17:03 Символ палкого кохання, захоплення китайців – півонія |
Символ палкого кохання, захоплення китайців – півонія. За красою своєї великої яскраво забарвленої квітки, витонченим різьбленим листям півонія — одна з найдивовижніших наших садових рослин. У минулому, коли в багатих поміщицьких маєтках на опорядження квітників звертали особливу увагу, півонія, зимуючи в ґрунті впродовж багатьох років, ставала немовби туземною рослиною, сягала значного розміру, щорічно даруючи численні розкішні квіти. Тепер у повній красі та силі півонія зустрічається досить рідко. Хіба що в ботанічних та придворних садах, парках і на грядках любителів трапляються окремі варті захоплення рослини. Під час цвітіння (середина червня — початок липня) засаджена яскраво-малиновими, ніжно рожевими, білими й палевими півоніями галявина являє собою воістину вражаюче видовище. Наукову назву «раеоnіа», за деякими свідченнями, квітка одержала від фракійської місцевості Пеонії, де один з її різновидів ріс у давнину в дикому стані. Проте, як стверджує Пліній, ця назва пов'язана з ім'ям учня давньогрецького лікаря Ескулапа — Пеона, котрий за допомогою цієї рослини здійснив дивовижні зцілення й вилікував нею навіть бога підземного царства Плутона від рани, нанесеної Геркулесом. Але добути цю рослину було нелегко. Півонію пильно оберігав строкатий дятел, викльовував очі кожному, хто намагався її зірвати. А тому по неї ходили тільки вночі, коли дятел спав. Грецький переказ додає, що Пеон одержав цю рослину, яка так чудесно зцілила Плутона, на горі Олімп з рук матері Аполлона. Те зцілення нібито викликало величезні заздрощі в Ескулапа, і він наказав таємно умертвити свого учня Пеона, але вдячний Плутон не дав йому загинути, перетворивши на однойменну квітку. Крім того, за зцілення Пеоном богів під час Троянської війни всіх майстерних лікарів згодом почали називати Пеоніями. Взагалі, у давнину ця рослина славилась своїми чудодійними властивостями, її вважали одним із див творіння. Стверджували також, що злі духи щезають з тих місць, де росте півонія, і що навіть невеликих її шматочків на нитці, пов'язаній довкола шиї, досить, щоб захиститися від будь-яких зазіхань диявола. Та ніде на світі ця чарівна квітка не користувалася й не користується такою повагою і любов'ю, як у Піднебесній імперії. Тут півонію культивують вже понад 1500 років, і вона — така ж улюблена народна квітка, як, скажімо, хризантема для японців і троянда для європейців. Тут нею захоплюються багатий і бідний, знатний мандарин і простий селянин. Галантний китаєць, бажаючи принести задоволення дівчині, дарує їй півонію. Так само чинить і претендент у наречені, і якщо дівчина приймає квітку, то це означає її згоду. Але, крім того, і сама культивація, розведення півонії вважається в Китаї заняттям благочестивим, богоугодним, а тому звичайна річ — цілі сади цих квітів найрізноманітнішого забарвлення й відтінків. З тих же причин про походження квітки виникло чимало місцевих поетичних переказів та легенд. Одна з них повторюється найчастіше: Жив-був колись пристрасний любитель півоній, старий Хо-Чі. Які квіти він вирощував! Були у нього білі, мов лебеді, оранжеві, мов захід сонця, півонії. А також — темно- й світло-рожеві, яскраво- і темно-малинові, з гладенькими пелюстками й закрученими, пахучі та без запаху... Милувався він ними з ранку й до вечора і з вечора до ранку. Коли зацвітали півонії, то сад його ставав таким прекрасним, що садівникові міг би позаздрити сам імператор. Та ось одного разу проходив мимо Чанг-Ей, син знатного