Квітка Юпітера і Валентинового дня – фіалка триколірна(братки).

Звідки взялася російська назва цієї квітки(«Анютины глазки») — достеменно невідомо. Щоправда, окремі гарні її різновиди й справді схожі на око, але це, здебільшого, окультурені сорти, а ця розповідь — про ту скромну просту квіточку, котра росте на полях іноді й поблизу людських осель, на городі.

Німці називають її мачухою, пояснюючи цю назву так.

Нижня, найбільша, найкраще забарвлена пелюстка — то виряджена мачуха. Дві пелюстки трохи вище, не менш гарно вбрані — то її рідні дочки. А дві полинялі, що над ними, бліді, маленькі, з лілуватим відтінком пелюсточки — бідно зодягнені падчерки. Легенда стверджує, що спочатку мачуха перебувала нагорі, а нещасні падчерки знизу, та Господь зглянувся над забитими й покинутими дівчатками й повернув квітку, причому злій мачусі дав шпору, її дочкам — ненависні вусики.

На думку інших, фіалка триколірна справді схожа на обличчя, якщо хочете, сердитої мачухи або якоїсь злої жінки.

А ще інші, теж розрізняючи у цій квітці обличчя, не бачать у його виразі нічого злого, лише цікавість, і розповідають, що то лице однієї жінки, перетвореної на квітку через те, що любила зазирати туди, куди їй було заборонено.

І, ніби на підтвердження останнього,— ще одна легенда про з'яву цієї квітки на землі.

Якось Венера надумала купатися у віддаленому гроті, куди не могло проникнути жодне людське око, й купалася там тривалий час.

Та раптом чує шурхіт і помічає, що кілька смертних дивляться на

неї...

Тоді, упавши в невимовний гнів, богиня благає Зевса покарати зухвальців.

Зевс зважає на її благання, хоче покарати зарозумілих смертю, але рішучість його м'якшає, і він перетворює їх на фіалку триколірну, малюнок барв якої відтворює цікавість та подив, що й привело нахаб до загибелі.

Греки називали цю квітку — квіткою Юпітера, і про походження

її існувала інша легенда.

Одного разу Громовержець, занудившись сидіти на своєму троні з пухнастих хмар, задумав, ради розваги, спуститись на землю. Щоб його не впізнали, він перетворився на пастушка і взяв із собою гарненьку білу овечку, котру вів на мотузочку. Дійшовши до Аргівських полів, він побачив безліч людей, що рухались до храму Юнони, й машинально пішов за ними. Тут якраз здійснювала жертвоприношення знаменита на всю Грецію красуня Іо, дочка царя Іноха. Зачарований її незвичайною красою, Юпітер забув про своє божественне походження, поклав до ніг Іо приведену з собою білу овечку й освідчився в коханні.

Горда, неприступна Іо, що не відповіла на домагання земних царів, не змогла протистояти чарам Громовержця й захопилася ним. Закохані зустрічалися тільки у нічній тиші, дотримуючись великої таємниці, проте ревнива Юнона незабаром дізналася про цей зв'язок, і Юпітер, щоб врятувати бідну Іо від гніву своєї дружини, змушений був перетворити дочку Іноха на білосніжну корову.

Проте це перетворення, хоч і врятувало Іо від гніву та злоби Юнони, зробило її глибоко нещасною. Відчувши жахливу зміну, вона жалібно заплакала, одне слово, заревла, мов корова. Хотіла підняти руки до неба, щоб ублагати безсмертних повернути їй людську подобу, але рук уже не мала. Сумно бродила вона поряд зі своїми сестрами, й ніхто не впізнавав її. Щоправда, батько іноді пестив її, як прекрасну тварину, давав соковитого листя, зриваючи його з найближчого куща, але марно із вдячності вона лизала йому руки, марно проливала сльози — він також не впізнавав її.

Тоді у неї виникла щаслива думка: вона вирішила написати про своє нещастя. І ось одного разу, коли батько годував її, вона почала ногами щось вимальовувати на піску. Ці дивні порухи привернули його увагу, він придивився і з жахом прочитав написане, дізнався про нещасну долю своєї дорогої доньки-красуні, котру вважав давно загиблою.

Батько й нещасна дочка були невтішні. І тоді, щоб хоч якось пом'якшити жахливу долю Іо, земля, за повелінням Юпітера, виростила для неї улюблені ласощі, фіалку, котра й одержала завдяки цьому назву квітки Юпітера, що символічно відтворює своїми барвами дівочу сором'язливість.

У римлян про фіалку триколірну ніяких відомостей не зустрічається, але в середньовіччя у християнському світі її пов'язують із святою Трійцею.

Християни середньовіччя у темній трикутній плямі посеред квітки вбачали всевидюще око, а в розводах барви навколо нього — сяйво. Трикутник, на їхню думку, зображав три обличчя св. Трійці й походив від всевидющого ока — Бога-отця.

