Фізичний розвиток кожної дитини і дитячої популяції в цілому визначається генетичними факторами, соціально-гігієнічними умовами життя і є показником якості медичного забезпечення системою охорони здоров’я. Відхилення у фізичному розвитку пов’язані з генетичними факторами, станом харчування, хронічними хворобами, руховою активністю, кліматом, місцем проживання та іншими впливами зовнішнього середовища.

Поняття фізичного розвитку трактується у вітчизняній літературі досить неоднозначно. В широкому загальнобіологічному розумінні фізичний розвиток розглядають як процес становлення і зміни морфофункціональних властивостей організму. Ряд авторів визначають фізичний розвиток як комплекс морфологічних і функціональних властивостей організму, які включають і запас фізичних сил.

Але найбільш вдалим визначенням поняття фізичного розвитку є таке. Під фізичним розвитком розуміють процес становлення і зміни морфофункціональних властивостей організму, фізичних якостей і спроможностей, які здійснюються під впливом умов життя і виховання протягом життя і від покоління до покоління.

В клінічній педіатрії під терміном «фізичний розвиток» розуміють динамічний процес росту (збільшення довжини і маси тіла, розвиток окремих частин тіла тощо) і біологічного дозрівання дитини в різні періоди дитинства. Темпи фізичного розвитку на кожному етапі онтогенезу залежать від індивідуальних особливостей, соціальних факторів, регіону проживання і т.д.

Рівень фізичного розвитку в дитячому віці є одним з об’єктивних показників стану здоров’я. Це пов’язано з тим, що показники фізичного розвитку тісно взаємозв’язані з численними факторами, які впливають на стан здоров’я дітей, і є результатом взаємодії генетичних факторів і факторів навколишнього середовища (санітарно-гігієнічні умови, вигодовування і харчування, фізичне виховання, режим дня та ін.). Крім того, фізичний розвиток є досить чутливим показником, який легко змінюється під впливом різноманітних несприятливих факторів, особливо умов навколишнього середовища. Тому це оцінка рівня фізичного розвитку дитини є невід’ємним елементом контролю за станом її здоров’я і посідає важливе місце в практичній діяльності лікаря-педіатра.

Оцінюючи фізичний розвиток дітей, необхідно знати його механізми і закономірності в різні періоди дитинства.

Як вже зазначалось, процеси росту детерміновані рядом ендо- і екзогенних факторів, включаючи харчування. Основними регуляторами росту є гормон росту (ГР) і рилізинг-гормон гормону росту (РГ-ГР). Відомо, що ГР не стимулює ріст кісток або хрящів in vitro. Під впливом ГР в печінці синтезується один із соматомединів — інсуліноподібний фактор росту-1 (ІФР-1), який стимулює хрящові пластинки і контролює енхондральну осифікацію. Вважають, що ІФР-1 стимулює проліферацію і диференціацію кісткових і хрящових клітин шляхом підвищення поглинання S0₄ і включення його до хондроїтинсульфату, стимуляції синтезу білків та мітотичної активності.

На етапі внутрішньоутробного розвитку спостерігається найбільш інтенсивне збільшення довжини і маси тіла. Але це відбувається нерівномірно. В перші два місяці довжина тіла ембріона збільшується мало, тоді як протягом

2- 4-го місяця значно зростає. На 9-10-му місяці внутрішньоутробного розвитку ріст плода сповільнюється.

Впровадження в акушерську практику методу ультразвукового сканування (УЗС) значно розширює і доповнює можливості дослідження стану плода та його фізичного розвитку. Ехографія дозволяє проводити візуальне спостереження за фізичним розвитком плода на ранніх етапах його гестації, забезпечує своєчасну тактику при лікуванні різних порушень в системі мати-плацента-плід.

Особливості росту плода у здорових жінок у динаміці вагітності в сучасних умовах вивчають за допомогою сонографії для оцінки розвитку плода при фізіологічному перебігу вагітності. За допомогою ультразвукового апарата, що працює в реальному масштабі часу, вимірюють такі показники: до 20 тиж. вагітності — куприково-тім’яний розмір (КТР), біпарієтальний розмір голови (БПР), середній діаметр живота (СДЖ) і довжину стегна (ДС); після 20 тиж. — БПР, середній діаметр грудної клітки (СДГ), СДЖ, ДС, довжину гомілки (ДГ), плечової кістки (ДП) і передпліччя (ДПер), індекси відношення БПР до СДГ (БПР/СДГ) і до СДЖ (БПР/СДЖ). Визначають також середній щотижневий приріст зазначених параметрів. /