мандарина, зі своїми приятелями — великий грубіян і гультяй. Побачивши півонії, він накинувся на них з палицею, заходився їх збивати й топтати ногами. Старий Хо-Чі благав, плачучи, залишити його квіти у спокої, але брутальний гультіпака не слухав. Тоді, втративши терпець, старий зібрав усі свої сили, боляче побив його й вигнав зі свого саду. Та поновити знівечене було вже надто важко: залишилось тільки очікувати, може, час зарадить біді. І старий сидів, плакав гіркими сльозами. Аж раптом, де не візьмись, з'явилася юна прекрасна дівчина. Підійшла до нього й запитала: «Чому так гірко плачеш? Не плач — мої предки нагородили мене здатністю оживляти все померле; принеси лиш трохи води». Зраділий старий кинувся був по воду, але чомусь засумнівався й озирнувся. І, о диво! Дівчина щезла, а квіти його ожили й стали ще прекрасніші: прості перетворилися на махрові, однотонні — на різнобарвні. На одному кущі виросли різноманітні сорти, барви їхні яскраво сяяли. Чутки про таке диво швидко поширились по всій країні, до старого плавом почав пливти народ, аби помилуватися чудесно воскреслими квітами. Але побитий Чанг Ей не вибачив образи й вирішив помститися. Він звів наклеп на Хо-Чі, що той чаклун. Старого схопили, кинули до в'язниці, засудили до страти й призначили її день. Тим часом Чанг-Ей, напившись, знову вирушив зі своїми приятелями до саду старого й знову заходився ламати й топтати чудесні квіти. Але раптом знявся великий вітер. У його поривах усі півонії піднялися й перетворилися на юних прекрасних дівчат, зодягнених у такі ж осяйні сукні, як і пелюстки найкращих квітів. Одна з дівчат, звертаючись до подруг, мовила: «Ми — сестри квітів. Вороги дбайливого доглядальника півоній Хо-Чі — наші вороги. Зберімось на силі, вступаймо з ними у боротьбу!» І ось широкі рукави їхнього вбрання заметлялися, сукні захвилювалися, й здійнявся страшенний ураган. Небо стало чорне, мов чорнило, яскравий сонячний день перетворився на глибоку ніч. Підхоплені вітром, приятелі Чанг-Ея билися об стовбури дерев, їх кололи шипи й колючки, нещадно шмагало гілля, так що вони ледь живі лишилися. А самого Чанг-Ея вітер підняв високо в небо, кинув об землю, й на цьому кінець. Дізнавшись, що сталося, верховний суддя налякався і одразу ж скасував вирок суду про страту, випустив старого й віддав суворий наказ, аби ніхто ніколи не смів навіть торкнутися квітки в його саду. Отже, Хо-Чі і далі мирно жив, доглядаючи квіти, благословляючи спогад про чудесну богиню, яка врятувала і його, і квіти від наглої смерті. Волосся старого із сивого стало знову чорним, зморшки розрівнялись, обличчя помолоділо. У всьому відчувався вплив чудесної благодійниці... І одного разу, коли він милувався щойно розквітлою чудесною півонією, раптом повіяв ніжний вітрець, по саду розлились тонкі пахощі й пролунали дивовижні, нечувані ним ніколи звуки божественної мелодії... Хо-Чі підняв очі і побачив свою молоду богиню, яка в супроводі непорочних білих лелек і лазурової барви фенікса опускалася до нього на рожевій хмарці. «Хо-Чі,— сказала вона йому,— ти сягнув повної досконалості. Творець Всесвіту, маючи намір нагородити твою безмежну любов до квітів, кличе тебе в Свої сади небесні. Рушай зі мною!..» Хо-Чі став на хмарину й повільно піднявся на небо. А за ним піднялись — хижа, дерева його саду, півонії — все, що він любив. Із хмари пролунав голос: «Хто любить квіти і оберігає їх — примножує своє щастя й матиме блаженство. А той, хто поводиться з ними погано, знищує їх — буде нещасним і зазнає покари!» Потім хмара заховалася за