Взагалі ця квітка за середньовіччя була оточена таємничістю, і в одному з монастирів трапістів виднілося її величезне зображення з мертвою головою в центрі й написом: memento mori ... Читати далі »

Квітка імператриці Жозефіни й емблема наполеонідів – фіалка.

 

Маю п'ять пелюсток

І напівкруглий зелений

листок.

А серединка у мене

жовтенька,

Личко не кругле,

А трохи довгеньке,

Квітка я ніжна,

Низенька. Дрібна,

А як запахну — приходить

весна.

 

Дивовижний, незрівнянний за своєю ніжністю запах фіалки й приємне поєднання лілового забарвлення квітки із соковитою, яскравою зеленню листя з давніх-давен зробили маленьку фіалку улюбленицею людини.

Як оповідає східна легенда, фіалка виникла із вдячних сліз Адама, коли архангел Гавриїл приніс йому на острів Цейлон радісну звістку, що Господь простив йому гріхи.

Інша легенда свідчить: одного разу бог сонця Аполлон переслідував своїми пекучими променями чарівну дочку Атласа, нещасна дівчина звернулась до Зевса, благаючи сховати й захистити її. І ось великий громовержець почув її благання, перетворив дівчину на чудесну фіалку й сховав у затінку кущів, де вона з того часу щовесни розквітає й виповнює тонким ароматом небесні гаї.

Тут, може, ця прекрасна квітка залишилась би назавжди й ніколи не потрапила б до нас на землю, якби Прозерпіну, дочку Зевса й Церери, не викрав несподівано Плутон якраз тієї хвилини, коли вона в небесному гаю збирала фіалки. З переляку вона впустила з рук зірвані нею квіти на землю... ось від цих фіалок й народилися ті, що ростуть у нас і донині.

Пов'язана із спогадами про викрадення Прозерпіни Плутоном фіалка вважалася у греків квіткою смутку і смерті, нею прибирали і смертне ложе, й могили молодих, дочасно померлих дівчат.

Та з іншого боку, як подарунок Прозерпіни, як звістка, котру та щовесни подає своїй матері Церері, вона для греків — символ пробудження природи і водночас девіз Афін.

Узагалі, фіалка — улюблена квітка давніх греків,

Гомер, бажаючи якнайяскравіше змалювати всю чарівність гроту німфи Каліпсо, каже, що він був уквітчаний такими чарівними фіалками, що навіть Меркурій, котрий вічно поспішає й ні перед чим не зупиняється, не міг не уповільнити свого кроку.

З фіалкою ми зустрічаємось і в легендах давньовендськоі міфології, де їй надають магічних властивостей.

Похмурий вендський бог Чорнобог мав чудовий замок і чарівну дочку.

Та ось прийшли християнські проповідники: вони знищили його силу, перетворили чудовий замок на скелю, а красуню-дочку на фіалку, котра розквітає лише раз на сто років. І кому пощастить зірвати ту фіалку, той візьме шлюб із найбагатшою, найпрекраснішою нареченою країни й стане найщасливішим серед людей.

Після греків фіалка ні в кого не користувалася такою любов'ю, як у давніх галлів, вона для них була символом невинності, скромності й цноти, тому нею посипали шлюбне ложе й прибирали могилу дочасно померлої нареченої.

Особливо видатну; вкрай дивну роль відіграла ця квітка в житті імператриці Жозефіни, а почасти і в житті імператорів Наполеона І та III.

9 березня 1795 року пізно ввечері біля воріт в'язниці Тампль, де знемагав ув'язнений маленький дофін, з'явилась молода гарна дама з горщичком розкішно розквітлих фіалок й попросила стража воріт передати їх бідному маленькому царственому страждальцю. Вона знала пристрасть хлопчика до цих квітів і хотіла порадувати його, надіславши їх до в'язниці як привіт весни.

Це була не хто інша, як Жозефіна Богарне, майбутня імператриця Французька. Вона теж любила ці квіти і, вражена співчуттям до хворої дитини, нехтуючи небезпекою, у супроводі Барраса прийшла зробити ту святу справу, котру підказувало їй її золоте серце»

Хвора на рахіт дитина не надовго пережила цю радість і через місяць померла.

... Читати далі »

Символ палкого кохання, захоплення китайців –  півонія.

За красою своєї великої яскраво забарвленої квітки, витонченим різьбленим листям півонія — одна з найдивовижніших наших садових рослин.

У минулому, коли в багатих поміщицьких маєтках на опорядження квітників звертали особливу увагу, півонія, зимуючи в ґрунті впродовж багатьох років, ставала немовби туземною рослиною, сягала значного розміру, щорічно даруючи численні розкішні квіти.

Тепер у повній красі та силі півонія зустрічається досить рідко. Хіба що в ботанічних та придворних садах, парках і на грядках любителів трапляються окремі варті захоплення рослини.

