Найбільшим християнським мислителем періоду патристики і найбільш видатним  з "батьків церкви" був Аврелій Августин (354-430). "Ти нас створив для себе, і наше серце буде неспокійним, поки не затихне в тобі". Цією пропозицією починаються "Сповіді", у тридцятьох книгах яких він у формі молитви  розповідає про своє життя, що відрізнялося занепокоєнням, постійним пошуком і багатьма помилками, доти поки не знайшов внутрішній спокій - спокій душі - у християнстві.

  Народився він у м. Тагасте в Нумидії (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. У Карфагені, Римі і Милані він вивчав риторику. Читання  трактатів Цицерона розбудило в ньому інтерес до філософії, він захотів знайти  істину. Спочатку він вірив, що знайде її в манихейців, у навчанні про дуалізм  добра і зла. Пізніше в його думках з'являється академічний скептицизм, від  якого він звільняється, вивчаючи неоплатоників, зокрема Гребля .  Платонічна філософія ближче усього підходить до релігійній вірі.

  Зрештою істину Августин знаходить у християнстві, до якого він  переходить у 387 р. насамперед під впливом християнського проповідника,  міланского єпископа Амброся. Пізніше він був призначений пресвітером і зведений у сан єпископа схыдноафриканского міста Гіппо. Тут у 430 р. він і вмер.

  У своїх добутках він піддав жагучому судженню помилкові навчання,  яким сам тривалий час випливав. У трактаті, спрямованому проти академіків, він засуджує скептицизм, виступає проти манихейства й інших  єретичних навчань. Крім "Сповіді" до його головних трактатів відносяться:  "Про трійцю" , де систематизовані теологічні  погляди, і "Про град божому". Останній  трактат вважається головним твором Августина, тому що містить його историко - філософські погляди. У перших п'ятьох книгах цієї об'ємистої праці Августин указує на те, що Рим упав з вини власного егоїзму й  аморальності, але не з вини християнства, як про це говорять. У наступних п'ятьох книгах говориться про знехтуване язичество й омани колишньої філософії. В інших двадцятьох книгах пише про протилежність  між світською (диявольської) державою і царством божим, утіленням якого є церква; боротьба між ними представлена як боротьба добра і зла.

  Спосіб викладу матеріалу в працях Августина відповідає його бурхливому, неспокійному характеру; писав він жагуче і неукротимо, різко переходив від однієї позиції до іншої. Про нього говорили, що ні в кого з великих мислителів  не було таких перепадів між найвищим і низменнейшим, що серед церковних святих він був найменш святим і найбільше людиною. Його творчість не має монолітного характеру, воно не утворить єдиної системи, але є джерелом, з якого довго черпала християнська філософія.

  Філософія Августина виникає як симбіоз християнських і древніх доктрин. З древніх античних філософських доктрин головним джерелом для нього був платонізм, що він знав по перевазі у викладі неоплатоников.  Ідеалізм Платона в метафізиці, абсолютизм у теорії пізнання, визнання  розходження духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), упор на ірраціональні фактори духовного життя - усе це вплинуло на формування його власних поглядів.

  Навчання Августина стало визначальним духовним фактором середньовічного  мислення, вплинуло на всю християнську Західну Європу. Ніхто з авторів періоду патристики не досяг тієї глибини думки, що характеризувала  Августина. Він і його послідовники в релігійній філософії вважали пізнання  бога і божественної любові єдиною метою, єдиної повної змісту цінністю людського духу. Дуже мало місця він відводив мистецтву,

культурі і природничим наукам.

  Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого значення. Він здійснив те, що тільки позначено в його попередників: зробив бога центром філософського мислення, його світогляд був теоцентрическим. З принципу, що бог первинний, випливає і його положення про перевагу душі над тілом, волі і почуттів над розумом. Ця першість має як  метафізичний, так і гносеологічний і етичний характер.

