумінням, любовʼю, навпаки, створює надійне підґрунтя для розвитку відповідних якостей особистості дитини [50].

В. Сухомлинський надавав великого значення матері як берегині домашнього вогнища, духовному, моральному стрижню сім’ї. Мета матері – повернути дитині духовну, моральну самосвідомість народу, його традиції, культуру, елементи побуту, ті моральні основи, які відображають загальнолюдські цінності [43].

Людські цінності властиві кожному, але для того, щоб їх ствердити, педагогічний процес повинен бути здатним перетворити культурні, духовні надбання в настанову й поведінку, що засновані на моралі, духовності, психологічному єднанні  [9].

 Основою виховання дитини є духовність сім’ї, яка виражається в суспільній моралі, етиці, естетиці та формуванні поведінки як певної системи відносин, дій, вчинків, зумовлених суспільними умовами та обставинами, в цьому полягає загально соціальна функція сім’ї.

Духовність виховання – це система, уклад життя сім’ї, умова, яка забезпечує здійснення розумового. Інтелектуального, емоційно-чуттєвого розвитку дитини та формування її світогляду.

Безперечно, великою допомогою для духовного відродження суспільства є правильна організація в державі освіти молодого покоління. Під освітою розуміють не тільки загальну освіту, яка включає в себе моральне та духовне виховання, але й професійну освіту. Загальна освіта та духовний розвиток не повинні бути відокремлені один від одного ідейно, тому що велике значення має правильний вибір тих, кому довірили виховувати молодь. К. Ушинський писав: «…необходимо также, чтобы светские лица, принимающиеся за воспитание были не только хорошие педагоги, но и истинные христиане по своим стремлениям и убеждениям. Современная педагогика исключительно выросла на христианской почве и для нас не христианская педагогика есть вещь немыслимая…» [45].

Загальна освіта повинна стимулювати бажання духовного розвитку, духовного вдосконалення, виникнення внутрішньої потреби використовувати в житті загальнолюдські моральні принципи, щоб людина розуміла, що духовне – це головне в житті, що без духовності не можливо стати по-справжньому культурною людиною.

Проблеми формування гармонійного фізичного та психічного розвитку та здоров’я дітей залежать від формування стереотипу здорового способу життя в процесі виховання, навчання, харчування, медичного обслуговування дітей. Погіршення здоров’я дітей шкільного віку є не лише серйозною медичною, а й педагогічною проблемою. Оздоровленням дітей передусім має займатися освіта. Лише система освіти будь-яких форм навчання може та повинна зберегти майбутнє нації, повернути здоров’я нашим дітям. Тому що першочерговим завданням будь-якого навчального закладу має бути високий рівень здоров’я дитини, а за ним – високий рівень знань. Недоліки освіти в цілому пов’язані з методологією загальної освіти, яка не повинна зводитися лише до розвитку мислення дитини, до набуття нею навичок аналізу, до повідомлення їй відомостей, які доречні тільки на практиці, до суми деяких уявлень про устрій навколишнього світу, вивченню фактів з історії людства, знайомству з літературою та мистецтвом, підготовки до продовження освіти. Загальна освіта повинна також дати елементарні відомості про сутність людського мислення, сутність людського знання та про способи спілкування між людьми, які завжди в тому чи іншому сенсі базуються на деяких догмах або аксіомах [18].

Школа і сім’я мають спільну мету – становлення суб’єктивності людини. Соціальне замовлення сучасної школи – навчити особистість бути конкурентоздатною у суспільстві з ринковою економікою, виробити вміння планувати стратегію власного життя, орієнтуватись у системі найрізноманітніших суперечливих і неоднозначних цінностей, визначати своє життєве кредо та стиль [9].

З приходом дитини до школи, в її життя входить вчитель, який сприяє швидкому становленню її особистості. Становлення активної позиції стосовно життя, розвиток в дитині творця й умільця варто заохочувати, інакше сформується психокомплекс «незнайки і невмійки».

