Квітка імператриці Жозефіни й емблема наполеонідів – фіалка.

Маю п'ять пелюсток

І напівкруглий зелений

листок.

А серединка у мене

жовтенька,

Личко не кругле,

А трохи довгеньке,

Квітка я ніжна,

Низенька. Дрібна,

А як запахну — приходить

весна.

Дивовижний, незрівнянний за своєю ніжністю запах фіалки й приємне поєднання лілового забарвлення квітки із соковитою, яскравою зеленню листя з давніх-давен зробили маленьку фіалку улюбленицею людини.

Як оповідає східна легенда, фіалка виникла із вдячних сліз Адама, коли архангел Гавриїл приніс йому на острів Цейлон радісну звістку, що Господь простив йому гріхи.

Інша легенда свідчить: одного разу бог сонця Аполлон переслідував своїми пекучими променями чарівну дочку Атласа, нещасна дівчина звернулась до Зевса, благаючи сховати й захистити її. І ось великий громовержець почув її благання, перетворив дівчину на чудесну фіалку й сховав у затінку кущів, де вона з того часу щовесни розквітає й виповнює тонким ароматом небесні гаї.

Тут, може, ця прекрасна квітка залишилась би назавжди й ніколи не потрапила б до нас на землю, якби Прозерпіну, дочку Зевса й Церери, не викрав несподівано Плутон якраз тієї хвилини, коли вона в небесному гаю збирала фіалки. З переляку вона впустила з рук зірвані нею квіти на землю... ось від цих фіалок й народилися ті, що ростуть у нас і донині.

Пов'язана із спогадами про викрадення Прозерпіни Плутоном фіалка вважалася у греків квіткою смутку і смерті, нею прибирали і смертне ложе, й могили молодих, дочасно померлих дівчат.

Та з іншого боку, як подарунок Прозерпіни, як звістка, котру та щовесни подає своїй матері Церері, вона для греків — символ пробудження природи і водночас девіз Афін.

Узагалі, фіалка — улюблена квітка давніх греків,

Гомер, бажаючи якнайяскравіше змалювати всю чарівність гроту німфи Каліпсо, каже, що він був уквітчаний такими чарівними фіалками, що навіть Меркурій, котрий вічно поспішає й ні перед чим не зупиняється, не міг не уповільнити свого кроку.

З фіалкою ми зустрічаємось і в легендах давньовендськоі міфології, де їй надають магічних властивостей.

Похмурий вендський бог Чорнобог мав чудовий замок і чарівну дочку.

Та ось прийшли християнські проповідники: вони знищили його силу, перетворили чудовий замок на скелю, а красуню-дочку на фіалку, котра розквітає лише раз на сто років. І кому пощастить зірвати ту фіалку, той візьме шлюб із найбагатшою, найпрекраснішою нареченою країни й стане найщасливішим серед людей.

Після греків фіалка ні в кого не користувалася такою любов'ю, як у давніх галлів, вона для них була символом невинності, скромності й цноти, тому нею посипали шлюбне ложе й прибирали могилу дочасно померлої нареченої.

Особливо видатну; вкрай дивну роль відіграла ця квітка в житті імператриці Жозефіни, а почасти і в житті імператорів Наполеона І та III.

9 березня 1795 року пізно ввечері біля воріт в'язниці Тампль, де знемагав ув'язнений маленький дофін, з'явилась молода гарна дама з горщичком розкішно розквітлих фіалок й попросила стража воріт передати їх бідному маленькому царственому страждальцю. Вона знала пристрасть хлопчика до цих квітів і хотіла порадувати його, надіславши їх до в'язниці як привіт весни.

Це була не хто інша, як Жозефіна Богарне, майбутня імператриця Французька. Вона теж любила ці квіти і, вражена співчуттям до хворої дитини, нехтуючи небезпекою, у супроводі Барраса прийшла зробити ту святу справу, котру підказувало їй її золоте серце»

Хвора на рахіт дитина не надовго пережила цю радість і через місяць померла.