  Бог є вищою сутністю, тільки його існування випливає з власного єства, все інше з необхідністю не існує. Він  єдиний, існування якого незалежно, все інше існує  лише завдяки божественній волі. Бог є причиною існування всякого сущого, усіх його змін; він не тільки створив світ, але і постійно його зберігає, продовжує його діяти. Августин відкидає представлення, відповідно до якого світ, будучи створеним один раз, розвивається  далі сам.

  Бог є також найважливішим предметом пізнання, пізнання ж минущих, релятивних речей безглуздо для абсолютного пізнання. Бог виступає в той же час і причиною пізнання, він вносить світло в людський дух, у людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і  причиною всякого блага. Тому що усі існують завдяки богу, так і всяке благо походить від бога.

  Спрямованість до бога для людини природна, і єдино через з'єднання з ним людина може досягти щастя. Філософія Августина в такий спосіб відкриває простір для теології.

  Душу Августин розуміє чисто спірітуалістично, міркуючи в дусі ідей  Платона. Душу як самобутня субстанція не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, має лише функцію мислення, волі, пам'яті, але не має нічого загального з біологічними функціями. Від тіла душу відрізняться досконалістю. Таке розуміння існувало й у грецькій філософії, але в Августина вперше було сказано, що ця досконалість

походить від бога, що душа близька богу і безсмертна.

  Душу ми знаємо краще, ніж тіло, знання про душ є визначеним, про тіло ж навпаки. Більш того, душу, а не тіло пізнає бога, тіло ж перешкоджає  пізнанню. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина піклувалася про  душ, придушував почуттєві насолоди.

  Основою духовного життя є воля, але не розум. Це твердження засноване  на тім, що сутність кожної речі виявляється в її активності, але не в пасивності. Звідси випливає висновок, що людську сутність  характеризує не розум, що має пасивний характер, але дії,  активна воля. Навчання Августина про першість волі відрізняється від  давньогрецького раціоналізму. Иррационалитическое розуміння людського духу приходить до того, що сутністю духу є вільна воля. Цю позицію Августин утілював не тільки в психології, але й у теології: першість волі відноситься і до божественної сутності. Його філософія переходить, таким чином, від интеллектуализма і раціоналізму до волюнтаризму.

  Уся філософія Августина зосередилася на богу як єдиному, зробленому,  абсолютному бутті, світ же має значення як божий утвір і відблиск. Без бога нічого не можна ні зробити, ні пізнати. В усій природі нічого не може відбутися без участі надприродних сил. Світогляд Августина дуже чітко протистояло натуралізму. Бог як єдина суще й істина є  змістом метафізики, бог як джерело пізнання є предметом теорії пізнання; бог як єдине благо і прекрасне є предметом етики, бог як особа всемогутня і повна милості є головним питанням релігії.

  Бог не тільки нескінченне буття, але й особа сповнена любові. У цьому  ж напрямку теоретизували і неоплатоники, але бог ними розумілася не як  особа. У неоплатонізмі мир - еманація божественного єдиного, необхідний  продукт природного процесу, в Августина ж мир - акт божественної волі. В Августина виявляється тенденція до дуалізму на відміну від неоплатонічного монізму, заснованого на ідеї, що бог і світ мають той самий характер.

  Відповідно до Августина, світ як вільний акт бога є утвором розумним, бог створив його на основі власної ідеї. Християнський платонізм був августинианским варіантом навчання Платона про ідеї, що розумілося в теологічному і персоналістичному дусі. У богу прихований ідеальний зразок реального світу. Як у Платона, так і в Августина існують два світи: ідеальний - у богу і реальний - у світі і просторі, що виник завдяки втіленню ідеї в матерію.

  Августин, у згоді з елліністичною філософією, думав, що метою і  змістом людського життя є щастя, що повинне визначити філософія. Щастя можна досягти в єдиному - у богу. Досягнення  людського щастя припускає насамперед пізнання бога й іспит душі.