Зокрема, виховання дітей 6-10 років В. Сухомлинський називав «школою сердечності». Він радив педагогам і батькам дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього необхідно, щоб вихованці постійно бачили гуманістичний зміст учинків і поведінки тих, хто їх оточує: рідних, близьких, учителів, дорослих, а педагог, у свою чергу, повинен регулярно організовувати спільну діяльність, спрямовану на зʼясування змісту дитячого вчинку - як позитивного, так і негативного.

Загалом педагог школи повинен бути високоморальним, високодуховним не лише на словах, а й у своїх діях, тому що його вихованці не тільки довірливі, а й дуже сензитивні до всілякого роду обману чи розбіжностей між «словом і ділом»

Отже, особливе значення має збереження й розвиток духовного здоров’я в дитячому віці, тому що, ті основи духовного здоров’я, які придбала дитина в дитинстві, залишаться в неї на все життя.

Саме тому, велика увага приділяється дітям початкової школи. Це особливий період у житті дитини, який пов’язаний з приходом дитини до школи, з адаптацією до нового колективу, з появою нових вимог та обов’язків. В умовах навчально-виховного  процесу в школі істотно змінюється соціальний стан дитини, а це, в свою чергу, визначає зміни в спрямованості та змісті розвитку особистості молодшого школяра. В цьому віці у дитини починає формуватися нова вища потреба – навчатися. В процесі навчання в школі дана потреба сприяє формуванню у дітей уміння навчатися, а також здатності критично мислити, як слідство, основи культури здоров’я та ціннісне відношення до нього важливо закладати саме в цей період життя. Неправильна організація навчально-виховного процесу сприяє виникненню перевантажень, які призводять до перевтоми та різкому погіршенню здоров’я молодших школярів.

Коли дитина приходить до школи, навчальної діяльності ще немає, і вона повинна бути сформована у вигляді вмінь навчатися. Саме це і є специфічним завданням молодшого шкільного віку. Головна трудність, яка зустрічається на шляху цього формування – це те, що мотив, з яким дитина приходить до школи, не пов’язаний із змістом тієї діяльності, яку він повинен виконувати у школі. Він бажає виконувати соціально значущу та соціально оціночну діяльність, а в школі необхідна пізнавальна мотивація.

Молодший шкільний вік – це період позитивних змін та перетворень, що відбуваються з особистістю. Якщо в цей період молодший школяр не відчуває почуття радості від пізнання, у нього не виникає впевненості у своїх здібностях і можливостях, то зробити це в подальшому розвитку буде дуже важко. Чим більше дитина отримає позитивних емоцій та досвіду, тим легше буде їй впоратися з проблемами, які виникатимуть у підлітковому віці [39].

Прийшовши до школи, у дитини відбувається перебудова всієї системи відношень дитини з дійсністю. В дошкільняти мається дві сфери соціальних відношень: «дитина – дорослий» та «дитина – діти». Ці системи пов’язані між собою ігровою діяльністю. Результати цієї гри не впливають на відношення дитини з батьками, відношення всередині дитячого колективу, а також не визначають взаємовідносини з батьками [12].

Система «дитина – вчитель» починає визначати відношення дитини до батьків та відношення дитини до дітей. Ця система стає центром життя дитини, від неї залежить сукупність сприятливих для життя умов. Уперше відношення «дитина – вчитель» стає відношенням «дитина – суспільство». Вчитель поєднує в собі вимоги суспільства, в школі існує система однакових еталонів, однакових мір для оцінки [41; 49].

Молодший шкільний вік характеризується перш за все тим, що саме в цьому віці закладається фундамент моральної поведінки, відбувається засвоєння моральних норм поведінки, починає формуватися суспільна спрямованість особистості.

Дитина молодшого шкільного віку знаходиться у тісній емоційній взаємодії з учителем. У процесі навчання школяр засвоює не тільки інформацію, а й емоційно-оцінне ставлення вчителя до нього. Реакція дорослого є важливим стимулом для подальшого навчання та формування емоційності дитини. Позитивні взаємостосунки школяра-початківця з першим учителем розвивають у ньому довіру, успішну мотивацію до навчання та дружні стосунки з однолітками. Можна сказати, що перший учитель – це, так би мовити, доля учня [17; 40]. На думку В. Сухомлинського, учитель – це людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними [43].

