Квітка вірності, символ «весняної королеви» - незабудка.

Ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво-жовтою, золотою серединкою, незабудка (люби-мене) — окраса нашої весняної флори. Особливо великі та яскраві так звані болотні незабудки, що ростуть на вологих луках, по канавах. Букет незабудки чудесно-гарний.

Свою чудну наукову назву «Myosotis», що означає «мишаче вушко», ця гарна квітка одержала через своє покрите тоненькими волосками листя, котре, розгортаючись із бруньки, справді нагадує мишаче вухо.

Про виникнення незабудки існує дуже поетична давньогрецька легенда:

«Лікас та Егле були найкращою парою серед пастухів і пастушок Аркадії, а про їхнє кохання та вірність на берегах річки Алфей склалось навіть прислів'я. Та ось одного разу Лікасу передають суворий батьків наказ негайно вернутися додому і прийняти спадок, що залишив йому померлий дядько.

Тоді у бідолашної Егле зароджується сумнів: чи не зрадить їй Лікас, розбагатівши і захопившись якоюсь міською красунею, про вміння яких знаджувати так багато розповідають бувалі пастухи? Чи не покине він її? Але вона не зважується відкрити йому свої побоювання й застерегти, боїться, що недовіра образить його, а тим часом серце розривається від горя...

Настала хвилина розлуки. Лікас ніжно обіймає Егле. Схвильована до глибини душі, дівчина не може стримати сліз, і кілька краплин з її чудесних ясно-синіх очей падають під ноги в траву...

І, о диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. То були перші незабудки. Егле мовчки зриває їх одну по одній і подає коханому, але Лікасу й без слів усе зрозуміло, й він називає квітку «Не забудь мене».

Паралельно до цього один німецький переказ розповідає, що незабудка виникла із сліз нареченої, пролитої нею в час розлуки з милим. Помітивши, як ця рослинка піднялась і розквітла, вони назвали її «незабудкою» й поклялися: де тільки зустрінуть її — зривати й зберігати як пам'ять про взаємне кохання.

Відомі також два варіанти однієї легенди про виникнення цієї назви. Перший:

«Коли Господь створив квіти, і всі вони на Його поклик зібралися у своєму різноманітному, строкатому одязі й запитали, які будуть у них імена, то Господь дав кожному ім'я й наказав добре запам'ятати.

Але не встиг Господь дати цю настанову, як одна з маленьких квіточок зі сльозами на очах мовила: «Господи, в такому великому зібранні я забула своє ім'я». Тоді, глянувши на неї суворо, Господь за хвилю лагідно сказав: «Не забудь мене!»

Другий варіант стверджує інше:

«Коли Господь створив світ і дав імена усім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді обійдена квітка підійшла до трону Всевишнього й попросила і її не забути, дати ім'я. На це Господь відповів: «Тебе Я не забуду, не забудь і ти Мене. Ім'я твоє віднині «незабудка».

І ось тепер, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.

Познайомимось також з австрійською легендою:

«Багато років тому наречений з нареченою пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом юна дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше чарівну квітку й захотіла дістати її. Хлопець одразу ж нагнувся і зірвав квітку, але цієї миті нога його ковзнула, і він, зірвавшись, впав у річку. Місце виявилось глибоким, а допомоги — ніякої. Марно нещасна дівчина волала про допомогу, а юнак боровся з течією, намагаючись утриматися на воді,— ніхто не відгукнувся. Ось голова його ще раз — востаннє — з'явилася над водою, хлопець встиг лише крикнути своїй коханій: «Не забудь мене!» — і пішов на дно. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло,— у стиснутих судомою пальцях була та ж злощасна рослина.

Юна дівчина, гірко плачучи, поховала нареченого, а на його могилі посадила квітку з берега Дунаю, яка відтоді й має назву, складену з останніх слів юнака».

Нарешті, ще одна старовинна німецька легенда пропонує свою версію походження романтичної назви:

«Жили-були колись в одному лісі хлопчик та дівчинка. Мешкали вони самітно у справжній глухомані, постійно гуляли разом і згодом міцно покохали одне одного. Та юнак несподівано зібрався в дорогу, захотілося йому подивитися на світ.

Сумно проводжала дівчина друга дитинства через високий буковий ліс мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду, аж до узлісся.

Тут вони раптом побачили темно-сині, схожі на великі сині очі, квітки. Болісно розлучаючись, юнак і дівчина зірвали по квітці й передали одне одному на згадку, запевняючи, що збережуть пам'ять про свої стосунки, і як тільки їм стрінеться десь ця квітка, кожен зірве її на підтвердження того, що не забули. Як пообіцяли, так і чинили.

Минули роки, довгі роки. Він все ще не повертався, а вона перетворилася на сиву бабусю. Знову настала весна, і ось колишня дівчина, тепер — стара бабуся рушила через високий буковий ліс, мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду на узлісся й несподівано зустріла там якогось старого, такого ж сивого, як і сама. Вони зрозуміли, що незнайомі. Але на узліссі росла синя квіточка. Обоє нахилилися, щоб зірвати її, їхні руки стрілися, й старі, заливаючись слізьми, впізнали одне одного, а також переконалися, що зберегли вірність, оскільки ніхто з них не забув даної обіцянки. І з того часу маленьку синю квітку називають «незабудкою».