Його поховали вночі потайки, в одному з непомітних куточків кладовища св. Маргарити, причому на згадку про те, що ця дитина так любила той горщичок з фіалками, й, перебираючи перед смертю слабіючими ручками їхні кучеряві листочки, шептала; «Весною ми знову зустрінемось з вами, дорогі квіточки», — якась добра душа посадила їх йому на могилку.

Відтоді квіти Жозефіни щорічно цвіли на невідомій могилі маленького Людовика XVII і, розростаючись, дедалі більше покривали її щовесни суцільним ліловим килимом.

Тим часом, зустрівшись на одному з блискучих балів, влаштованих президентом конвенту Баррасом, із тодішнім світилом, сяйво якого лиш вияскравлювалось, молодим генералом Бонапартом, Жозефіна полонила його своєю красою і своїм скромним нарядом, що своєрідно вирізнявся серед розкішних туалетів республіканських модниць. Замість коштовних каменів, що вражали погляд, усі її прикраси складалися з невеличкої гірлянди, фіалок на голові й кількох пучечків цих же квітів на грудях.

Жозефіна шанувала їх особливо, оскільки вони нагадували їй про повернення волі.

Кинута на початку революції разом з багатьма іншими невинними жертвами до знаменитої Консьєржері (в'язниці попереднього ув'язнення), Жозефіна з хвилини на хвилину чекала страти на гільйотині й прощалася вже з життям, аж раптом одного вечора до неї прийшло миле дівча — дочка тюремника й подала їй букет фіалок.

Цей несподіваний подарунок воскресив надію, що турботи однієї з високопоставлених її подруг про звільнення, можливо, закінчаться успіхом, і вона побачила в тих квітах щасливе передвістя своєї волі.

І справді, передчуття не обмануло її.

Прохання подруги подіяло, й наступного ж дня Жозефіну звільнили.

З того часу фіалка для неї — символ життя і щастя, і коли вона зустрічала якого-небудь нещасного й знедоленого, то ніколи не минала нагоди подарувати йому фіалки як надію на те, що горе відступить. Можливо, саме це спонукало її подарувати квіти дофіну.

Пристрасть до цих квітів сягала крайніх меж. Усі її сукні були вишиті фіалками, ліловий колір став улюбленим кольором, живі фіалки були єдиною прикрасою, і вся вона, і все її оточення пахтіло ними.

Зачарований генерал Бонапарт цілий вечір не відходив од неї, а коли вона від'їжджала, — провів до карети. Прощаючись, Жозефіна ледь нахилилась, і букетик фіалок з грудей упав до її ніг. Наполеон схопив його, пристрасно притис до губів і забрав з собою як першу запоруку кохання,

9 березня 1796 року, рівно через рік після того, як Жозефіна принесла бідному дофіну-фіалки, у міській ратуші Парижа відбувалось її урочисте вінчання з Наполеоном. Знову Жозефіна була зодягнена у вишиту фіалками сукню, знову в руках і на грудях цвіли букети фіалок — її квітів кохання і щастя.

Виходячи з ратуші, схвильована, радісна, вона не могла стриматися, і коли кілька сльозинок радості впали на її букет, вона, звертаючись до Наполеона, сказала:

— Дозволь мені, мій милий друже, завжди носити ці квіти у цей

чудесний день мого життя. Хай вони щовесни будуть оновленням нашого кохання, нашого щастя.

І Наполеон ніколи не забував цього прохання. Хоч би де він не був — серед битви чи в поході, чи в сп'янінні славою, — Жозефіна завжди знаходила у день свого шлюбу свіжий букет фіалок на нічному столику в опочивальні.

Минули роки, голова Жозефіни прикрасилась імператорською короною, та, як і колись, не було для неї більшого задоволення, аніж одержувати цього Дня свій букет фіалок.

Тим часом слава і могутність Наполеона все росли, а щаслива зірка Жозефіни почала тьмяніти. Дорога для неї рука готувалась завдати їй смертельного удару.