Учитель початкових класів – це єдиний “організм взаємовпливу”. Почуття та емоції відіграють значну роль у навчальні й роботі. Від того, які емоції вона викликає, багато в чому залежить якість навчання. Зацікавленість, захопленість, впевненість у своїх силах, задоволення – усе це стає стимулом до навчання. Підтримка позитивної емоційності стає одним із найважливіших завдань для вчителя початкової школи, адже саме навчальна діяльність має давати дитині насолоду від пізнання довкілля.

Дітям молодшого шкільного віку імпонує, коли вчитель оказує їм підтримку в навчальній діяльності, веде себе як справжній товариш. Разом з цим дуже болісно вони сприймають вчителя тоді, коли від пригнічує їх прагнення бути активними та вільними в діяльності та в спілкуванні, поділяє їх на поганих та гарних учнів, нестійкий у прояві гарного відношення до них, агресивен, не забезпечує їм стану захищеності. Враховуючи це, вчитель повинен будувати взаємовідносини з молодшими школярами. Доброта, тактичність, чуйність та уважність до кожної дитини є запорукою не тільки добрих взаємовідносин, але  й чинником формування позитивної самооцінки школяра, ситуації успіху в навчальній діяльності та міжособистісних взаєминах [15].

Дитина у молодшому шкільному віці ще не може самостійно осягнути зв’язки та закономірності, вона бажає пізнавати та навчатися за допомогою дорослого, який стає для нього авторитетом і основою розвитку стійкого емоційного життя. Авторитет – це призма, через яку дитину дивиться на світ. Важливо, щоб таким авторитетом став для учня вчитель. Дитині цього віку потрібні не тільки авторитети оточуючих людей, які є втіленням моральності та інтелектуальних сил, потрібні і духовно сприймаючі авторитети – приклади великих історичних подій, біографії видатних людей тощо [50].

Через авторитет у дитину 7-14 років можна закласти повагу до людей,  релігійність. Відсутність цього в подальшому житті може привести до хаотизації духовного життя, що в кінці призводить до соціального хаосу. Якщо дитину навчати науково-абстрактно, то можна виховати інтелектуалів з безфантазійним мисленням. Хаотизація духовного життя може призвести до владної діяльності, прагненні до тероризму, невизначених містичних пошуків, які закінчуються, як правило, в тоталітарних сектах тощо [19].

Стан здоров’я юних українців викликає тривогу. Здоров’я молодших школярів формується в несприятливому середовищі життєдіяльності та супроводжується значним навчальним навантаженням у школі й вдома, залежністю від комп’ютерів і комп’ютерних ігор, низькою руховою активністю, шкідливими звичками тощо. Спостерігається тенденція до збільшення показників поширеності захворювань.

Упродовж значного часу у житті дитини провідною соціально-детермінуючою ознакою життєдіяльності є школа. Численні дослідження доводять, що практично незамінними та єдиним (після сім’ї) чинником, який може впливати на стан здоров’я дітей, особливо молодшого шкільного віку, є навчальний заклад. Реформування шкільного навчання без урахування стану здоров’я школярів суттєво збільшило їх захворюваність. Інформаційні перевантаження, стресогенні ситуації, модернізації навчального процесу (обмеження фізичної активності, предметна система виховання, недостатнє природне освітлення тощо), веде спочатку до функціональних порушень, а згодом і до формування органічної патології [51].

Водночас навчальна діяльність не адаптується до особливостей розвитку і стану здоров’я сучасних школярів, педагоги мають недостатню підготовку з питань формування, збереження та зміцнення здоров’я дитини, все ще зберігається пасивна позиція сім’ї і самих дітей щодо власного здоров’я.

З негативним впливом саме чинників шкільного середовища спеціалісти пов’язують до 40% дитячо-підліткової патології. Найбільш виражені фактори, за даними досліджень Інституту вікової фізіології РАО, це: стресова педагогічна тактика (призводить до дидактогеній); інтенсифікація навчального процесу; невідповідність методик та технологій навчання віковим та функціональним можливостям школярів; нераціональна організація навчальної діяльності (у тому числі фізкультурно-оздоровчої роботи); низька грамотність педагогів та батьків у питаннях охорони та зміцнення здоров’я [48].