Ось така низка легенд і переказів про походження назви цієї чарівної квіточки. Але, скоріш за все, ім'я її — від кольору синього неба, бездонного й нескінченного. Там містичний розум віруючого завжди намагався відшукати майбутнє місцеперебування своєї безсмертної душі; оскільки не варто забувати, що в людині — вічно жива думка про безсмертя, як виконання величної обітниці, вкладеної до її серця Творцем. Обіцянки, дотримання якої він чекає й ніколи не забуває. Саме цим, здається, найкраще пояснюється й та цікава обставина, що серед усіх християнських народів у назві квітки однаковий зміст — незабудка.

Надзвичайно поетична й перська легенда про цю квітку.

Один ангел вранці сидів, плачучи, біля воріт раю, вигнаний звідти за те, що покохав доньку землі.

Уперше він побачив її на березі річки, дівчина прикрашала волосся незабудками, і з того часу не міг розлучитися з нею. І ось тепер, поки донька землі не розсадить ці квіти повсюди, його не пустять до раю.

Завдання непросте, але закохана дівчина погодилась виконати його.

Протягом багатьох років, за будь-якої погоди, вдень і вночі вона бродила по всіх куточках землі, розсаджуючи милу квітку.

Коли ж виконала свою місію, обоє постали перед райською брамою. І вона відчинилася перед ангелом й перед дівчиною також, хоч була ще живою і смертною. «Оскільки,— мовив страж райської обителі,— її кохання перевищує спрагу життя, а той, кому вона віддала душу,— ангел, то любов до небесного оберігає від тління земного. Нехай же,— додав він,— спізнає благощів Неба, найвища з яких — самовіддане кохання».

У німецьких народних повір'ях незабудка має таку ж властивість, що й деякі інші квіти: вона відкриває скарби.

Якщо випаде знайти її край дороги — дитині, лицарю чи служникові, варто лише підійти до найближчої скелі й торкнутися квіткою, і та одразу розкриється. Перед здивованим поглядом постане дивовижна печера, встелена золотом, коштовним камінням та іншими скарбами. Водночас звідти пролунає таємничий голос, що все це можна взяти, що все те — власність володаря чарівної квітки, але не можна залишати найкраще. А найкраще, звісно, чарівна незабудка.

Проте жадібна до золота людина якраз саме ним намагається натоптати кишені і, сп'яніла від несподіваного багатства, йде.

«Не забудь же найкращого»,— знову застерігає щасливчика таємничий голос вже на виході з печери. І лише тепер той здогадується про свою помилку. Повертає назад, але пізно: скеля зімкнулась, а від входу до печери й сліду нема. Тим часом неувага й непослух миттю даються взнаки: замість скарбів із кишень сиплеться сміття...

Варто ще зупинитися на деяких цікавих забобонних звичаях, що були поширені серед німецького простолюду. Наприклад, замовляння з допомогою незабудки душевної скорботи.

Якщо закоханому юнакові з якихось причин не можна одружитися з коханою, а горе настільки нестерпне, що неможливо й жити — допоможе незабудка. Достатньо лиш на день Іоанна Хрестителя, ввечері, як сонце заходить, узяти пасмо волосся коханої дівчини або якусь подаровану нею квітку (краще незабудку) і, розкопавши землю цвяхом від домовини, поховати її, приказуючи:

«Кохання, я тримаю тебе й закопую.

Щезни із серця мого разом із вірністю й горем».

Захоронене таким чином кохання, як стверджує повір'я, щезає. Але часто в лісі, на тому місці, де воно поховане, виростає незабудка. То недобра ознака, і юнакове горе не минеться так просто. Кажуть також, що ця квітка з'являється на могилах нехрещених дітей як докір батькам.

З її допомогою можна дізнатися ім'я судженого або судженої. Для цього потрібно скористатися квіткою, що випадково трапилась, її кладуть на голе тіло під пахву, не зронивши ні слова, та йдуть додому. Ім'я людини, яку зустрінеш на шляху, підкаже, кого виглядати.

Назва квітки у середньовіччя слугувала постійним нагадуванням про Бога. Цю думку втілювало вирізьблене на дереві символічне небесне око, оточене вінком із незабудки й написом «Пам'ятай про Мене».

Взагалі, мабуть, цій темно-синій квіточці властива така приваблива сила, що сентиментальній людині годі протистояти їй. Вона — втілення суму, символ вірного подружнього кохання, а тому в старовинній пісні співається:

«Ось синя квіточка, ім'я її незабудка.

Приклади квітку до серця і думай про мене.

Якщо згине вона, згине й надія.

Але повір, ми так кохаємо, що вона ніколи не вмре».

У багатьох місцевостях Німеччини в народних школах існує звичай вирушати весною до лісу по незабудки.

Як звично, цього дня заняття закінчуються значно раніше. Опинившись у лісі, хлопчики й дівчатка намагаються нарвати якомога більший букет, прикрасити незабудками волосся, одяг.

День минає у співах та грі, а ввечері вся школа урочисто вертається по домівках. Кожен гордо несе свій букет, ставить у воду, і протягом тривалого часу він нагадує дитині веселу весняну прогулянку.