Результати сонографії свідчать, що голова ембріона починає візуалізуватися на сонограмі після 7 тиж. вагітності, її діаметр не перевищує поперечного розміру тулуба. КТР ембріона в цей період дорівнює (19,9±0,42) мм. До 10 ^тиж. вдається чітко візуалізувати і виміряти ДС, яка становить (10,0±0,51) мм. БПР у цей строк вагітності становить (17,5±0,40) мм, КТР — (36,0±0,50) мм. Після 13-14 тиж. вагітності добре видно багато анатомічних утворень плода. Легко вдається виміряти БПР, СДЖ, ДС і різні відношення цих показників, дає змогу отримати важливі відомості про ріст і розвиток плода та встановити можливі відхилення в ембріо- і фетогенезі. КТР до 15 тиж. вагітності Досягає (91,5±0,41) мм.

Взаємозв’язок між терміном вагітності (W) і КТР визначається за допомогою рівняння:

W = 13,9664 • КТР - 4,1993 + Д + 2,155,

де Д — число днів від початку останньої менструації до точно відомої дати зачаття або календарної середини циклу; W — термін вагітності, тиж.; КТР, см.

Із збільшенням строку вагітності спостерігається підвищення абсолютних величин ехографічних параметрів, однак інтенсивність росту анатомічних утворень плода у різні строки його гестації неоднакова (табл. 5,6). Щотижневий приріст БПР поступово знижується від 3,5 мм на 15-му тиж. вагітності до 1,9 мм наприкінці її; інтенсивність приросту СДЖ до 20 тиж. вагітності збільшується від 2,8 до 5 мм. Швидкість приросту ДС збільшується на 18-му тижні до 3,9 мм, а потім знижується і на 20-му ... Читати далі »

Таким чином, норми - це чинники, які формують поведінку індивіда в тій чи іншій культурі, яку поділяють члени даного суспільства, а також є тим механізмом, який утримує суспільну систему в стані життєздатної рівноваги в умовах невідворотних змін. Норми, як суспільні цінності, формуються тривалий час і кардинально впливають на поведінку членів суспільства. У різних індивідів та окремих членів суспільства інколи виникають невідповідності з соціальними нормами. Причинами, що спонукають до порушення норм поведінки, можуть бути: приналежність індивіда до певної субкультури (наприклад, кримінальної), економічні, соціальні, фінансові тощо проблеми. Соціальний контроль, певною мірою, сприяє дотриманню норм поведінки членами суспільства.

Соціальний контроль - це особливий механізм регуляції поведінки і підтримання суспільного порядку, який дає можливість зберегти традиції, звичаї, норми моралі, відтворити соціальні відносини в межах нормативної системи, прийнятої у суспільстві. О.Б. Демків вказує, що через соціальний контроль здійснюється як внутрішній контроль особи за своєю поведінкою, так і зовнішній контроль, перш за все, через механізми групового тиску, оскільки кожен індивід включений у певну кількість груп, в яких існують власні культові норми, свій кодекс поведінки [З, с. 28]. Зовнішній контроль може бути формальним і неформальним. Формальний передбачає адміністративно-правовий примус, насильство. Зрозуміло, що в сучасному світі основним легітимним «насильником» є держава зі своїми законами, указами, правовими актами, постановами, інструкціями тощо.

Для дотримання загальносуспільних норм застосовуються санкції, до яких можна сміливо віднести економічні, фінансові (штраф), правові (наприклад, підписка про невиїзд, арешт). Санкції - це міри заохочення та покарання, які суспільство застосовує до порушників законів чи норм і поділяються за типами: негативні чи позитивні, формальні чи неформальні, що утворюють підтипи:

- формальні позитивні санкції (публічне схвалення з боку офіційних організацій, нагороди тощо);

- неформальні позитивні санкції (публічне схвалення з боку неофіційних організацій та осіб, аплодисменти, посмішка тощо);

- формальні негативні санкції (покарання згідно з нормами права, звільнення з роботи, відлучення від церкви тощо);

- неформальні негативні санкції (зауваження, злі жарти, відмова привітатися та відмова розмовляти, поширення чуток тощо) [3, с. 28].