інші, а в повітрі війнув легенький зефір. І з того часу селище, в якому жив Хо-Чі, перетворилось на селище праведника, котрий живим піднявся на небо, а місце, де був його сад, стало садом «ста кольорів». Не менш поетична історія побутує в Китаї і про «дух півонії». Жив колись в одному з глибинних міст Піднебесної імперії молодий учений, котрий посвятив своє життя вивченню культури півоній. Живучи самотою, лише серед книг та квітів, він дуже зрадів, коли одного разу на порозі його оселі без будь-яких запрошень з'явилася гарна дівчина й попросила дати їй яку-небудь роботу. Радо погодившись, згодом він ще більше зрадів, коли дівчина виявилась не тільки прекрасною помічницею в догляді за півоніями, але й доброю приятелькою. Вона була прекрасно вихована, знала придворний етикет, мала науковий рівень знань, писала поезії, займалась живописом... Незабаром молодого вченого зачарували і грація, і краса дівчини, і її знання. Вона стала для нього необхідною і близькою. Усе йшло гаразд. Молоді люди подобалися одне одному. Вона слухала його у всьому, виконувала найменші бажання, а він милувався нею і, ясна річ, невдовзі закохався. Та раптом сталося непередбачене. Бажаючи одружитися з дівчиною, учений запросив до своєї господи жерця і ще до зустрічі з ним повідомив свою помічницю про свій намір. Але ця звістка, замість порадувати, справила на неї гнітюче враження, і дівчина несподівано щезла. Марно він кликав її, вона не відгукувалась. Тоді, схвильований, засмучений, він кинувся на пошуки. І ось у темній галереї будинку вчений помітив її, але вона ковзнула, мов тінь, повз нього. Нарешті він догнав дівчину, проте, коли хотів утримати, вона враз змаліла, сплющилась коло стіни і щезла в ній. Стала схожою на якийсь малюнок на поверхні, і лише губи її все ще ворушилися. — Я вам не відповідала,— прошепотіла тінь,— коли ви кликали мене, тому що я не людська істота, я дух півонії. Ваша любов зігрівала мене, підтримувала людську подобу, і це було радістю — служити вам. А тепер, коли прийде жрець, він осудить вашу любов до мене, тому я не можу більше існувати в людській подобі. Я мушу повернутись у квіти. Прощайте, я вдячна вам за прихильність до мене і коротке щастя. Учений стояв, приголомшений. Хоч як переконував, хоч як благав її, після тих слів зображення дивовижної дівчини все глибше й глибше западало в стіну, барви малюнка ставали все блідішими, поки й зовсім зникли... Відтоді вченому став світ немилий. Він полишив свої книги й науку, і тільки спогад про дорогу істоту, коли споглядав квіти, грів йому душу, а також думка про те, що, можливо, вона тепер в одній із цих прекрасних півоній. Милуючись їхньою красою, він милувався нею, вдихаючи їхні чудесні пахощі, відчував її присутність... Не меншою повагою користується півонія у вірменів, вони вважають, що ця квітка зцілює біснуватих, виганяє бісів. Така думка склалася в них на підставі переказу, що, нібито, Мойсеева теща, одержима бісами, рушила на гору, і там Господь показав їй півонію як засіб для зцілення. Саме тому, за твердженням французького фольклориста Роллана, і викопують півонію з особливими урочистостями. По квітку вирушає священик з хрестом та святим Євангелієм і, звертаючись до неї, каже спочатку: «Вітаю тебе, траво». Потім читає над нею п'ять псалмів і додає: «Благословен Бог, що дарував заради праведного Мойсея цій рослині цілющу силу проти всіх хвороб. Молимо тебе, Господи, дай і нашій рослині таку саму владу над бісами та хворобами». Такою ж славою користувалася півонія в Європі за середньовіччя. Тоді її