Відбиток ключів царства небесного, квітка лорда Біконсфільда –  примула.

Хто не знає тих чарівних стрілчастих жовтих квітів, котрі на початку літа щедро встеляють наші лісові галявини? Листя і стебла їхні, покриті білим пушком, приємно і своєрідно пахнуть аптекою.

Квіти ці мають наукову назву примула (Primula veris) — первоцвіт, оскільки одними з перших з'являються весною, народна їхня назва — баранчики (очевидно, через схожість зморщених листків цієї квітки зі смушком). У Німеччині їх називають — ключики. Остання назва дана їм тому, що суцвіття примули дуже схоже на в'язку старовинних церковних ключів.

Про походження цих квітів у середньовіччя склалася цікава легенда.

Одного разу, коли апостол Петро, якому було довірено ключі від царства небесного, стояв на чатах біля входу до раю, йому раптом доповіли, що хтось, скориставшись підробними ключами, хоче проникнути туди без його дозволу. Вражений цією жахливою звісткою, апостол з переляку випустив з рук в'язку своїх золотих ключів, й вона, падаючи від зірки до зірки, полетіла на нашу землю.

Аби підхопити її, апостол квапливо послав навздогін ангела; та перш ніж ангел устиг виконати цей наказ, в'язка ключів упала на землю, глибоко увійшла в неї, і на тому місці виросла жовта, схожа на ключі апостола, квітка.

І хоча ангел і взяв ключі св. Петра, але слабкі відбитки їхні залишились на землі й щороку з них виростають квіти, що відчиняють нам двері теплої погоди, до теплого літа.

Згідно з давньогерманськими сагами, первоцвіт вважається і ключами богині весни — Фреї.

Богиня ця — прекрасна, молода, чарівна. Замість низки намиста у неї на шиї райдуга, котру викували їй ліліпути. І там, де це райдужне намисто діткнеться землі, з нього падають на землю золоті ключі й перетворюються на первоцвіт.

Ще поетичніша й фантастичніша легенда, що склалася про споріднений з примулою різновид — червону примулу-аурикулу, яка росте на високих важкодоступних гірських схилах.

Чарівна ця квітка — предмет пристрасного захоплення молодих горців. Добути її й прикрасити нею свою оселю — для гірської молоді ознака доблесті і щастя; а тому кожен, хто мусив їхати з рідних гір, зберігав засушену примулу як дорогоцінну згадку про батьківщину, про рідних і милих людей і ніколи з нею не розлучався.

Легенда, що має за основу любов до вітчизни й до свого роду.

Жив-був один завзятий юнак, який захоплювався наукою, намагався вирішити тисячі питань, що хвилювали його розум, хотів перенестись із землі на небо, піднятись у захмарні висоти. Із однієї країни він переселявся до іншої, від одного моря до іншого, проникав у світ духів підземних, які все творять і рухають під землею, а також у світ духів підводних, творців і володарів таємничого царства глибини, жадібно прилучався до їхніх знань і, на­решті, й сам перетворився на гіганта знань, розуму й тілесної сили. Ударом кулака міг тепер на друзки розбивати скелі, а силою розуму — ділити, розкладати й знищувати усе суще на землі. Він був всесильним руйнівником. Але за такої страшної сили не мав здатності творення. Не міг оживити й відновити щонайдрібнішої билинки, яку безжалісно розтоптували його ноги...

Тоді юнака охопили невдоволення й озлоба, він почав блукати горами, піднімаючись усе вище й вище, прагнучи ще більших знань для розради пекучого неспокою. І ось так блукав він довгими днями й ночами, сповнений тривоги, поки, нарешті, не сяйнув йому промінь надії. У своїй руці юнак тримав золотий ключ, який йому вдалося зробити з допомогою прихильних до нього духів. Ключ цей мав відкрити йому доступ на небо, тільки-но він підніметься вище хмар і стане перед дверима вічності.

І ось тихої весняної ночі він уже дістався найвищої земної вершини, де ще не бувала жодна людина. Під ним пропливали хмари.

Знизу не долинало жодного звуку, не відчувалося найменшого подиху вітру. У всій величі й красі сяяли зорі, а їхні промені утворювали перед ним немовби срібний міст, по якому він міг піднятися до порога неба. І юнак пішов цією срібною стежкою, широко розкривши очі, не озираючись, все вище й вище...

— Не тремтіти,— сказала йому зірка з правого боку.

— Не оглядатися,— мовила зірка ліворуч.

— Про все забути,— додала яскрава зоря, що сяяла просто перед ним, і подивилася на нього з невимовним глибоким сумом...

І юнак не тремтів, не оглядався й тримав напоготові ключ, оскільки був уже перед дверима вічності.

— Про все забути! — повторила яскрава зоря, а юнак був готовий уже вкласти ключ у замок, котрий переливався усіма барвами веселки.

— Забути про все! — ще раз нагадала йому зоря.— Забути зелену землю, свою молодість, своє дитинство — раз і назавжди. Забути батьківщину, братів і сестер, матір, яка вигодувала й викохала тебе..;

Тут юнача рука не витримала й затремтіла. Він озирнувся... і тієї ж хвилини з гуркотом полетів крізь хмари на зеленіючу, весняну землю.