Соціальний контроль також поділяють на стратегічний і тактичний. Розуміючи, що стратегія передбачає тривалу та далеку перспективу, індивід усвідомлює значимість державних законів, норм поведінки у суспільстві й т. п. і вимушений «робити правильні речі», а тактичний контроль «правильно робити правильні речі».

На думку Т.И. Буди, механізмами соціального контролю за членами суспільства є:

- соціалізація, тобто процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм, який передбачає, що люди будуть виконувати свої ролі несвідомо, за звичкою, за традицією, перевагами. Людина повинна хотіти впорядкувати своє життя, добровільно підкорятися законам суспільства і відчувати розгубленість і роздратованість, якщо ці закони порушуються.

- груповий тиск. Усі без винятку люди мають приналежність до певних груп, які мають свої неписані закони, норми взаємодії, поведінки. Член такої групи повинен дотримуватись тих норм, які існують в ній. У випадку порушення норм, до винного застосовуються відповідні санкції (осуд, ізоляція, бойкот) [1, с. 79].

Отже, соціальний контроль відіграє значну роль у формуванні відповідної поведінки, якої дотримуються члени певного суспільства. Відсутність соціального контролю може призвести до негативних наслідків - поведінкового безладу в суспільстві, відсутності соціального порядку, порушення соціальних норм, що може призвести до соціальних негараздів та потрясінь.

Соціальні норми класифікують за різними критеріями:

- за походженням - аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні;

- за характером зміни структури - інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні;

- залежно від періоду існування - ті, що народауюгься, розвиваються, сформувалися;

- за схильністю - елементарні й складні, динамічні й статичні;

- за функціональною та інформаційною природою;

- за механізмом детермінації - збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі тощо;

- з точки зору організації та управління системними процесами - інституційні й неінституційні;

- за умовами функціонування - норми інтеграції та дезінтеграції;

- за масовістю - масові, групові, індивідуальні.

Соціальні норми також класифікують за кореспондентом - державні, адміністративні тощо; ступенем спільності на соціологічному рівні за часовою координатою - загальноісторичні, формаційні, міжформаційні, перехідні та ін.; за просторовою координатою - регіональні, глобальні тощо [9, с. 80-81].

Соціальні норми мають свої форми і зміст - закони, правила, інструкції. Різні види норм між собою тісно пов’язані. За сферою відношень, які регулюють основні групи, соціальні норми поділяються на:

- духовно-моральні (носіями виступають самі люди, сім’я, релігійні конфесії, суспільні організації);

- морально-етичні (носіями є соціальні об’єднання, їх керівники, лідери);

- правові (закріплені у конституції, кримінальному кодексі, цивільному кодексі);

- політичні (сформульовані у міжнародних документах. міждержавних домовленостях);

- організаційно-професійні (регулюються посадовими інструкціями, правилами внутрішнього розпорядку, професійними традиціями);

- індивідуальні норми (визнання цінності кожної особистості, які існують у формі соціально-психологічних установок) [6, с. 21, 22, 23,24].

Соціальні установки відіграють важливу роль у житті людини. Спираючись на них індивід, висловлює ставлення до того чи іншого об’єкта, явища, дії. «Установки відображають зв’язок між об’єктом і його оцінкою. Тим самим вони формують готовність людини до визначеного виду соціальної діяльності» [6, с. 24].

У концепції В.А. Ядова (наведена у праці Є.В. Змановської) виокремлюються чотири види соціальних установок:

1) найпростіші поведінкові установки;

2) соціальні установки, які діють на рівні малих груп і у звичних ситуаціях;

3) диспозиції, в яких фіксується загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності;

4) система найвищих ціннісних орієнтацій особистості, яка регулює цілісність її соціальної поведінки і дії [18; 6, с. 24].

Більшість людей суспільства, спираючись на усталені соціальні норми, орієнтуються на забезпечення власної матеріальної, фінансової і фізичної безпеки. Але треба мати на увазі, що особистісні устремління людини, її поведінкові чинники можуть прямо і побічно не співпадати з тими, які закладає суспільство. Можлива орієнтація індивіда на свої внутрішні потреби, які будуть стимулювати його активність. Наприклад, суспільство дає можливість кожній людині мати високі статки завдяки сумлінній праці, відповідно до її здібностей, таланту, освіти тощо. Але є певна кількість людей, які хочуть мати високий рівень матеріального забезпечення в обхід існуючих законів, що сприяє поширенню злочинності, проституції тощо.