Ще тільки повзли неясні чутки про намір Наполеона вибрати більш відповідну своєму санові, із царського роду, дружину і про добровільне, нібито, зречення Жозефіни, як настало 9 березня 1808 року. Як навмисне, у переддень цієї дати помер двірцевий садівник, котрий вирощував фіалки, а Наполеон нізащо не хотів дарувати Жозефіні квітів із саду, де був покійник. Але де ж узяти інших фіалок у цей час?

Усюди по Парижу розіслано гінців з наказом: хоч би там що, а квіти знайти. Та все марно — їх немає ніде. Тим часом, година, коли Жозефіні мають бути вручені фіалки, наближається.

Наполеон обходить усі вулиці, всі площі, де продають квіти, та не знаходите нічого й думає вже про те, як би заспокоїти Жозефіну, але раптом підходячи до Лувру, бачить біля воріт маленьку, вкрай згорблену стару з корзиною чудових букетиків фіалок. На радощах, він вихоплює у неї кращий букетик, кидає жменю золотих і, перш ніж стара отямлюється, щезає.

Торжествуючи, він входить до Жозефіни, вручає фіалки й розповідає, як важко було їх знайти.

Спалахнувши від радощів, Жозефіна обіймає Наполеона, дякує, цілує букет. Але раптом блідне, почуває себе погано і, впустивши фіалки, з жахом вигукує: «Геть! Геть! Це квіти смерті... Вони розквітли на могилі!»

Щоб заспокоїти схвильовану Жозефіну й довести, що все це не так, і все, що вона каже, — це витвір уяви, Наполеон наказує негайно розшукати стару, яка продавала квіти. Та всі пошуки — марна річ: її ніхто не знає, ніхто її не бачив.

Передчуття Жозефіни, одначе, не були обманом. Через два дні знаходять стару жінку, й вона зізнається, що зірвала ті квіти на чиїсь могилі, на кладовищі св. Маргарити. Отже, то справді були квіти, подаровані Жозефіною дофіну.

З цієї хвилини Жозефіна втратила спокій. Невловиме передчуття чогось страшного, якогось несподіваного нещастя повсюди переслідує її. Незабаром передчуття перетворюється на гірку дійсність: вона дізнається про рішення Наполеона розлучитися з нею і взяти шлюб із дочкою австрійського імператора Марією-Луїзою.

Намір імператора стає реальністю, і, змушена розлучитися з тим, кого вона цінувала понад усе на світі, кого обожнювала, Жозефіна усамітнюється в своєму улюбленому замку Мальмезон, де нікого не приймає, віддаючись догляду за квітами. У них вона вбачає своїх кращих друзів, лише з ними ділиться своїм горем.

Тисячі квітів тепер везуть сюди з усіх кінців світу. Тут можна зустріти дітей і півдня й півночі, мешканців гір і долин, та лиш однієї квітки нема — фіалки. Цих своїх, колись улюблених, квітів Жозефіна тепер не тільки не носить, не тільки бачити їх не хоче, але й наказує, щоб ніхто вголос не вимовляв їхньої назви.

Так минають чотири роки, як раптом 9 березня 1814 року з букетом фіалок з’являється до неї трирічний малюк — син Наполеона, а за ним і сам Наполеон. До сліз зворушена Жозефіна падає в обійми Наполеона й забуває на хвилину всю гіркоту образи.

Це був останній щасливий день Жозефіни, останній щасливий день її життя, тому що через два місяці у тій же розкішній вітальні, де вона приймала Наполеона з маленьким «королем римським»;— уже стояла вся всипана фіалками її домовина й лунали поховальні співи. Перенісши важку пожертву заради коханого, вона не пережила його горя — вигнання на острів Ельбу.

Та зі смертю Жозефіни фіалка не щезає з історії Наполеона. Вона стає девізом його прихильників, а згодом і взагалі партії Наполеонідів. Його прихильники вбачають у ній квітку щастя великого імператора

Коли він помер, на його грудях у золотому медальйоні, з яким він ніколи не розлучався, знайшли дві засушені фіалки й пасмо білявого волосся — згадку про дві свої, ранкову й вечірню, зорі — милу Жозефіну й не менш любого маленького сина, короля римського.