Під час цвітіння (середина червня — початок липня) засаджена яскраво-малиновими, ніжно рожевими, білими й палевими півоніями галявина являє собою воістину вражаюче видовище.

Наукову назву «раеоnіа», за деякими свідченнями, квітка одержала від фракійської місцевості Пеонії, де один з її різновидів ріс у давнину в дикому стані. Проте, як стверджує Пліній, ця назва пов'язана з ім'ям учня давньогрецького лікаря Ескулапа — Пеона, котрий за допомогою цієї рослини здійснив дивовижні зцілення й вилікував нею навіть бога підземного царства Плутона від рани, нанесеної Геркулесом. Але добути цю рослину було нелегко. Півонію пильно оберігав строкатий дятел, викльовував очі кожному, хто намагався її зірвати. А тому по неї ходили тільки вночі, коли дятел спав.

Грецький переказ додає, що Пеон одержав цю рослину, яка так чудесно зцілила Плутона, на горі Олімп з рук матері Аполлона. Те зцілення нібито викликало величезні заздрощі в Ескулапа, і він наказав таємно умертвити свого учня Пеона, але вдячний Плутон не дав йому загинути, перетворивши на однойменну квітку.

Крім того, за зцілення Пеоном богів під час Троянської війни всіх майстерних лікарів згодом почали називати Пеоніями.

Взагалі, у давнину ця рослина славилась своїми чудодійними властивостями, її вважали одним із див творіння. Стверджували також, що злі духи щезають з тих місць, де росте півонія, і що навіть невеликих її шматочків на нитці, пов'язаній довкола шиї, досить, щоб захиститися від будь-яких зазіхань диявола.

Та ніде на світі ця чарівна квітка не користувалася й не користується такою повагою і любов'ю, як у Піднебесній імперії.

Тут півонію культивують вже понад 1500 років, і вона — така ж улюблена народна квітка, як, скажімо, хризантема для японців і троянда для європейців. Тут нею захоплюються багатий і бідний, знатний мандарин і простий селянин. Галантний китаєць, бажаючи принести задоволення дівчині, дарує їй півонію. Так само чинить і претендент у наречені, і якщо дівчина приймає квітку, то це означає її згоду.

Але, крім того, і сама культивація, розведення півонії вважається в Китаї заняттям благочестивим, богоугодним, а тому звичайна річ — цілі сади цих квітів найрізноманітнішого забарвлення й відтінків.

З тих же причин про походження квітки виникло чимало місцевих поетичних переказів та легенд. Одна з них повторюється найчастіше:

Жив-був колись пристрасний любитель півоній, старий Хо-Чі. Які квіти він вирощував! Були у нього білі, мов лебеді, оранжеві, мов захід сонця, півонії. А також — темно- й світло-рожеві, яскраво- і темно-малинові, з гладенькими пелюстками й закрученими, пахучі та без запаху... Милувався він ними з ранку й до вечора і з вечора до ранку. Коли зацвітали півонії, то сад його ставав таким прекрасним, що садівникові міг би позаздрити сам імператор.

Та ось одного разу проходив мимо Чанг-Ей, син знатного мандарина, зі своїми приятелями — великий грубіян і гультяй. Побачивши півонії, він накинувся на них з палицею, заходився їх збивати й топтати ногами. Старий Хо-Чі благав, плачучи, залишити його квіти у спокої, але брутальний гультіпака не слухав. Тоді, втративши терпець, старий зібрав усі свої сили, боляче побив його й вигнав зі свого саду.

Та поновити знівечене було вже надто важко: залишилось тільки очікувати, може, час зарадить біді. І старий сидів, плакав гіркими сльозами.

Аж раптом, де не візьмись, з'явилася юна прекрасна дівчина. Підійшла до нього й запитала: «Чому так гірко плачеш? Не плач — мої предки нагородили мене здатністю оживляти все померле; принеси лиш трохи води».

Зраділий старий кинувся був по воду, але чомусь засумнівався й озирнувся. І, о диво! Дівчина щезла, а квіти його ожили й стали ще прекрасніші: прості перетворилися на махрові, однотонні — на різнобарвні. На одному кущі виросли різноманітні сорти, барви їхні яскраво сяяли.

Чутки про таке диво швидко поширились по всій країні, до старого плавом почав пливти народ, аби помилуватися чудесно воскреслими квітами. Але побитий Чанг Ей не вибачив образи й вирішив помститися. Він звів наклеп на Хо-Чі, що той чаклун. Старого схопили, кинули до в'язниці, засудили до страти й призначили її день.

Тим часом Чанг-Ей, напившись, знову вирушив зі своїми приятелями до саду старого й знову заходився ламати й топтати чудесні квіти. Але раптом знявся великий вітер. У його поривах усі півонії піднялися й пе ... Читати далі »