Соціальні норми поділяються на формальні й неформальні. Формальні норми існують у кодифікованій формі в законодавстві чи релігійній доктрині. Неформальні норми існують у вигляді «фонових очікувань», тобто поширених уявлень щодо способів поведінки у конкретних умовах.

Дослідники поділяють норми на чотири типи:

1) заборони (вступати в сексуальні стосунки з близькими родичами (інцест) тощо);

2) дозволи (займатися науковою, підприємницькою, викладацькою діяльністю);

3) побажання (бути чесною і порядною людиною, проявляти працелюбність);

4) вимога певних дій (платити аліменти, податки).

Соціальні норми мають свої властивості: об’єктивність, історичність, універсальність, схематичність, безперечність, відносність, динамічність.

Соціальні норми поведінки у різних соціальних категоріях і групах мають своїрегламентаційні чинники: релігійні канони серед віруючих (Біблія, Коран, Закони Ману), військові статути у військових, «поняття» у кримінальному світі, «усні неписані закони» у козацтва Війська Запорізького тощо. Разом з тим у різні історичні епохи нормативні вимоги з часом змінювалися. Наприклад, у стародавні часи (Древня Греція, Древній Рим) проституція була позитивним явищем у суспільстві; у середні віки (Західна Європа) куртизанки користувалися широкою популярністю серед представників владних структур і навіть впливали на державну політику; в нинішній час проституція є антисоціальним явищем і представниці секс-бізнесу притягаються до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

За визначенням В.Г. Городяненка, соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов’язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві.

Отже, незважаючи на певні протиріччя, соціальні норми безумовно виконують неоціненну регулятивну функцію у житті суспільства. Вони створюють орієнтири, які формують нормативне поле дій, яке дозволяє регламентувати, направляти та контролювати дії індивідів, груп людей, класи, спільноти. Тобто норми є зразком, на який повинні рівнятися члени суспільства, оцінювати свої дії, прогнозувати свою поведінку, бачити перспективу.

Говорячи про девіантну поведінку, як вже зазначалося, ми маємо на увазі, насамперед, відхилення від поведінкової норми конкретного індивіда чи групи людей. Разом з тим необхідно звернути увагу на вирішальну роль соціальних процесів у формуванні поведінки, яка виходить за межі суспільних норм. Тобто нас повинні цікавити соціальні відхилення - порушення соціальних норм, які характеризуються певною масовістю, стійкістю і поширенням [6, с. 25]. Маються на увазі такі негативні прояви у суспільстві, як пияцтво, проституція, наркоманія, токсикоманія, злочинність, суїцид, які мають економічне, соціальне і культурологічне коріння та існують сотні й тисячі років. їх роль і місце в суспільстві визначаються як різко негативні. До того ж девіантні явища мають свої негативні наслідки - соціальні хвороби, неврози, моральну деградацію тощо.

Загалом питання про наслідки соціальних відхилень складні й неоднозначні. Наприклад, як розцінювати пияцтво, яке не несе шкоди оточуючим, дрібні крадіжки продуктів харчування бомжем для того, щоб йому не померти з голоду, як відрізнити періодичні сексуальні стосунки жінки з різними чоловіками від проституції тощо.

Однією з передумов соціальної девіантності у молодіжному сучасному середовищі є відсутність можливості молодій особі самореалізуватися, самоактуалізуватися. У нинішній час «процес самореалізації особистості складний і тривалий, а неспроможність індивіда самореалізуватися іноді стає передумовою його маргіналізації» [4, с. 10]. Так було завжди і особливо є актуальним сьогодні.

Соціальні відхилення мають наступні ознаки:

- історична детермінованість;

- негативні наслідки для суспільства;

- відносно масовий і стійкий характер у часі [6, с. 26].

Соціальні відхилення характеризуються спрямованістю і змістом.

Суспільство протиставляє соціальним відхиленням організовані засоби боротьби з ними: правові, економічні та моральні санкції [6, с. 26]. З метою попередження та профілактики поведінкового відхилення суспільством застосовуються засоби впливу - правові (адміністративний суд, притягнення до кримінальної відповідальності), суспільні (товариський суд, громадський осуд, профспілки тощо), економічні (зниження заробітної плати, пониження на посаді, зниження посадового окладу), адміністративні (попередження, догана, звільнення з роботи).