Упродовж десятиріч метою виховання та освіти було виховання всебічно розвиненої особистості, а на виході перевірялись тільки наявність знань, умінь та навичок з усіх наук. Якості особистості, рівень її культури та моральності відходили на другий план. Посилена знаннєва парадигма, таким чином, призводить до формування безвідповідальності перед природою, перед іншими людьми, перед собою. Знання по своїй суті не гарантують духовних якостей людині. Більш того, вони часто ідуть всупереч з духовним, психічним та фізичним здоров’ям дитини.

За час навчання у молодшій школі більш поширеними ставали хвороби органів дихання, на друге місце виходили ендокринопатії, на третє – розлади психіки та поведінки, четверту позицію займали хвороби ока та його придаткового апарату.

Аналіз динаміки спостереження за учнями у процесі навчання показав зменшення кількості школярів із І групи здоров’я (здорові) від 10,1% на початку першого класу до 3,8% наприкінці молодшої школи. Крім того, в молодшій школі знижувалася чисельність ІІ групи здоров’я (функціональні відхилення) з 59,7% до 46,2%, за рахунок чого збільшилася кількість учнів із ІІІ групи здоров’я (хронічні захворювання) з 30,2% до 49,4%.

Таким чином, захворюваність дітей молодшого шкільного віку з 2010 по 2012 роки мала хвилеподібний характер і загалом зросла на 5,4% у 2012 році [52].

У школі слід навчити дітей піклуватися про своє здоров’я ще з першого класу. Оскільки система освіти має щоденний доступ до дитини, велика роль у підтриманні здоров’я дитини належить вчителю.

Дитинство завжди спрямовано на майбутнє, незважаючи на безжалісне сьогодення. І діти, як правило, чекають, щоб дорослі відкрили їм шлях, який спрямує їхнє життя. Від цього залежить наше майбутнє.

Успішному формуванню духовного здоров’я у молодших школярів є формування здатності радіти життю та вміння мужньо переносити труднощі, яка закладається ще в ранньому дитинстві і продовжує формуватися в молодшій школі. Діти чуйні та вразливі до всього, що їх оточує, а досягти їм треба дуже багато. Щоб стати добрим до людей, треба навчитися розуміти інших, проявляти співчуття, чесно визнавати свої помилки, бути працьовитими, дивуватися красі навколишнього світу, бережливо ставитися до неї. Звичайно, важко перераховувати всі моральні якості людини майбутнього суспільства, але головне, що ці якості повинні закладатися вже сьогодні.

Вплив навколишнього світу на особистість учня може мати значну силу і носить негативний характер. Учитель повинен допомогти учням розібратися в явищах навколишнього світу, визначити своє ставлення до них.

Виховання - це завжди процес лікування, але воно не передбачає виривання чогось із особистості. Правильніше було б сказати коригування будівництва особистості. Адже це дуже важливий і складний процес, який потребує терпіння, уваги, умов, часу. Виховання як духовна складова обовʼязково має випереджати науково-технічний прогрес суспільства. Тому первинним у розвитку особистості є саме воно, навчання ж - вторинне. Лікарем виступає вчитель. Він сам повинен все життя вдосконалюватися. Лікарська аксіома діє і в педагогіці. Краще виправити в ранньому помилки виховання, ніж потім безуспішно боротися з проявами педагогічних хвороб.

Дитина як губка всмоктує нову інформацію, яка завжди спричинює цікавість, мотиваційні прагнення. Усвідомлення важливості навчання, як попередніх надбань суспільства, приходить до дитини значно пізніше. Тому виховний процес повинен бути не експериментальним, а стабільним і неперервним, нести зерна ідейності, що сформувала нація. Отже, будь які процеси санації моралі у вихованні є недоречними [25].