Довго лежав він тут, ніби занурений у глибокий сон. Коли прокинувся й озирнувся довкруги — усе зникло, і лиш у руці він і досі тримав золотий ключ, котрий протягом ночі перетворився на весняну квітку, яка пустила коріння у дорогу для юнака зеленіючу землю — його батьківщину...

Примула була відома з глибокої давнини і вважалася лікарською квіткою Олімпу. Давні греки називали її «додекатеон», тобто квітка дванадцяти богів, й вірили, що в ній — цілюще начало проти всіх хвороб, а відтак вона — щось на зразок всесвітньої панацеї, ліків від усілякої недуги, котрих так дошукувались у середньовіччі.

Cстверджувалось, що первоцвіт виник із тіла померлого від кохання юнака Паралісоса, котрого боги із співчуття перетворили на ароматичну рослину. Внаслідок цього в давнину нею, переважно, лікували параліч і болі в суглобах, тож у медицині й досі її нерідко називають паралічною травою.

У чудодійну силу примули вірили й давні кельти та галли. У них вона мала назву самолус, її збирали з великою таємничістю, натщесерце й босоніж їхні жерці, друїди. Збирати примулу вони повинні були рукою з-під лівої поли, а зірвавши квітку, ховати її серед одягу, лише в такому випадку вона, нібито, зберігала свою цілющу силу.

Сік цієї квітки друїди вживали також для виготовлення любовного напою «фільтру», який варили опівночі з вербени, чорниці, моху, пшениці, конюшини й меду. Але для цього квіти треба було зривати перед настанням молодого місяця. Виготовлений таким чином напій ставили на вогонь, й молоді дівчата-жриці повинні були гріти його своїм диханням до того часу, поки він закипить. Цей напій вважали всесильним. Достатньо було випити кілька крапель, щоб загорітися нестримним коханням до того чи тієї, хто його подав.

Віра у надзвичайну дію примули, так поширена у середньовіччя, перейшла і до ближчого нам часу. У П'ємонті й досі вважають, що квітка має чудодійну силу відвертати диявола, проганяти бісів, а також вигортає із землі кістки невинно загиблих людей. У Бретані кажуть, що вона спричиняє лихоманку дітям, якщо довго граються цією квіткою, а українці називають примулу — «ряст» і вважають талісманом, який оберігає життя.

Та, крім чудодійного впливу, примулі приписували й магічні властивості відомої розрив-трави — відкривати приховані скарби, що особливо часто трапляється, як стверджують німецькі селяни, коли її знайти квітучою в ніч перед Різдвом або в день говіння на масляницю.

У цей час, за їхнім повір'ям, у полях нерідко з'являється зодягнена в біле жінка із золотим ключем, у короні на голові — це діва-ключ (очевидно, давньогерманська богиня Фрея), й усі зірвані при ній примули набувають властивості відкривати сховані скарби.

Так, одного разу, глибокої осені, пастух знайшов коло руїн замку Бланкенборк, у Швабії, таку примулу, прикріпив її до капелюха й рушив додому. Та раптом відчув, що капелюх став дивовижно важкий. Пастух зняв капелюха й побачив, що примула перетворилася на срібний ключ. У той же час перед ним виросла, мов із землі, біла жінка й мовила, що він може відчинити цим ключем двері Гіршберга, які ще ніколи не відчинялися, і взяти за тими дверима все, що захоче, але хай не забуде «найкраще». Пастух пішов, набрав там повні кишені скарбів, але в поспіху «найкраще» (а це була квітка примули) якраз і забув, тому, коли задумав знову туди піти, то ні місця, ні скарбів більше не знайшов.

Те саме сталося якось з іншим вівчарем. О тій же порі він нарвав примул, і та сама жінка в білому привела його на місце скарбу, і його квіти раптом перетворилися на ключі. Одним із них він відчинив двері, які раптом опинилися перед ним, і побачив перед собою, на превеликий подив, цілий ряд ящиків, заповнених овечими зубами.

Не знаючи, що з ними робили, машинально набрав їх повні кишені, і зовсім забувши про ключ-квітку, пішов додому. Тим часом уночі всі ті зуби перетворилися на щире золото. Тоді він вирішив знову навідатися на те саме місце, але відшукати його не зміг, оскільки теж забув там «найкраще».

Нарешті, існує ще один переказ про те, що Берта (дружина Одина), цариця неба, яка, згідно із давньогерманською міфологією, посилає на землю благодатний дощ, теж іноді з'являється у вигляді білого привиду. За допомогою чарівних примул вона заманює дітей, котрі їй подобаються, й веде їх дорогою, порослою цими квітами, до якихось таємничих дверей на гірському схилі. То двері до зачарованого замку. Тільки-но дитина діткнеться до них квіткою, вони тихенько відчиняються, і щасливчик ступає до дивовижної зали, заставленої вазами з тими ж таки чарівними примулами. Кожна із ваз містить у собі казкові скарби. Беручи звідти скарби, примулу, одначе, слід залишити, інакше того, хто узяв і скарб, і примулу, ціле життя переслідуватиме чорний собака.