З незапам’ятних часів значну роль у житті людини відігравала церква. Релігійне виховання сприяло формуванню світогляду, зміцненню віри, профілактиці негативних явищ і тенденцій у суспільстві. На жаль, з часом церква втратила свою роль боротьби з негативними суспільними явищами, а демократичні перетворення у країні ще не в достатній мірі підкріплені ефективними важелями боротьби з девіантними процесами. Сучасний лозунг «дозволяється робити все, що не забороно законом» інколи розуміється окремими членами нашого суспільства як вседозволеність. Тому і не дивно, що за темпами поширення наркотиків, пияцтва серед молоді, проституції наша країна на лідируючих позиціях у Європі.

Маючи спільну ґенезу, різні форми девіантної поведінки тісно пов’язані між собою і, за дослідженням Я.І. Гілинського, мають:

1) відносно стійкий характер взаємозв’язку (насильницькі й корисні злочини, алкоголізація і наркотизація населення, вбивства і самогубства, жіноча злочинність і проституція;

2) взаємозв’язки різних форм поведінки, що відхиляється від загальноприйнятої норми, складні, протирічні й часто не відповідають існуючим уявленням, тобто, коли один проступок посилює інший (алкоголізація посилює хуліганство, наркотизм - злочини тощо, проституція поширює венеричні захворювання);

3) очевидну залежність різних форм девіантної поведінки від середовища - економічних, соціальних, демографічних, культурологічних, ідеологічних та інших факторів. Наприклад, протягом війни знижується кількість самогубств, а під час економічних криз зростає кількість корисних злочинів).

Рівень (коефіцієнт) відхилення визначається кількістю негативних проявів на 100 тис. населення. Це можна вже спостерігати і у статистиці суїцидальних вчинків у Російській імперії («Сборник Херсонского земства», друга половина XIX ст.). Або у відсотковому вимірі стосовно якогось періоду часу (наприклад, за радянських часів і за часів незалежної України).

Структура відхилення відображає співвідношення окремих підвидів у середині явища. Експериментальні дані щодо правопорушень неповнолітніх в Україні дозволяють стверджувати, що в загальному масиві злочинності показники їхньої участі є досить вагомими (кількість злочинів неповнолітніх становить: убивств - 5,5 %; важких тілесних ушкоджень - 5,7 %; згвалтувань - 9,7 %; розбоїв - 15,3 %; грабежів - 16,2 %; крадіжок - 13,5 %; хуліганства - 8,9 %) [6, с. 23].

У різні періоди часу девіація мала свої коливання. Це було пов’язано з цілою низкою суспільних проблем. Політична нестабільність, економічна криза, фінансові проблеми давали можливість розвиватися і поширюватися негативним проявам у суспільстві. Так у Миколаївській області найвищий рівень алкоголізації населення спостерігався у середині 1990-х років (8,1 осіб, на 10 тис. населення), наркоманії (1981 рік- 146 осіб, 1999 рік- 4532, 2007 рік - 2745 осіб). За 2008 рік працівниками міліції «офіційно зареєстрованих» біля 700 «трудівниць кохання»; щорічно обласна статистика поповнюється 1 тис. алкоголіків. Безладні сексуальні стосунки, наркоманія спричинили сплеск ВІЛ-інфекції - 5 тис. жителів області є носіями «чуми XX століття» і 2,5 тис. мають сіро-позитивну реакцію.

Для нормального розвитку суспільства, організації власної життєдіяльності людство створило і відпрацювало норми певної поведінки. У різних народів вони різняться, тому, розглядаючи критерії девіантної поведінки, доцільно дивитися на них через призму існуючих у суспільствах норм, усталених правил поведінки, традицій, догм (наприклад, релігійних), звичаїв тощо.

Норми - це принципи, які формують поведінку в тій чи іншій культурі, що поділяють члени даного суспільства і є тим механізмом, який утримує суспільну систему в стані життєздатної рівноваги в умовах невідворотних змін, а також приписи, вимоги, очікування відповідної поведінки існують як стандарти поведінки, або як очікувана поведінка і можуть існувати на двох рівнях, які:

- існують у суспільстві, або у великих соціальних групах (звичаї, традиції, закони);

- існують в малих групах (групові звички).

Норми виконують функції:

1) інтегруючу (об’єднання членів групи);

2) контролюючу (контроль за поведінкою членів групи);

3) еталонну (пропонування зразків та стандартів поведінки) [1, с. 79].

У психологи норма (зразок, правило) - сукупність ознак, які характеризують певний стан здоров’я людини. Залежно від виконуваних функцій виокремлюють три основні види норми: статичні, фізіологічні, індивідуальні.