Важливим педагогічним завданням формування особистості є виробка учнями активної життєвої позиції, свідомого ставлення до суспільних обов’язків, єдності слова та діла. Вчитель повинен виховати не тільки фізично здорову душу, яка сповнена духовною енергією, але й інтелектуально розвинену особистість.

Перш за все, вчитель велику увагу повинен приділяти базовим знанням про духовність та мораль через спілкування, а також формування у дітей інтересу до духовних та моральних проблем, особистісного ставлення до них. Важливо націлювати дитину на співпереживання, співчуття, доброзичливе ставлення один до одного, взаємодопомогу тощо. Молодшого школяра необхідно націлити на подолання негативних поведінкових реакцій у стресових ситуаціях. У цьому віці вирішальне значення для дитини набуває суспільна значущість людських вчинків, їх внутрішній сенс та оцінка оточуючих людей, дорослими та однолітками.

Маленькі діти, які прийшли за парти, вже не ті, що були 50, 30, навіть 10 років тому. Вони більш активні та обізнані, як їм здається, майже не в усіх сферах життя, вони сміливіші та самовпевненіші. Нерідко у багатьох дітей зустрічається зневаження  до авторитету та думки інших, невміння відчувати та небажання замислюватись.

Змістовність та осмисленість поняття «хороший – не дуже хороший» у молодших школярів істотно не різняться. Характеристики національної та громадянської відповідності є для них малозначущими. Школою недостатньо корегується свідоме формування дітьми моральних норм, включаючи взаємовідносини з однолітками. Слабшає вплив шкільної освіти на вибір моральних зразків: учителі, літературні герої, видатні в історії співвітчизники перестають виступати зразками для наслідування. Зокрема, намагаються бути схожими в житті на вчителя 9% молодших школярів, на літературних героїв – 4%. Проте для 40% дітей початкової школи кумирами стають естрадні виконавці, герої зарубіжних кінобойовиків. І тільки в 14% дітей уяви їх майбутнього життя до зв’язку з оволодінням певною професією включає бажання безкорисливого несіння добробуту іншим, служіння суспільству.

В уявленнях дітей про головні людські цінності, духовні цінності витісняються матеріальними, і відповідно, серед бажань дітей переважають «продовольчо-речові» цінності за характером.

Формуючи духовне здоров’я молодших школярів, актуальним є формування гуманних відносин між дітьми, виховання в них моральних почуттів. Для цього вчитель з дітьми має проводити безліч різноманітних заходів: бесіди на етичні теми, читання художньої літератури, обговорення позитивних та негативних учинків дітей. Однак, щоб вся ця система виховних заходів була ефективною, необхідно, щоб кожен вплив педагога мав силу формувального.

Необхідною умовою формування моральної сфери дитини стає організація спільної діяльності дітей, яка сприяє розвитку спілкування та взаємин дітей один з одним, у процесі яких дитина засвоює соціально-історичний досвід, отримує уявлення про іншу людину та про самого себе, про свої можливості та здібності.

Дуже важливо виховувати в дітях доброту, щирість душі, впевненість в собі, вміння насолоджуватися навколишнім світом. Це підготує малечу до вступу в «доросле» життя, з її нормами та вимогами, сформує оптимістичне сприйняття життя, зробить їх колективістами, які прагнуть зробити нашу землю ще краще. Правильність вибору такого алгоритму підтвердиться зміною не менше трьох поколінь, тому вчителі, які працюють сьогодні в школах більш як 25 років, можуть бачити тільки краї правильно чи хибно спеченого виховного пирога.

Процеси виховання, на відміну від набуття різнорівневої освіти, завжди перманентні, так само як логіка нашого мислення. А освіта по своїй суті є дискретною. Перехід дитини з молодшої до середньої, а потім і старшої школи дуже болючий, особливо в психологічному плані. Довести це важко. Але якщо поглянути на навчальний процес, то все стає зрозумілим Сьогодні навчальні програми, як і підручники - це різні кольори веселки. Про якусь їх уніфікацію годі й думати. Все це руйнує духовне здоровʼя школяра. Тому сьогодні треба не лікувати особистість, а її реанімувати.

