Відбиток ключів царства небесного, квітка лорда Біконсфільда –  примула.

Хто не знає тих чарівних стрілчастих жовтих квітів, котрі на початку літа щедро встеляють наші лісові галявини? Листя і стебла їхні, покриті білим пушком, приємно і своєрідно пахнуть аптекою.

Квіти ці мають наукову назву примула (Primula veris) — первоцвіт, оскільки одними з перших з'являються весною, народна їхня назва — баранчики (очевидно, через схожість зморщених листків цієї квітки зі смушком). У Німеччині їх називають — ключики. Остання назва дана їм тому, що суцвіття примули дуже схоже на в'язку старовинних церковних ключів.

Про походження цих квітів у середньовіччя склалася цікава легенда.

Одного разу, коли апостол Петро, якому було довірено ключі від царства небесного, стояв на чатах біля входу до раю, йому раптом доповіли, що хтось, скориставшись підробними ключами, хоче проникнути туди без його дозволу. Вражений цією жахливою звісткою, апостол з переляку випустив з рук в'язку своїх золотих ключів, й вона, падаючи від зірки до зірки, полетіла на нашу землю.

Аби підхопити її, апостол квапливо послав навздогін ангела; та перш ніж ангел устиг виконати цей наказ, в'язка ключів упала на землю, глибоко увійшла в неї, і на тому місці виросла жовта, схожа на ключі апостола, квітка.

І хоча ангел і взяв ключі св. Петра, але слабкі відбитки їхні залишились на землі й щороку з них виростають квіти, що відчиняють нам двері теплої погоди, до теплого літа.

Згідно з давньогерманськими сагами, первоцвіт вважається і ключами богині весни — Фреї.

Богиня ця — прекрасна, молода, чарівна. Замість низки намиста у неї на шиї райдуга, котру викували їй ліліпути. І там, де це райдужне намисто діткнеться землі, з нього падають на землю золоті ключі й перетворюються на первоцвіт.

Ще поетичніша й фантастичніша легенда, що склалася про споріднений з примулою різновид — червону примулу-аурикулу, яка росте на високих важкодоступних гірських схилах.

Чарівна ця квітка — предмет пристрасного захоплення молодих горців. Добути її й прикрасити нею свою оселю — для гірської молоді ознака доблесті і щастя; а тому кожен, хто мусив їхати з рідних гір, зберігав засушену примулу як дорогоцінну згадку про батьківщину, про рідних і милих людей і ніколи з нею не розлучався.

Легенда, що має за основу любов до вітчизни й до свого роду.

Жив-був один завзятий юнак, який захоплювався наукою, намагався вирішити тисячі питань, що хвилювали його розум, хотів перенестись із землі на небо, піднятись у захмарні висоти. Із однієї країни він переселявся до іншої, від одного моря до іншого, проникав у світ духів підземних, які все творять і рухають під землею, а також у світ духів підводних, творців і володарів таємничого царства глибини, жадібно прилучався до їхніх знань і, на­решті, й сам перетворився на гіганта знань, розуму й тілесної сили. Ударом кулака міг тепер на друзки розбивати скелі, а силою розуму — ділити, розкладати й знищувати усе суще на землі. Він був всесильним руйнівником. Але за такої страшної сили не мав здатності творення. Не міг оживити й відновити щонайдрібнішої билинки, яку безжалісно розтоптували його ноги...

Тоді юнака охопили невдоволення й озлоба, він почав блукати горами, піднімаючись усе вище й вище, прагнучи ще більших знань для розради пекучого неспокою. І ось так блукав він довгими днями й ночами, сповнений тривоги, поки, нарешті, не сяйнув йому промінь надії. У своїй руці юнак тримав золотий ключ, який йому вдалося зробити з допомогою прихильних до нього духів. Ключ цей мав відкрити йому доступ на небо, тільки-но він підніметься вище хмар і стане перед дверима вічності.

І ось тихої весняної ночі він уже дістався найвищої земної вершини, де ще не бувала жодна людина. Під ним пропливали хмари.

Знизу не долинало жодного звуку, не відчувалося найменшого подиху вітру. У всій величі й красі сяяли зорі, а їхні промені утворювали перед ним немовби срібний міст, по якому він міг піднятися до порога неба. І юнак пішов цією срібною стежкою, широко розкривши очі, не озираючись, все вище й вище...

— Не тремтіти,— сказала йому зірка з правого боку.

— Не оглядатися,— мовила зірка ліворуч.

— Про все забути,— додала яскрава зоря, що сяяла просто перед ним, і подивилася на нього з невимовним глибоким сумом...

І юнак не тремтів, не оглядався й тримав напоготові ключ, оскільки був уже перед дверима вічності.

— Про все забути! — повторила яскрава зоря, а юнак був готовий уже вкласти ключ у замок, котрий переливався усіма барвами веселки.

