Тепер ми добре розуміємо, що в природі існує дуже велика неоднорідність грунтів, які відрізняються умовами залягання та формування. В.В.Докучаєв вперше в історії грунтознавства показав, що поширення грунтів підпорядковане певним законам природи. Він виявив, що подібні (схожі) грунти залягають суцільними смугами, які було названо грунтовими зонами. Вони чергуються з півночі на південь. Це такі зони: бореальна (тундрова), тайга з підзолистими грунтами, чорноземна, каштанова, аеральна (сіроземи, бурі грунти), латеритна (червоноземи). На території Східно-Європейської рівнини з Кавказом і Середньою Азією грунти залягають широтними зонами. При наближенні до гірських місцевостей напрям їх різко змінюється, згідно з ученням В.В.Докучаєва про вертикальну зональність грунтового покриву. Клімат та інші фактори грунтотворення змінюються з висотою над рівнем  моря (знижується температура, збільшується вологість, змінюється рослинний світ, що викликає зміни грунтових зон). Вертикальна зональність повторює широтну зональність грунтів. Структура вертикальної зональності грунтів залежить від ряду факторів: положення гір в системи широтної зональності, висоти гір, розташування гір відносно течії повітряних потоків, наявності інверсій (стікання холодних мас повітря з гір по схилах і накопичення їх в улоговинах).

Грунтовий покрив широтних зон неоднорідний. Зміна клімату з півночі на південь, із заходу на схід, зміна рослинного світу, материнських порід обумовлюють виділення грунтових підзон, провінцій, районів тощо. Згідно із сучасним вченням про зональність грунтів (Л.І.Прасолов, І.П.Герасимов) виділяються такі структурні одиниці: грунтово-кліматичні пояси, грунтово-біокліматичні області, грунтові зони, підзони, фації, провінції, округи, райони. Грунтово-кліматичні пояси виділені з урахуванням термічних особливостей клімату: полярний пояс, бореальний, суббореальний, субтропічний, тропічний.

Грунтово-кліматичні пояси поділяються на грунтово-біокліматичні області, які виділяються на основі даних про тип зволоження та тип рослинності. Виділено такі грунтово-біокліматичні області: вологі (екстрагумідні, гумідні) з тундровим (хвойним) і лісостеповим рослинним покривом; сухі (аридні, екстрааридні) з напівпустельним і пустельним рослинним світом; перехідні (субаридні, субгумідні) зі степовими, саванними та ксерофітно-лісовими рослинами.

До складу грунтово-біокліматичних областей входять декілька грунтових зон, які виділяються як ареал одного або двох зональних грунтових типів та інтразональних і зональних грунтів, які їх супроводжують.

В середині грунтових зон на переходах до сусідніх зон виділяються грунтові підзони (з підтипами грунтів). Грунтова підзона – це частина грунтової зони, яка відповідає зональним підтипам грунтів.

Грунтова фація – теж частина грунтової зони, яка відрізняється від інших її частин температурним режимом і сезонним зволоженням.

Грунтова провінція – це частина фації, яка виділяється за тими ж принципами, що і фація, але на більш дрібній території.

Грунтовий округ – частина провінції, яка виділяється в залежності від рельєфу та материнських порід.

Грунтовий район – частина округу з єдиним типом мезоструктури.

На цьому не закінчується складна "будова" закономірностей розповсюдження грунтів. В.М.Фридланд виявив неоднорідність грунтового покриву залежно від рельєфу та материнських порід. Цей розділ грунтознавства вивчає структуру грунтового покриву. В його основі лежить поняття про елементарний грунтовий ареал (ЕГА) – незначну ділянку території з грунтом одного й того ж розряду. Структура грунтового покриву (СГП) – це закономірна сукупність різних ЕГА, які складають мікро-, мезо- та макрокомбінації. Мікрокомбінації характеризують чергування дрібних ЕГА (від одного до десятка метрів), пов‘язаних з мікрорельєфом. У складі мікрокомбінації, за В.М.Фридландом, виділяють комплекси (контрастний грунтовий покрив) та плямистості (неконтрастний грунтовий покрив). Мезокомбінації – це чергування крупних ЕГА, більш пов‘язаних з мезорельєфом і зміною материнських порід.