Соціальні норми - це суспільно встановлені й закріплені зразки поведінки в діяльності людей. У соціальних спільнотах є важливим засобом регулювання поведінки людей, їх взаємовідносин і взаємодії у процесі спілкування. Вони дають змогу людині оцінювати свої і чужі вчинки, наявну ситуацію, партнерів по спільній діяльності чи спілкуванню, відбирати, спрямовувати, формулювати і регулювати діяльність та спілкування. Щодо конкретного індивіда соціальні норми виконують такі функції: регулятивну, вибіркову, оціночну, систематизуючу та ін. Усвідомлені соціальні норми дають внутрішню установку на поведінку індивідові у тій чи іншій ситуації. На демонстрацію поведінки у людській спільноті конкретного індивіда значно впливає соціальний контроль. У групових нормах закладається система вимог, яка визначає права, обов’язки і можливі дії кожного з членів групи, а також систему санкцій, що застосовують до окремих індивідів, які порушують соціальні норми [16, с. 226].

До того ж соціальні норми є одним з тих видів існуючих норм (поряд з технічними, біологічними, естетичними, медичними та ін., які мають важливе значення у формуванні відносин «людина - суспільство», «суспільство - індивід». Доцільно підтримати думку О.Б. Демкова, який справедливо стверджує, що «соціальні цінності та норми є відображенням закономірностей розвитку суспільства у свідомості людей, а відтак можуть відповідати законам соціального розвитку чи суперечити їм, або відображати їх частково та бути продуктом спотвореного, релігійного чи політизованого відображення закономірностей» [3, с. 26].

За висловлюванням Ю.А. Клейберга, «соціальна норма - сукупність вимог і очікувань, які представляє соціальна спільнота (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів із метою регуляції діяльності й відношень [7, с. 17].

Є безумовним і той факт, що переважна більшість соціальних норм не виникають спонтанно і не є продуктом творчої чи фізичної діяльності невеликої групи людей, вони формувалися сотнями, а можливо й тисячами років (наприклад, християнські норми) і накладали відбиток на життя багатьох поколінь, класів, соціальних груп.

Але у певні періоди історії соціальні норми можуть бути відображенням часу, формуватися як чинник класової, суспільної, внутрішньої та зовнішньої державної політики (тоталітарні, диктаторські режими), тобто не завжди відповідали законам природного розвитку суспільства. Соціальні норми можуть бути як позитивними, так і негативними. Хоча, загалом, поняття норма (поведінка) є дискусійним і може трактуватися по різному. Наприклад, один той самий протиправний вчинок неоднаково сприймається представниками правоохоронних органів і членами антисоціального угрупування.

Кардинальним відхиленням від загальноприйнятої норми поведінки у суспільстві є дееіантна поведінка, яка відрізняється великим розмаїттям за своєю генезою та формою прояву.

Так, за М.А. Галагузовою, відхилення від норми можна умовно розділити на чотири групи:

- фізичні (пов’язані з фізичним здоров’ям людини і визначаються медичними показниками: хвороба, втрата слуху та зору, обмежена фізична можливість, недієздатність тощо);

- психічні (пов’язані з розумовим розвитком людини, його психічними недоліками: затримка психічного розвитку, розумова відсталість, порушення мови, емоційно-вольової сфери);

- педагогічні (педагогічна запущеність, безграмотність, важкови- ховуваність, відсутність бажання отримати шкільну та професійну освіту) і соціальні (сирітство, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, проституція, безпритульність, бродяжництво тощо) [11, с. 87-96].

Нормативна поведінка індивіда передбачає його взаємодію з мікросоціумом, що адекватно відповідає потребам і можливостям його розвитку і соціалізації. Якщо оточення здатне вчасно і адекватно реагувати на ті чи інші особливості індивіда, то його поведінка завади (чи майже завжди) буде нормальною [15, с. 7]. Оскільки людська свідомість здатна виходити за межі будь-яких стереотипів і виробляти нові варіанти поведінки, це зумовлює можливість ненормативної поведінки або соціального відхилення, яке може бути двох видів: а) поведінка, що неурегульована нормою; б) поведінка, що суперечи ... Читати далі »

Розкриваючи критерії (методи), важливо звернути увагу на те, що критерії - це способи оцінки норми поведінки: статистичний, якісно- кількісний, психопатологічний, соціально-нормативний [6, с. 7, 8, 9].

