Улюбленець гаремів, квітка біржової гри – тюльпан.

Перші відомості про цю чарівну квітку ми зустрічаємо в перських джерелах. У цій країні своєрідна, у вигляді ліхтарика або чаші, квітка не могла бути непоміченою, їй дали назву «Дюльбаш» — турецька чалма, а звідси — і слово тюрбан.

Ще більшої любові зажив тюльпан на Сході, у турків, дружини яких розводили його в сералях, де багатьом з них він, можливо, нагадував їхнє дитинство, батьківщину, втрачену волю. Внаслідок цього, очевидно, у сералях щорічно справляли чудесне чарівне свято тюльпанів, на яке султан споглядав як на приємний доказ прихильності й любові своїх численних дружин.

Серед пристрасних любителів цієї квітки в інших країнах були також Рішельє, Вольтер маршал Бірон, австрійський імператор Франц II і особливо французький король Людовик XVIII.

Одначе ніде захоплення" тюльпанами не сягнуло такого розмаху, як у Голландії. Спокійні від природи, обережні торговці і взагалі помірковані люди, голландці, ні з того ні з сього настільки захопилися квіткою, що це захоплення перетворилося на єдину свого роду народну манію, котра пізніше одержала характерну назву — «тюльпаноманії».

Тюльпан з'явився тут лише у 1634 році і спочатку розводили його виключно для комерції.

Помітивши, як захоплюються цією квіткою німці та інші народи, підприємливі голландці почали вирощувати все нові й нові сорти, й торгівля цибулинами стала такою прибутковою, що розведенням тюльпанів почали займатися навіть ті люди, котрі не мали до садівництва ніякого відношення згодом — чи не все населення

Спочатку торгівля розвивалася успішно. Та незабаром ситуація набула характеру біржової гри. Замість цибулин нових сортів почали наперед (ще до їхньої з'яви на світ Божий) видавати розписки на виключне право володіння ними, потім ці розписки перепродували за більш високу ціну іншим, а ті, у свою чергу, ще комусь...

Нарешті, щоб ще дужче розпалити пристрасть до такої гри, міста на зразок Гаарлема, Лейдена запроваджували величезні, на кількасот тисяч гульденів, премії за виведення тюльпана якого-небудь запрограмованого кольору й розмірів, і, в разі успіху, вручення нагороди супроводжувалось таким розкішним святкуванням, що на нього збігалося народу із найвіддаленіших околиць не менше, аніж на прибуття чи коронування монарха.

Та якщо відтоді тюльпан втратив будь-яке значення для спекулянтів, любителів біржової гри й наживи, то для поетів, прозаїків і взагалі митців він і надалі залишається предметом естетичного зацікавлення.

Німці взагалі ставилися до тюльпана прохолодно й навіть у насміх прозвали невибагливий грубий пивний кухоль — «Тульпе»; з такою назвою, наприклад, вона побутувала на вечоринках у Бісмарка.

Поетичніше ставляться до тюльпана в Англії, де у казках — він колиска для маленьких ельфів та інших крихітних істот. Так, у Девонширі народилась казка, у якій розповідається, що феї, не маючи колисок для своїх малюків, кладуть їх на ніч у квіти тюльпанів, і вітер колихає малих дитинчат до самого ранку.

Одного разу господиня вирушила вночі з ліхтарем до свого саду, де росло безліч тюльпанів, і побачила в них кілька таких заснулих чарівних малят. Вона так захопилася цим незвичайним видовищем, що тієї ж ночі посадила в саду ще більше квітів, а незабаром їх виявилося цілком досить, аби розмістити в них усіх малюків довколишніх чарівниць.

Потім світлими місячними ночами вона вирушала до саду й цілими годинами милувалась, як ці крихітні створіння солодко сплять в атласних чашечках тюльпанів.

Спочатку феї хвилювалися, щоб ця незнайома жінка не вчинила якогось зла їхнім малюкам, але потім, дивлячись, з якою любов'ю вона ставиться до них, заспокоїлись і, прагнучи віддячити за турботу, надавали її тюльпанам найдивовижнішого забарвлення й чудесного, немов у троянди, запаху.