З мезорельєфом пов’язані сполучення з контрастним грунтовим покривом і варіації з неконтрастним грунтовим покривом.

Зміна материнських порід призводить до мозаїк і ташет.

Мозаїки – це мезокомбінації, пов‘язані з контрастним грунтовим покривом при зміні материнських порід.

Ташети – це неконтрастні зміни грунтового покриву за материнськими породами.

Елементарні грунтові ареали розрізняються також за формою, контурністю,  розчленованістю. За формою ЕГА бувають: округлі, в яких співвідношення довжини та ширини менше 2; витягнуті – від 2 до 5; лінійні – більше 5; розгалужені (деревовидні), лопатеві, а за контурністю – дрібноконтурні (менше 1 га), середньоконтурні (1-20 га), крупноконтурні (більше 20 га). Для характеристики розчленованості ЕГА існує коефіцієнт розчленованості (К_р):

     (S – довжина меж ЕГА;

     А – площа ЕГА).

За коефіцієнтом розчленованості виділяють чотири групи меж ЕГА: непорізані –  К_р < 2; слабопорізані –  від 2 до 4; сільнопорізані – К_ір > 6.

Класифікація грунтів – це розподіл грунтів за походженням, властивостями, родючістю.

Завдання класифікації грунтів: а) відобразити всю складність і різноманітність грунтів; б) визначити номенклатуру грунтів і таксономічні одиниці, встановити їх ієрархію; в) врахувати загальні режими, процеси та властивості грунтів.

Класифікацію грунтів слід будувати на базі знань про родючість і про вплив господарської діяльності людини на генезис і властивості грунтів. Таким вимогам відповідає класифікація, розроблена Інститутом грунтознавства ім. В.В. Докучаєва. Розглянемо її в загальних підходах.

В класифікації основою таксономічною (структурною, ієрархічною) одиницею є тип грунту. Це поняття ввів у грунтознавство В.В. Докучаєв. Сучасне трактування типу грунтів пов’язане з роботами Л.І.Прасолова. Він визначав тип як єдність грунтів за походженням, міграцією й акумуляцією речовин. Для типу характерні такі показники: а) гуміфікація , гуміфіксація, акумуляція органічних речовин; б) комплекс умов для розкладу мінеральної частини та її взаємодія з органічною речовиною грунту; органо-мінеральні новоутворення; в) міграція й акумуляція мінеральних речовин; г) профіль грунту; д) шляхи підвищення родючості.

Слід  розрізняти поняття "тип грунту" та "тип грунтотворення". Тип грунту – класифікаційна одиниця. На території колишнього СРСР виділено близько 110 типів грунтів. Тип грунтотворення відображає процеси утворення грунтів: підзолистий, солонцюватий, болотний, дерновий, латеритний тощо.

Нижчими за тип є такі таксономічні одиниці: підтип, рід, вид, різновидність, розряд.

Підтип – це група грунтів, які якісно відрізняються за ступенем вираженості основного та накладеного процесів грунтотворення, зокрема підзональних і фаціальних.

Рід грунту виділяється в межах підтипу за впливом комплексу місцевих умов: складу материнських порід, хімізму підгрунтових вод, реліктових ознак давнього грунтотворення.

Вид грунту виділяється в межах роду за ступенем вираженості грунтотворного процесу (підзолистість, гумусованість, засоленість тощо).

Різновидність виділяється по розподілу грунтів за механічним складом.

По розрядах грунти розподіляються за материнськими породами.

Вище за типовий рівень класифікація грунтів не відпрацьована. Маємо різні рішення: М.М.Розов та О.М.Іванова рекомендують виділяти грунтово-біокліматичні класи та підкласи грунтів, М.А.Глазовська – грунтово-геохімічні асоціації та сімейства, В.А.Ковда – стадії розвитку грунтів: автоморфну, гідроморфну.

