Квітка лицарів, кохання й ворожби – маргаритка (стокротка).

Ця невеличка, біленька або рожевувата квіточка, що утворює прекрасні бордюри на наших клумбах, чудові групи на зелених газонах, має дуже красиву легенду про своє походження.

Розповідають, що Пресвята Богородиця, бажаючи порадувати маленького Ісуса й подарувати йому серед зими вінок живих квітів, не знайшла жодної квітки на пригнічених холодом полях й вирішила зробити їх сама із шовку.

І ось, серед багатьох інших, зроблених нею, особливо сподобались немовляті-Ісусу одні маленькі квіточки. То були маргаритки (стокротки), виготовлені з жовтої шовкової матерії й грубих білих ниток. Виготовляючи їх, Пресвята Богородиця не раз колола свої пальці голкою, і краплини крові подекуди забарвили ті нитки у червонуватий або рожевий колір.

Квіти ці так сподобались маленькому Ісусові, що він зберігав їх цілу зиму як коштовність, а коли настала весна, посадив їх у долину Назарету й почав поливати. І раптом штучні квіти ожили, пустили коріння і, розростаючись дедалі більше, переселяючись із однієї країни в іншу, розійшлись по усій землі. І тепер, як нагадування про те диво, ці чарівні квіточки цвітуть від ранньої весни до глибокої осені, і нема в світі країни, де їх не зустрінеш.

За іншою легендою, маргаритки називають «квітами Пресвятої Діви Марії», і про походження цієї назви розповідають ось що.

Коли Пресвята Діва Марія отримала від архангела Гавриїла благу вість, то вирушила повідомити про це свою родичку Єлизавету. Їй довго довелося йти горами й долинами Іудеї.

І ось, коли вона йшла полями, усюди, де тільки ступала нога майбутньої Богоматері, виростали маленькі блискучі білі квіточки, отож увесь шлях її, позначений ними, немовби утворював квіткову доріжку. Ті квіти — скромні білі маргаритки.

Білі, як сяєво німба, пелюстки їхні нагадували славу Божу, а золота середина — священний вогонь, який палав у серці Марії.

А ще за іншим варіантом було так.

Коли Пресвята Діва Марія ще дитиною дивилася вночі на небо, всіяне численними блискучими зорями, то висловила побажання: як добре було б, аби всі ці чудесні зірки стали земними квітами й вона могла гратися ними.

Тоді зорі, почувши її, одразу ж відбились у блискучих краплях роси на земних рослинах, і коли вранці сонце осяяло землю, то уся вона була всіяна, мов зірочками, білими квітами.

Пресвята Діва була в захопленні, прикрасилась ними й мовила, що вони довічно будуть її улюбленими квітами і хай віднині називаються квітами Марії.

І відтоді ці квіти супроводжують щастя, саме тому в маргаритки й запитують про нього, лічачи та обриваючи її пелюстки.

Такі християнські легенди про походження маргаритки, але є ще й давніші перекази про неї, вони сягають часів язичництва.

Латинська легенда розповідає, що коли чарівна лісова дріада Белідес одного разу танцювала й веселилася зі своїм коханим Єфігеєм, то, на жаль, привернула до себе увагу етруського бога пір року — Вертумна. Зачарований красою юної дріади, той хотів обняти її й забрати з собою.

Тоді, у відчаї й безсиллі, не знаючи, як позбутися настирливого старого переслідувача, дріада із благальною молитвою звернулася до безсмертних, і боги, змилувавшись, перетворили її на гарненьку польову квітку. Вона одержала назву Bellis parennis — вічної красуні й тепер відома в науці за цією назвою.

Інша легенда стверджує, що маргаритка виникла з праху Альцести, дружини фесалійського царя Адмета, котра пожертвувала своїм життям, щоб врятувати життя чоловіка.

Цей Адмет був улюбленцем Аполлона, і ось він умовив богинь, долі — Мойр не дати йому померти у визначений час, якщо хто-небудь інший погодиться вмерти замість нього.

Настав цей час, але ніхто з друзів не зважувався померти замість Адмета, навіть старі його батько-мати не захотіли віддати за нього життя. Тільки вірна дружина Альцеста відмовляється од сповненого радощів життя й помирає замість нього.

Тоді Геркулес, котрий під час звершення своїх подвигів дізнався випадково про цю велику самопожертву, вирішує, хоч би там що, а повернути Альцесту до життя.

Він вирушає в пекло й домагається у Фанатоса (смерті), щоб той повернув Альцесту на землю; але оскільки в людській подобі вона вже не може повернутися, то з'являється у вигляді квітки-маргаритки.

До речі, свою назву «маргаритка» квітка одержала від грецького слова margarites, що означає «перлина», оскільки на зелених луках численні білі її квіточки й справді, мов розсипані перли,

У північних сагах маргаритку присвячували богині весни, і на її день щоразу обвивали гірляндами цих квітів кубок богині. До того ж їх приносили в жертву богині .любові — Фреї, тому маргаритку часто називали ще й квіткою кохання та нареченою сонця.

Цією останньою назвою та звичаєм жертвувати квітку богині любові й пояснюється, на думку багатьох учених, відома усім роль маргаритки як оракула кохання.

У цьому амплуа «любить — не любить» маргаритка відома, очевидно, з прадавніх часів і причому не лише в одній якійсь окремій державі, а. майже в усіх західноєвропейських, окрім хіба що Англії.

Маргаритка мала значення, особливо для лицарів та їх коханих. Лицар, дівчина якого висловлювала згоду віддати йому своє серце, одержував право зобразити на своєму щиті маргаритку. Якщо ж дівчина не могла йому сказати так. чи ні, а лише немовби схильна була відповісти згодою на його кохання, то дарувала йому вінок із маргариток, котрий середньовічною мовою означав: «Я ще подумаю».

І такий скромний, навіть смішний, як на наш погляд, віночок виповнював великою надією серце лицаря, спонукав виявляти чудеса хоробрості й навіть жертвувати життям.

Існує казка про походження маргаритки.

Велике сонце нічого так не любить, як квіти, нікого так не голубить й ні про кого так не турбується.

І тому всі рослини протягом століть хоч про що-небудь та просили його. Одні хотіли бути більшими, інші — духмянішими, треті бажали мати кращі барви і так далі.

Лиш одна скромна рослина, білі квіточки якої рясно блищали на луках, мов зірочки, ніколи ні про що не просила.

Одного разу сонце здивувалося цим і, зупинившись перед рослиною, запитало: чи задоволена та своєю долею, чи не бажає чого ?

Рослина відповіла, почувається цілком щасливою у такому вигляді, як її сотворив Господь.

-- Це прекрасно з твого боку, — сказало сонце,— але подумай, може, в тебе виникне якесь бажання, а мені дуже хотілося б його виконати.

-- У такому разі, дозволь мені цвісти за будь-якої пори року. Я радію, коли мене зривають діти й граються зі мною: я так люблю дітей.

— Нехай буде по-твоєму,— відповіло сонце,— і, оскільки ти серед усіх квітів найскромніша й схожа на перлину, то називайся віднині маргариткою.

Сказавши це, сонце одним із своїх променів діткнулось серцевини квітки й залишило посередині жовтий кружечок, немов свою печатку, а пелюстки її розійшлись урізнобіч, немов сонячне сяйво.

Якщо горді орхідеї прикрашають собою царські вази, якщо дивовижні троянди встеляють своїми пелюстками перські килими, то скромна маргаритка одержує більше сердечної уваги, аніж будь-хто, оскільки живе серед народу та його дітей, де радощів менше, проте вони сильніші, де почуття ніжності ще не стало посміховиськом...