Духовне багатство обовʼязково передається через навчання, де б воно не відбувалося і хто б не навчав. Воно має найбільшу силу впливу на особистість і майже не змінюється протягом життя людини. Той, хто віддає - сам стає багатшим. Високий ступінь духовності зміцнює однойменний аспект здоров'я його власника, сприяє творчому розвитку, покращує фізичний стан, у стабільних соціально-економічних умовах збільшує тривалість життя.

Ще одним не менш вагомим компонентом формування духовного здоров’я особистості - це єднання з природою. Вона має універсальний вплив на психіку будь якої дитини. Це як музика. Її розуміють всі, незалежно від національності, країни проживання, віри.

Шкільна освіта може найкраще забезпечити повноту духовного життя. Цьому сприятимуть уроки серед природи, екскурсії, дослідницько-пошукова робота, експедиції, учнівська діяльність на екологічних стежинах, екологічні акції, виконання екологічних проектів, створення шкільних музеїв природи, заповідних територій місцевого значення. Отже, можна стверджувати, що повноту духовного життя забезпечує не тільки людина, а й живе природне навколишнє середовище.

Вирішення проблеми формування духовного здоров’я школярів у свою чергу пов’язано з вирішенням питання про підготовку вчителя до такого виду діяльності.

На сучасному етапі суспільного розвитку вищої школи потрібно відмовитися від набутих стереотипів підготовки майбутніх педагогів й так організувати навчально-виховний процес, щоб студенти пройшли всі етапи професійного становлення, які б забезпечили формування в них цілісного досвіду самостійної діяльності. Через те перебудова вищої педагогічної школи пов’язана з переглядом низки організаційно-педагогічного забезпечення навчально-виховного процесу в рамках переходу від командної педагогіки до педагогіки співробітництва.

Метою освіти у вищій педагогічній школі є людина, її внутрішній світ, здоров’я – фізичне, моральне, інтелектуальне, естетичне [48]. Л. Хомич відзначає, що процес формування особистості, зокрема вчителя, повинен здійснюватись за законами краси; тобто важливим компонентом мети є естетичний аспект – ставлення до навколишнього світу. Розвиток естетичних можливостей, здібностей і почуттів має велике значення для загального формування особистості [49].

У державній національній програмі «Освіта: Україна ХХІ століття» визначено такі завдання реформування освіти: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; докорінне перетворення освіти в Україні, її концептуальних, структурних, організаційних засад [10].

Готовність майбутнього вчителя до формування духовного здоров’я школярів є одним з необхідних компонентів професійної підготовки педагога. Можна сказати, що загальнопедагогічна професійна підготовка без готовності до формування духовного здоров’я в наш час просто немислима.

Аналіз літературних джерел показав, що підготовка майбутнього вчителя до формування духовного здоров’я школярів – це динамічний і тривалий процес отримання нових знань, формування і вдосконалення певних умінь та навичок, які необхідні для виконання діяльності вчителя; а готовність вчителя до формування духовного здоров’я – є кінцевим результатом процесу підготовки.

Стан готовності майбутнього педагога до формування духовного здоров’я школярів може бути різним: довготривалим, заниженим, звичним, підвищеним, тимчасовим (М. Дьяченко, Л. Кандибович), продуктивним та малопродуктивним (Н. Кузьміна, І. Сергєєв).

Зрозуміло, що довготривала готовність, або стійке набуття певних професійних знань, умінь та навичок, та підвищена готовність, яка характеризується тим, що майбутній вчитель спроможний творчо розвиватися у своїй подальшій роботі і бути здатним до рефлексії, тобто самостійно вдосконалювати свої професійно-значущі якості, а також усувати негативні, здатні забезпечити професіоналізм майбутнього вчителя. Продуктивна готовність визначається стовідсотковим досягненням майбутнім учителем певної мети у ході своєї роботи.