Вони благословляли цю жінку та її оселю, й вона мала повний успіх у всьому і щастя аж до самої смерті.

Але радість тривала для фей, поки жінка трималась на світі, коли ж вона померла, то дім із садом успадкував її родич, заможний лихвар.

Як людина користолюбна й бездушна, він перш за все знищив сад, дійшовши висновку, що квіти вирощувати невигідно, влаштував на тому місці город й посадив петрушку та різні овочі.

Такий брутальний вчинок дуже розгнівав маленьких створінь, й вони щоночі, тільки-но наставала темрява, зліталися із сусіднього лісу й танцювали на городі, витоптуючи й вириваючи все з корінням, так що городина покривалася хмарою пилюки.

А попри все —- могила колишньої їхньої доброї господині чудесно зеленіла, на ній завжди росли розкішні квіти. Довершені тюльпани в узголів’ї сяяли найяснішим забарвленням, чудово пахли до глибокої осені, навіть коли всі інші квіти відмирали.

Минуло ще кілька років, і скупого лихваря змінив ще скупіший чоловік, котрий і зовсім не мав ніякої уяви про красу.

Він вирубав усі навколишні ліси, а могилу першої господині й зовсім занедбав. Вона була витоптана ногами випадкових перехожих, тюльпани вирвані і зламані, і феям довелося покинути рідні місця.

І ось відтоді, розповідається в казці, тюльпани втратили своє надзвичайно своєрідне забарвлення й запах і зберегли їх лише настільки, щоб зовсім не бути занехаяними й відкинутими.

А відповідно до іншої легенди стверджують, що у золотистому, щільно зімкнутому бутоні певний час перебувало людське щастя, і ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися різними способами: хто — силою, хто — хитрощами, хто — заклинаннями. І йшли до тієї квітки і старі, й молоді, здорові й каліки, ішли царі і жебраки, йшли багаті й бідні. Натовп напливав, натовп щезав... Але все марно — щастя не давалось до рук.

Та ось одного разу луками, де росла ця квітка, йшла жінка. Бідна, натомлена, вела вона за руку свого маленького хлопчика, аж раптом звіддаля помітила золотистий бутончик, про який так багато чула. Жінка й не збиралася, звичайно, його відкривати, знала, що це неможливо, але їй хотілося лиш подивитися на квітку, котра містила у собі те щастя, якого вона й іскринки за ціле своє життя не бачила, лиш важко зітхала на згадку про нього.

Вона тихенько-тихенько, із завмиранням серця наблизилась до нього… Раптом хлопчик її, побачивши осяйний бутончик, вирвався з рук і, дзвінко сміючись, кинувся до квітки. І о диво! — тієї ж миті бутон розкрився сам по собі...

Те, що не підвладне було ні силі, ні хитрощам — зробив веселий безтурботний дитячий сміх, оскільки пора нашого дитинства, справді — єдина пора усього нашого життя, коли іноді прозирає справжнє щастя.

Такою ж квіткою щастя вважають тюльпан і в горах Тюрінгії, у сільці Аллендорф, де колись стояв монастир.

Як розповідають, руїнами цього монастиря бродить, зодягнена в біле, дівчина, і де лиш вона пройде, там розквітає тюльпан. Кажуть, один пастух знайшов такий тюльпан там, де проходила дівчина. Не знаючи, що з ним робити, він зірвав його, поклав у шапку, щоб увечері подарувати своїй нареченій або комусь із рідних. Але якраз на ту хвилину втекло лоша. Пастух погнався за ним і шукав його мало не до вечора. А коли повернувся, то геть забув про квітку й згадав про неї вже дома. Іти по квітку було вже пізно, а крім того, він, певно, загубив її, коли шукав лоша. Так і махнув рукою. Але почав з того дня чахнути й чахнути і за два місяці його не стало.

Місцевих жителів, одначе, це не дуже вразило. Мовляв, не встиг натішитись швидкоплинними земним щастям — одержав вічне и нетлінне.