Говорячи про критерії девіантної поведінки, треба звернути увагу на еталони оцінки психологічних явищ і важливо відповісти на запитання «яку поведінку можна вважати нормальною?», що є важливим для пояснення людської поведінки, у тому числі й тієї, що відхиляється [7, с. 69]. У той же час треба розуміти, що межа між нормальною і анормальною поведінкою вкрай розмита. У різних суспільствах одні й ті ж поведінкові дії оцінюються по різному. Наприклад, ми не однаково оцінюємо дії японського самурая і європейця, які виконують розпорювання власного живота (харакірі). У першому випадку - це вчинок воїна, вартий захоплення, у другому - акт бездумного самовбивці.

Зважаючи на це і посилаючись на Є.В. Змановську, наведемо основні критерії девіантності:

- деліквентність (потенційна можливість до здійснення правопорушень);

- порушення моральних норм (аморальні вчинки);

- педагогічна занедбаність (непіддатливість до педагогічного впливу) або соціальна (невихованість, неосвіченість);

- протиправність (порушення встановлених законом норм суспільної поведінки).

Отже, в основі своїй негативна девіантна поведінка спрямована проти цінностей суспільства і суперечить його інтересам, представляє явище не тільки антигромадське, але й потенційно соціально небезпечне.

Важливо наголосити на тому, що соціально-політичні та економічні зміни, що відбуваються у суспільстві, активно впливають на розвиток та поширення девіації: різке збіднення народу, безробіття, фінансові проблеми, економічна криза спонукають деяких людей, які не знайшли свого місця у системі нових відносин, до крадіжок, жебрацтва, проституції, злочинності, навіть суїциду тощо. Поряд з цим відбувається девальвація колишніх усталених норм поведінки (солідарність, групова та колективна відповідальність тощо), культурних цінностей та традицій.

Треба зважити на те, що неузгодженість між очікуваним та існуючою реальністю підвищує у суспільстві напруженість і готовність людини до зміни моделі поведінки, тобто до девіацій [19].

Цей напрямок підтримує професор В.Н. Іванов і виділяє такі причини девіації, як: зміни в соціальних відносинах, що одержали відображення в понятті «маргіналізація», тобто його нестійкість, а також «проміжність», «перехідність», поширення різного роду соціальних патологій [19]. Це стало можливим через розрив соціальних, економічних, духовних та культурних зв’язків, які тривалий час формувалися у суспільстві. Розшарування членів суспільства на багатих і бідних призводить до соціального протистояння, появі бажання у других відібрати частину статку в перших незаконним шляхом. А наявна економічна ситуація «сприяє», на жаль, певній люмпентизації частини маргіналів, які поступово формують свої соціальні зв’язки, адаптуються до нових умов існування, частково чи повністю за рахунок інших членів суспільства (жебраки, повії, крадії) і посилюють свій негативний вплив на загальний стан потенції суспільства, подальша деградація якого створить умови для все більшої чисельності маргіналів, які «заповнюють нові ніші в соціальній культурі суспільства, починають грати більш активну, самостійну роль у суспільному житті» [19].

Отже, неусталені економічні, політичні, соціальні та ідеологічні процеси у країні формують соціальні відхилення, які вже є не- випадковими, а явища, що набули певної стабільності й поширення у суспільстві та мають постійну тенденцію до цього. Стабілізація соціальних процесів повинна сприяти призупиненню девіації та відвернення від неї значної кількості молодих людей.

У суспільстві, зважаючи на його постійний і динамічний розвиток, відбуваються різноманітні соціальні процеси, які мають як позитивний, так і негативний характер. Одним із негативних проявів є девіантна поведінка. На думку одних авторів, девіантна поведінка, як антисоціальне явище, спрямована проти суспільства, його цінностей, інтересів і тому соціально небезпечна, а також тип поведінки, який у даному суспільстві вступає в протиріччя з правовими, моральними і соціальними нормами, інші вважають, що поведінка, яка відхиляється від норми є прийнятною у суспільстві. Загалом основою девіантної поведінки є конфлікт цінностей, інтересів, розбіжність потреб, деформація способів їхнього задоволення, помилки у вихованні, життєві невдачі на ін. [8, с. 244].

Типовими проявами девіантної поведінки у дітей і підлітків є демонстрація, агресія, виклик, систематичне відхилення від навчання чи трудової діяльності, втеча з дому і бродяжництво, пияцтво і алкоголізм, наркотизація, антигромадські дії, спроби суїциду та ін. [15, с. 12 ]. Загалом поведінка, яка відхиляється від норми, є формою соціальної дезадаптації.