прикладали до серця, лікуючи ядуху та подагру. У Швейцарії дітям при судомах одягали вінок із сімдесяти семи пелюсток півонії, а коли різались зуби,— з плодів виготовляли намисто й чіпляли дитині на шию. Ті плоди вважаються горіхами відьми. Півонію викопували з землі в березні, обов'язково — в сутінки, тоді лікувальні властивості мали найбільшу силу. В Португалії і Данії квітку застосовували як засіб проти падучої хвороби, котру, як відомо, простолюд вважає різновидом біснування. Для цього з плодів півонії роблять намисто і примушують хворого носити його на шиї протягом сорока днів. Для більшої ефективності щоденно один плід перетирають на порошок і дають випити з водою. У деяких місцевостях Франції таке намисто називається чотками святої Гертруди, і вважається лише тоді цілющим, коли змочене святою водою, нанизане на червону нитку голкою, яка ще не була у вжитку. Мовою квітів у східних народів півонія означає «сором'язливість», звідси, очевидно, і вислів: «вона спалахнула, мов півонія»,— про дівчину, яка почервоніла. Але з іншого боку, ця квітка — символ незграбності, нерозумних гордощів, про що Мантегацца розповідає ось яку казку: «Одного разу богиня Флора одержала від батька богів Юпітера дуже делікатне, але надзвичайно важливе доручення: вирушити на планету Венера й приборкати заколот серед квітів, що спалахнув там. Але, вирушаючи в таку далеку і тривалу подорож, вона не могла залишити земні квіти без управителя. А тому, зійшовши з неба, скликала усі квіти й запропонувала обрати зі свого середовища старшу над усіма. На обговорення Флора дала сорок вісім годин, після чого наказала зібратися знову й вирішити вибір голосуванням. Квіти погодились, розбрелися по лісах, горах та долинах, роздумуючи, кого ж обрати. Минуло два дні, і, як домовлялися, з усіх кінців землі — з глибоких долин та дрімучих лісів, з гір, річок, озер та морів до Флори потягнулися її діти у найкращому, найколоритнішому своєму вбранні. Вона вже очікувала їх, сидячи на порослому оксамитовим мохом зеленому пні. Вперше вона бачила своїх чарівних підданих у повному зборі. Проте Флора помилялась, не вистачало поки що троянди — тієї самої троянди, котру з повним правом і належало обрати старшою над усіма квітами, заступницею богині. Усі мовчали й терпляче очікували; тільки нерозумна півонія, впевнена у своїх перевагах, марила вже про те, що, оскільки нема троянди, то правителькою над квітами неодмінно оберуть її. Але з'явилась, нарешті, чудесна, дивовижна, незрівнянна троянда, і всі квіти мимоволі притихли, вражені величчю і красою. Одначе півонія дивилася на неї з викликом і зневагою. її червоні, немов кров'ю налиті пелюстки, здавалось, розбухли від надмірної самовпевненості, так хотілося їй перевершити троянду. Таке нахабство вразило всіх. Квіти здивовано перезиралися між собою, а Флора в'їдливо посміхалася. Нарешті, настав час виборів. Усі квіти віддали перевагу троянді. Тільки півонія була проти. Лиш вона, присоромлена, галасувала: «Не згодна! Не згодна!» Тоді Флора, знявши з себе вінець цариці, увінчала ним голову троянди, а потім, звертаючись до півонії, презирливо сказала: «Горда, дурна квітко! Залишайся ж на покару за свою пиху і пустопорожність назавжди такою товстою і надутою, як сьогодні. І нехай жоден метелик ніколи тебе не поцілує, жодна бджілка не візьме з тебе меду й жодна дівчина не пришпилить твоєї квітки до своїх грудей!» Як сказала богиня, так і сталося: півонія залишилась товстою і незграбною, перетворившись на емблему чванства й порожнечі...
|
|
Всього коментарів: 0 | |