— Забути про все! — ще раз нагадала йому зоря.— Забути зелену землю, свою молодість, своє дитинство — раз і назавжд ... Читати далі »

Квітка вірності, символ «весняної королеви» - незабудка.

Ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво-жовтою, золотою серединкою, незабудка (люби-мене) — окраса нашої весняної флори. Особливо великі та яскраві так звані болотні незабудки, що ростуть на вологих луках, по канавах. Букет незабудки чудесно-гарний.

Свою чудну наукову назву «Myosotis», що означає «мишаче вушко», ця гарна квітка одержала через своє покрите тоненькими волосками листя, котре, розгортаючись із бруньки, справді нагадує мишаче вухо.

Про виникнення незабудки існує дуже поетична давньогрецька легенда:

«Лікас та Егле були найкращою парою серед пастухів і пастушок Аркадії, а про їхнє кохання та вірність на берегах річки Алфей склалось навіть прислів'я. Та ось одного разу Лікасу передають суворий батьків наказ негайно вернутися додому і прийняти спадок, що залишив йому померлий дядько.

Тоді у бідолашної Егле зароджується сумнів: чи не зрадить їй Лікас, розбагатівши і захопившись якоюсь міською красунею, про вміння яких знаджувати так багато розповідають бувалі пастухи? Чи не покине він її? Але вона не зважується відкрити йому свої побоювання й застерегти, боїться, що недовіра образить його, а тим часом серце розривається від горя...

Настала хвилина розлуки. Лікас ніжно обіймає Егле. Схвильована до глибини душі, дівчина не може стримати сліз, і кілька краплин з її чудесних ясно-синіх очей падають під ноги в траву...

І, о диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. То були перші незабудки. Егле мовчки зриває їх одну по одній і подає коханому, але Лікасу й без слів усе зрозуміло, й він називає квітку «Не забудь мене».

Паралельно до цього один німецький переказ розповідає, що незабудка виникла із сліз нареченої, пролитої нею в час розлуки з милим. Помітивши, як ця рослинка піднялась і розквітла, вони назвали її «незабудкою» й поклялися: де тільки зустрінуть її — зривати й зберігати як пам'ять про взаємне кохання.

Відомі також два варіанти однієї легенди про виникнення цієї назви. Перший:

«Коли Господь створив квіти, і всі вони на Його поклик зібралися у своєму різноманітному, строкатому одязі й запитали, які будуть у них імена, то Господь дав кожному ім'я й наказав добре запам'ятати.

Але не встиг Господь дати цю настанову, як одна з маленьких квіточок зі сльозами на очах мовила: «Господи, в такому великому зібранні я забула своє ім'я». Тоді, глянувши на неї суворо, Господь за хвилю лагідно сказав: «Не забудь мене!»

Другий варіант стверджує інше:

«Коли Господь створив світ і дав імена усім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді обійдена квітка підійшла до трону Всевишнього й попросила і її не забути, дати ім'я. На це Господь відповів: «Тебе Я не забуду, не забудь і ти Мене. Ім'я твоє віднині «незабудка».

І ось тепер, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.

Познайомимось також з австрійською легендою:

«Багато років тому наречений з нареченою пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом юна дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше чарівну квітку й захотіла дістати її. Хлопець одразу ж нагнувся і зірвав квітку, але цієї миті нога його ковзнула, і він, зірвавшись, впав у річку. Місце виявилось глибоким, а допомоги — ніякої. Марно нещасна дівчина волала про допомогу, а юнак боровся з течією, намагаючись утриматися на воді,— ніхто не відгукнувся. Ось голова його ще раз — востаннє — з'явилася над водою, хлопець встиг лише крикнути своїй коханій: «Не забудь мене!» — і пішов на дно. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло,— у стиснутих судомою пальцях була та ж злощасна рослина.

Юна дівчина, гірко плачучи, поховала нареченого, а на його могилі посадила квітку з берега Дунаю, яка відтоді й має назву, складену з останніх слів юнака».

Нарешті, ще одна старовинна німецька легенда пропонує свою версію походження романтичної назви:

«Жили-були колись в одному лісі хлопчик та дівчинка. Мешкали вони самітно у справжній глухомані, постійно гуляли разом і згодом міцно покохали одне одного. Та юнак несподівано зібрався в дорогу, захотілося йому подивитися на світ.

Сумно проводжала дівчина друга дитинства через високий буковий ліс мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду, аж до узлісся.

Тут вони раптом побачили темно-сині, схожі на великі сині очі, квітки. Болісно розлучаючись, юнак і дівчина зірвали по квітці й передали одне одному на згадку, запевняючи, що збережуть пам'ять про свої стосунки, і як тільки їм стрінеться десь ця квітка, кожен зірве її на підтвердження того, що не забули. Як пообіцяли, так і чинили. ... Читати далі »