Загалом девіантна поведінка - це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, які не відповідають визнаним у даному суспільстві нормам, шаблонам і стандартам поведінки [8, с. 69]. На особистісному рівні поведінка, яка відхиляється від загальноприйнятої норми - це соціальна позиція особистості й виступає у формі девіантного стилю та способу життя. Треба також наголосити, що поведінкові відхилення можуть мати різний напрямок: як позитивний (альтруїзм, надмірна працелюбність, героїзм, геніальність, самопожертва, будь-які види активності, творчості), так і негативний бік (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство). Усталене розуміння девіантної поведінки пов’язане саме з деструкцією, дезорганізуючими відхиленнями, антисоціальними вчинками. Для означення девіантних явищ у поведінці окремої особистості чи соціальної групи часто використовуються такі поняття, як «антисоціальне», «дисоціальне», «асоціальне» «нонконформне», «деструктивне» [4, с. 8].

Девіант - особа, яка не дотримується визнаних у даному суспільстві норм та правил поведінки. Відповідно поведінка такої особи називається девіантною.

Девіації - недотримання або порушення особою норм і правил поведінки визнаних у даному суспільстві (від лат. сіеуіайо - відхід з дороги, збочення з правильного шляху) і вживається у різних галузях науки - фізиці, хімії, біології, радіотехніці, психології, соціології та ін.

Теорія девіантності має структуру, до якої входять наступні елементи:

- характеристика і класифікація девіантних вчинків, наслідки їх для індивіда та суспільства, їх взаємозв’язок, структура, динаміка, тенденції;

- соціальна природа, причини і умови їх існування і прояву, соціальні та психологічні механізми їх формування;

- профілактика, яка передбачає попередження девіацій, планування та здійснення соціальних та індивідуальних механізмів зміцнення суспільного порядку.

Девіацією вважаються:

- злочинність;

- пияцтво та алкоголізм;

- наркоманія і ВІЛ/СНІД;

- проституція;

- самогубство.

Існують три види девіантної поведінки підлітків: адитивна, психопатична, деліквентна.

Адитивна поведінка - це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психологічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій.Це стосується, наприклад, осіб,

що вживають наркотичні та токсичні речовини, алкоголь, що призводить девіанта до відсторонення від суспільних, сімейних та власних проблем, вирішення яких перекладається на інших людей (членів родини, трудового колективу).

Вчені розрізняють три групи різновидів адитивної поведінки:

- нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор (гемблінг), комп’ютерна адикція, працеголізм;

- проміжні форми адикції (анорексія - відмова від їжі, булімія - прагнення до постійного споживання їжі);

- хімічні адикції (вживання та вдихання психоактивних речовин: тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, речовин побутової хімії).

Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на психопатичних симптомах і синдромах, які є проявами певних психічних розладів та захворювань. Найбільш типовими у цьому аспекті є аутоагресивна, дизморфоманічна, гебоїдна поведінка, дромоманія, патологічна сором’язливість.

Аутоагресивна поведінка проявляється у двох формах: суїцид і парасуїцид.

Кримінальна поведінка визначається як протиправний вчинок, що настає із досягненням віку карної відповідальності та є підставою до порушення кримінальної справи і кваліфікується за визначеними статтями кримінального кодексу. Кримінальній поведінці, як правило, передують різні форми девіантної і деліквентної поведінки [15, с. 13, 14].

Деліквентна поведінка - поведінка підлітка або їхньої групи, яка не відповідає загальноприйнятим у суспільстві нормам, правовим та соціальним очікуванням. Західна кримінологія визначає деліквентну поведінку як підліткову і розуміє під нею будь-які кримінально карні діяння, вчинені молодими людьми віком від 12 до 20 років. Соціологи використовують це поняття узагальнено - на означення різних порушень правових і соціальних норм, від невеликих провин до серйозних злочинів, скоєних неповнолітніми. Загалом сучасний термін «деліквентна поведінка» чітко не визначено.

Розрізняють індивідуальні й соціальні відхилення. Перетворення перших у другі відбувається за таких умов:

- однакова спрямованість таких відхилень у схожих групах людей у тих самих умовах;

- близькість або навіть єдність причин, за яких вони виникають;

- наявність певної повторюваності, стійкості названих явищ.

... Читати далі »