Квітка крові – гвоздика.

Яскраво-червоний колір гвоздики, що так приємно милує зір, таїть у собі водночас немовби щось зловісне, ніби нагадує кров; і справді у багатьох випадках історія цієї квітки, виявляється, пов'язана з цілим рядом кривавих історичних подій, починаючи вже із самого грецького міфу, котрий оповідає про її походження.

Розповідають, що якось богиня Діана, повертаючись роздратованою з невдалого полювання, зустрілася з вродливим пастушком, котрий весело грав на сопілці Украй розгнівана богиня картає пастуха за те, що той розігнав своєю музикою всю її дичину, й погрожує вбити його. Пастушок виправдовується, клянеться, що ні в чому не винен, і благає пощади. Але богиня, не тямлячи себе од люті, кидається на нього й вириває йому очі.

І тільки тепер, опам'ятавшись, розуміє увесь жах того скоєного. її починає мучити каяття, образ лагідних, благаючих прощення очей пастушка переслідує Діану повсюди, не дає ні хвилини спокою; та щось виправити вона вже не має змоги.

Тоді, щоб увічнити ті очі, які так жалібно дивилися на неї, вона кидає їх на стежку, і тієї ж хвилини з них виростають дві червоні гвоздики, котрі нагадують (є гвоздики, у яких посередині — дещо схожа на зіницю цяточка) скоєний злочин, а кольором — невинно пролиту кров,}

Так увійшла гвоздика в історію людства. Подальша її історія відіграє значну роль в деяких кривавих подіях Франції. З'явлення її тут припадає на часи Людовика IX Святого, коли цей благочестивий король розпочав 1270 року останній хрестовий похід й узяв в облогу зі своїми 60 000 лицарів місто Туніс.

У цей час, як відомо, на хрестоносців раптом упала страшна чума. Люди гинули, мов мухи, й усі зусилля лікарів допомогти їм виявились марними. Тоді Людовик Святий, маючи переконання, що у природі на будь-яку отруту існує протиотрута, до того ж трохи розуміючись на цілющих травах, вирішив, що в країні, де так часто лютує ця страшна хвороба, можна, очевидно, знайти й рослину, котра її лікує.

І ось його увагу привертає одна чудова квітка, що росте на сухому, майже неродючому ґрунті. Її чудовий колір, приємний запах, що дуже нагадував індійську гвоздику, підштовхують його до висновку, що це саме та рослина, яка йому потрібна.

Він наказує нарвати цих квітів якомога більше, готує із них настій і поїть ним тих, хто починає хворіти, І — о диво! Настій у багатьох випадках виявляється цілющим, і чума, нібито, починає відступати. Одначе, на превеликий жаль, не допомагає він, коли захворює чумою сам король, і Людовик IX невдовзі стає її жертвою.

Повернувшись на батьківщину, хрестоносці, що обожнювали свого короля, принесли із собою на згадку про нього і його гвоздику, яка з того часу стає у Франції однією з улюблених квіток. Проте виявлену її цілющість вони приписують не самій рослині, а святості Людовика IX, котрого, як відомо, папа, незабаром (1297 р.) зараховує до лику святих. З тієї ж причини, певно, багато століть по тому відомий ботанік Лінней називає її — Dianthus, тобто божественна квітка.

У Бельгії гвоздика стала символом упорядкованого домашнього вогнища, батьківської любові й турбот; і молодий робітник, приїхавши на чужину для тяжкої праці, зустрічаючи тут цю квітку, завжди згадує отчий дім. Благословляючи, мати завжди підносить синові букетик гвоздик, як єдиний скарб і прикрасу, що вона може дати йому; він, у свою чергу, садить кущик гвоздики на її бідну могилу як останній знак глибокої синівської любові. Букет гвоздик — перший подарунок, перший прояв кохання молодого трудівника у стосунках з нареченою.

Але у Німеччині гвоздика не користувалась особливою народною любов'ю, хоч і вважалася завжди символом постійності й вірності, оскільки її квіти, як відомо, навіть засушені, зберігають своє забарвлення.

Звичай, що виник останнім часом у Відні, провадити поминальний хід робітників, відзначаючи пам'ять борців за свободу у 1848 році, теж не обходиться без гвоздик — червоних. На цей хід збираються, як правило, десятки тисяч людей і відбувається він щорічно у березні.

Переходячи до Італії, ми бачимо, що гвоздика так припала усім до смаку, що під час її цвітіння немає такого народного свята, на якому молоді італійські селянки не прикрашали б собі груди або своє чорне волосся цими квітами.

І тут гвоздика завжди вважалася талісманом кохання. І нерідко, йдучи повз зображення Мадонни, на перехресті доріг можна побачити сільську красуню, яка молиться їй з букетиком гвоздик у руці. То вона молиться про щасливу дорогу й повернення свого коханого, котрому необхідно перейти через гори, такі небезпечні, бо там безліч бандитів, вона просить Мадонну благословити квіти, котрі будуть оберегом проти усілякої біди. Тільки-но усе буде готове до від'їзду, вона пришпилить йому ці квіти на груди й буде спокійна: вони захистять його...

У Болоньї ж гвоздика чомусь вважається квіткою апостола св. Петра, і 29 червня в день його пам'яті ними прикрашаються усі церкви і все місто. Цього дня неможливо не зустріти тут жодної молодої жінки чи юнака, у котрих не було б цієї квітки в руках, на грудях, у волоссі або в петлиці. Цього дня її носять навіть старі й солдати.

Привезена до Італії століттям раніше, аніж до Бельгії, гвоздика тут так прижилась і розмножилась, що вважається багатьма за дику італійську рослину, і лише історичний запис про те, що вона була культивована у 1310 році Матвієм Сильватика в числі привезених зі сходу рослин, а потім розведена у садах Медичисів, засвідчує її іноземне походження,

Це підтверджується певним чином і зображенням її в гербі давнього італійського роду графів Ронсекко.

За переказом, гвоздика в цей герб потрапила як пам'ять про квітку, що дала на щастя своєму нареченому, графу Орландо, графиня Маргарита Ронсекко, коли у переддень весілля він несподівано змушений був вирушити до Святої Землі, щоб узяти участь у звільненні гробу Господнього від сарацин.

Тривалий час після цього від нього не було жодної звістки, але згодом один із хрестоносців приніс Маргариті сумну звістку, що Орландо загинув у битві, й передав їй знайдене на ньому пасмо її білявого волосся, котре Орландо узяв із собою як талісман, а разом з пасмом — висохлу квітку гвоздики, що перетворилася з білої на червону від крові Орландо.

Розглядаючи квітку, Маргарита помітила, що в ній утворилось насіння, яке, може, уже й визріло.

Тоді на ознаку пам'яті про свого милого нареченого вона вирішила посіяти те насіння.

Воно виявилось життєздатним, зійшло, і згодом гвоздика розквітла.

Та ці квіти замість чисто-білого кольору, якою була подарована Маргаритою квітка, мали посередині червону, аж криваву пляму, чого у місцевих гвоздиках досі не водилося.

Ці плями були ніби ознакою крові Орландо, пам'яттю про принесене ним у жертву щастя цілого життя, як повелів обов'язок істинно віруючого християнина,

І ось укладачі герба врахували цей великий подвиг і помістили забарвлену його кров'ю квітку в герб тієї, котра була для нього дорожча над усе на світі.