Діагностика грунтів – це сукупність ознак грунтів, за якими вони можуть бути віднесені до певного класифікаційного (ієрархічного) рівня. В грунтознавстві склалися такі види діагностики: польова (морфологічна), хімічна, біо(зоо)логічна. Польова діагностика грунтів виконується на основі морфологічного методу. Суть його полягає в тому, що профіль грунтів "читається" по зовнішніх (морфологічних) ознаках: вологості, кольору, структурі, щільності, новоутвореннях і включеннях, характеру переходу з горизонту в горизонт, глибині горизонтів тощо. Ці морфологічні ознаки доповнюються даними про гранулометричний (механічний) склад і склад легко- і важкорозчинних солей. Об‘єктивний аналіз цих показників по окремих генетичних горизонтах і профілю в цілому з урахуванням дії та наслідків грунтотворних процесів дозволяє визначити в польових умовах назву грунту, вказавши тип, підтип, рід, вид, різновидність, розряд.

Успішно розвивається мікроморфологічний метод аналізу грунтів (Г.В.Добровольський, С.О.Шоба, К.Д.Ярилова, Т.Н.Парфьонова, М.І.Герасимова, Т.В.Турсіна, В.В.Медведєв, Д.Г.Тихоненко), який дозволяє  розшифрувати грунти на мікрорівні.

Валовий склад грунту та мулу, аналіз співвідношення SiO₂ : R₂O₃ за профілем грунтів, кислотно-лужні властивості, склад обмінно-увібраних катіонів, кількість гумусу, його фракційний склад і поширення по профілю грунтів, вміст N, P, K, склад глинистих мінералів тощо дають об‘єктивні дані для хімічної діагностики грунтів. Кожний грунт має чітку хімічну характеристику. Співставляючи дані хімічного аналізу грунту з еталоном, неважко визначити тип грунтотворення щодо певного грунту.

В останні 10-15 років завдяки працям М.С.Гилярова й інших учених розпочато роботи з біо(зоо)діагностики грунтів. Це дуже цікавий напрямок в грунтознавстві, який потребує спільної праці грунтознавців і спеціалістів з біології грунтів. Важливою є мікробіологічна діагностика грунтів як розділ біодіагностики.

Номенклатура грунтів – це назви грунтів залежно від їх властивостей (характеристик) і класифікаційного положення. Назви грунтів складаються по-різному. В.В.Докучаєв і М.М.Сибірцев, які створили генетичну номенклатуру грунтів, використали народні терміни, добре знайомі тим, хто працював на землі. Так, у грунтознавство увійшли такі назви грунтів, як чорнозем, підзол, червонозем, бурозем, сірозем, каштанові, коричневі грунти, солончак, солонець, солодь, мочар, торфовище, болотний грунт тощо. Ці назви широко відомі грунтознавцям світу, деякі з них увійшли до світової класифікації грунтів без перекладу на іноземну мову (чорнозем, підзол, солончак, солонець, каштанозем та ін.).

З розвитком грунтознавства до назв грунтів почали додавати характеристику екологічних умов, які формують грунти, наприклад, бурі лісові, бурі напівпустельні, сірі лісові тощо. Екологічна складова назви деяких грунтів стала основною, відображаючи суть грунтотворення: тундрові, арктичні, мерзлотні, лучні, болотні грунти тощо.

Для характеристики центральних типів запроваджені назви "типовий", "звичайний". Вони характеризують тип "в центрі" (чорнозем типовий, звичайний, південний). Фаціальні підтипи названо так: "теплі", "помірно теплі", "холодні", "мерзлотні", "глибокопромерзаючі" та ін.

Назви, які відображають родові ознаки, містять в собі такі епітети: солонцюваті, осолоділі, солончакові, глейові тощо.

Вид грунтів в назві відображається словами: слабо-, середньо-, сильно-, мало-, глибоко- та ін.

Різновидність грунту виділяється за назвою механічного складу (піщаний, супіщаний, легкосуглинистий, важкосуглинистий, глинистий), розряди – за материнськими породами (на лесах, на морені, на алювії, на делювії тощо).

З агрономічної точки зору, механічний склад, кількість гумусу повинні відображати верхній, орний (0-20 см) горизонт. Для генетичної характеристики грунту потрібні дані на всю глибину профілю.