Але не менш вагоме значення мають інші стани (тимчасовий, звичний, занижений, малопродуктивний) готовності. Л. Філімонюк тимчасову готовність розглядає як передстартовий стан до здійснення педагогічної діяльності й визначає продуктивність довготривалої готовності в конкретних обставинах [46]. Звична готовність відбиває повсякденну діяльність особистості. Водночас вона є стартом у виконанні будь-якої діяльності, зокрема й професійної діяльності майбутнього вчителя. Занижена й малопродуктивна готовність майбутнього педагога свідчить про термінову потребу в реалізації завдань професійної діяльності.

І. Ісаєв і В. Сластьонін до структури готовності педагога до професійної діяльності відносять два основних блоки: теоретичний та практичний. Теоретична готовність – це готовність до теоретичної діяльності, що, у свою чергу, виявляється в узагальненому вмінні педагогічно мислити, тобто мати аналітичні, прогностичні, проективні та рефлексивні вміння. Зміст практичної готовності педагога виражається в зовнішніх (предметних) уміннях, тобто в діях, що можна спостерігати. До них належать такі вміння, як: організаторські (мобілізаційні, інформаційні, розвивальні, орієнтаційні), комунікативні (перцептивні вміння, вміння педагогічного спілкування, вміння педагогічної техніки) та прикладні вміння [14; 42].

С. Максименко визначив структуру готовності, на наш погляд, найбільш повно. Він виділяє такі аспекти готовності як: операційний (володіння певним набором способів дії, знань, умінь і навичок, а також можливості набуття нового досвіду в межах певної діяльності); мотиваційний (система спонукальних якостей щодо певної діяльності – мотиви пізнання, досягнення, самореалізації та ін.); соціально-психологічний (рівень зрілості комунікативної сфери особистості, уміння здійснювати колективу розподілену діяльність, підтримувати стосунки в колективі, уникати деструктивних конфліктів тощо); психофізіологічний (готовність систем організму діяти в цьому напрямі). Кожний стан готовності до діяльності визначається сполученням різних чинників, що визначають різні рівні, аспекти готовності. Залежно від змісту діяльності та умов її здійснення провідним може стати один із таких аспектів [21].

Досліджуючи підготовку майбутнього вчителя до формування духовного здоров’я школярів, важливою вважаємо думку Е. Вайнера, який звернув увагу на низку положень в структурі готовності вчителя, де зазначається, що педагог повинен так здійснювати свою професійну діяльність, щоб не впливати негативно на здоров’я школярів. Так, у частині вимог до рівня підготовленості випускника педагогічного університету науковець визначив такі: володіння системою знань про взаємозв’язки фізичного, психічного і соціального здоров’я людини й суспільства; володіння організаційно-діяльнісними вміннями, необхідними для самоаналізу, розвитку своїх творчих здібностей і підвищення кваліфікації; усвідомлення здоров’я як цінності, володіння знаннями та  вміннями щодо охорони здоров’я й безпеці життєдіяльності; уявлення про взаємодію організму та середовища, місце людини в еволюції Землі; володіння системою знань, умінь і навичок, що забезпечують збереження й зміцнення здоров’я, розвиток і вдосконалення психофізичних здібностей; володіння системою знань про людину як суб’єкта освітнього процесу, її вікових, індивідуально-типологічних особливостей; володіння знаннями про біологічну природу і цілісність організму людини; володіння знаннями про здоровий спосіб життя та його основоположні ознаки; володіння знаннями про профілактику і корекцію звичок, що школять здоров’ю [7].

Отже, готовність майбутнього вчителя до формування духовного здоров’я школярів включає в себе такі складові: психологічну готовність або мотиваційно-ціннісний компонент; науково-теоретичну готовність або знаннєво-практичний (пізнавальний) компонент, який включає в себе професійні знання та практичну готовність (уміння та навички); готовність до рефлексії або рефлексивно-корегувальний компонент.

Зміст кожного з компонентів готовності майбутнього вчителя до формування духовного здоров’я молодших школярів визначається тими завданнями, які ставляться перед виконанням певного виду діяльності.

Результатом сформованості кожного з компонентів є стійке розуміння мотивів професійно-педагогічної діяльності та розвиток професійних знань, умінь та навичок студента, а результатом сформованості всіх компонентів є готовність майбутнього вчителя до формування духовного здоров’я молодших школярів.