У деяких місцевостях Німеччини цю квітку ще називають ключем заміжжя, оскільки існує повір'я, що дівчина, котра першою знайде на Великдень первоцвіт, неодмінно того ж року вийде заміж.

А інші, навпаки, примулу вважають квіткою нещасливого кохання.

За датськими ж легендами, первоцвіт — це зачарована принцеса ельф. Одного разу вона була відпущена своєю царицею на землю. Там вона покохала юнака й зовсім забула свою батьківщину. Тоді на покару її перетворили на примулу, а юнака — на весняну анемону.

І ось тепер ранньої весни вони разом рано розквітають і разом рано гинуть.

Особливого значення в Англії примула набула відтоді, як стала улюбленою квіткою знаменитого лорда Біконсфільда, котрий після однієї події у своєму житті жодного дня — чи то взимку, чи влітку — ніде й ніколи не з'явився без цієї квітки у петлиці.

Щоб пояснити таку постійність стосовно однієї й тієї ж квітки, слід зауважити, що в Англії у великосвітських людей існує звичай, котрий вважається вищою мірою фешенебельним,— носити у петлиці квіти.

Що стосується вибору лордом Біконсфільдом примули й такої щирої прихильності до неї, то про це оповідає ось яка романтична історія.

Одного разу лорд Біконсфільд, тоді ще юнак зі скромним прізвищем Дізраелі, був запрошений на бал у Букінгемшир до одного із своїх впливових родичів. Прогулюючись зі своїм приятелем залами палацу, він звернув увагу на чудесний вінок з примули, що прикрашав голівку чарівної незнайомки, і сказав:

— Не може бути, що ті примули були штучні, у них така повнота життя, ніби вони щойно зірвані в саду.

Його приятель, одначе, мав іншу думку й доводив, що ті примули неодмінно штучні, проте прекрасно зроблені. Слово по слову, виникла суперечка, й справа дійшла до парі.

— Ці примули мене так зацікавили,— сказав Дізраелі,— що я повинен знати правду. Ось п'ять гіней, б'ємося об заклад і попрохаємо саму красуню вирішити нашу суперечку.

Приятель, що був знайомий з дамою, попросив у неї дозволу представити їй Дізраелі й розповів про їхнє парі.

— Дуже шкода,— відповіла красуня,— але ви програли парі: містер Дізраелі має рацію — це справжні живі примули, я зірвала їх сьогодні вранці у своєму саду й сплела з них вінок.

Кажучи так, вона вийняла зі свого волосся одну з примул і, подаючи її Дізраелі, з усмішкою мовила:

— Переконайтесь самі у своїй перемозі. Захоплений Дізраелі увіткнув квітку у петлицю й цілий вечір ходив із нею. Наступного дня, під час візиту до красуні, на нього знову чекала радість, він знову одержав з її рук примулу, й відтоді щодня мав щастя одержувати по квітці протягом свого перебування в Букінгемширі.

Але чарівну даму очікував дуже сумний кінець. Прогулюючись одного разу верхи на новому, незнайомому їй коні, вона впала й так розбилась, що підхопила сухоти й швидко згасла.

Невдовзі після цього Дізраелі вдруге приїхав до Букінгемшира, але знайшов уже тільки могилу красуні Мабель,— так звали юну даму,— і, вибравши з усіх розкішних квітів на могилі лиш примулу, узяв із собою як дорогий спогад.

З тих пір примула — його улюблена квітка, й він ніколи з нею не розлучається. Хоч би де перебував: у парламенті, на балу, на прийомі у королеви чи просто вдома — завжди мав квітку в петлиці.

Дика примула, первоцвіт, має багато різновидів, розсіяних по всіх частинах земної кулі, причому чимало з них культивуються в теплицях і садах, користуючись спільною для усіх назвою «примули» й вирізняючись лише науковою — латинською.

Так, поза сумнівом, усім відомі ті білі, рожеві й червоні примули з різьбленими пухнастими листочками, котрі — чи не найпоширеніша квітка на Різдво й на Великдень. Серед них і лілувата примула, що цвіте цілорічно. Вона має схожу на парасолю квітку, брунькоподібне красиве листя із безліччю тоненьких волосків, які викликають подразнення й висипи на руках, якщо до них необережно діткнутися. А втім, цього висипу легко позбутися: варто лиш протерти руки одеколоном або винним спиртом.

Обидві ці примули походять з Китаю, причому перша називається китайською (Primula sinensis), а друга (небезпечна) — примула-обконика (Рг.obconica). Але найкрасивіша з примул та, що садівники називають аурикулою (Рг.auricula). Батьківщина її — Штірія, Швейцарія й Карінтія — взагалі високогірні країни середньої Європи.

Від тих аурикул походять численні чарівні різновиди примул, котрі свого часу успішно конкурували з гвоздикою й на початку XIX століття були наймоднішими квітами.