  На відміну від скептиків Августин розділяв представлення про те, що пізнання  можливе. Він шукав такий спосіб пізнання, що не підданий оманам,  намагався установити визначену надійну крапку як вихідний шлях пізнання. Єдиний спосіб подолання скептицизму, на його думку, складається у  відкиданні передумови, що почуттєве пізнання може нас привести до істини. Стояти на позиціях почуттєвого пізнання - значить зміцнювати скептицизм.

   Августин знаходить ще один пункт, що підтверджує можливість пізнання. У підході скептиків до світу, у самому сумніві він бачить визначеність, вірогідність свідомості, тому що можна сумніватися у всьому, але не в тім, що ми сумніваємося. Це свідомість сумніву при пізнанні є непохитною істиною.

  Свідомість людини, його душу є стійким пунктом у постійно мінливому, неспокійному світі. Коли людина зануриться в пізнання своєї душі,  він знайде там зміст, що не залежить від навколишнього світу. Це лише  видимість, що люди черпають свої знання з навколишнього світу, у дійсності вони знаходять їх у глибинах власного духу. Сутність  теорії пізнання Августина - апріорність; творцем всіх ідей і понять є бог. Людське пізнання про вічні і незмінні ідеї переконує людини, що їхнім джерелом може бути лише абсолют - вічний і надтимчасовий, безтілесний бог. Людина не може бути творцем, він лише сприймає божественні ідеї.

  Істину про бога не може пізнати розум, але віра. Віра ж скоріше відноситься до волі, чим до розуму. Підкреслюючи роль чи почуттів серця, Августин затверджував єдність віри і пізнання. При цьому він прагнув не підняти розум, але лише його дополнитъ. Віра і розум взаємно доповнюють один одного: "Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти". Філософія Августина відкидає  концепцію автономного положення науки, де розум є єдиним  коштом і мірою істини. Це розуміння відповідає духу християнства, і на цій основі могла будуватися наступна фаза - схоластика.

  Характерною рисою розуміння Августином процесу пізнання є християнський містицизм. Головним предметом філософського дослідження були бог і людська душа.

  Перевага в сфері пізнання ірраціональноволевих факторів над раціонально-логічними виражає одночасно й Августиново першість віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а одкровення релігійних догматів є авторитетом. Віра в бога - вихідне людського пізнання.

  Теза про першість віри над розумом не був новим у християнській філософії. На відміну від попередніх "батьків церкви", що бачили джерело віри лише в Біблії, Августин проголосив найвищим авторитетним джерелом віри  церква як єдину непогрішну, останню інстанцію всякої істини. Цей погляд відповідало тодішньої ситуації. Церква в західній частині Римської імперії ставала ідеологічно й організаційно сильним  централізованим інститутом.

  Внесок Августина складався також у тім, що спробував обґрунтувати першість  віри над розумом. Усе людське пізнання має два джерела, затверджував він. Першим є досвід, почуттєвий контакт із речами навколишнього світу. Його границею служать рамки явища, переступити які неможливо. Інше  джерело, більш багатий і значний, укладений у придбанні знання від  інших людей. Це опосередковане пізнання і є віра.

  Августин змішує віру взагалі і релігійну віру, освячену авторитетом церкви. Однак віра, що спирається на досвід, у цілому зовсім інша, вона  має іншу суть і характер, чим релігійна віра, що виходить з "істин" Священного писання.

  Оцінка добра і зла у світі, їхнє розрізнення були найбільш проблематичними  у філософії Августина. З одного боку, світ як утвір бога не може бути недобрим. З іншого боку, існування зла безсумнівно. При визначенні  поняття теодицеї, чи захисту досконалості утвору. Августин виходив з того, що зло не належить природі, але є продуктом вільної  творчості. Бог створив природу доброї, але отруїла її зла воля. З цим  зв'язаний інша теза: зло не є чимось, що абсолютно протилежно добру, воно є лише недолік добра, його релятивна ступінь. Немає абсолютного зла, лише добро абсолютне. Зло виникає там, де ніщо не робиться добре, зло - це відразу від вищих цілей, це  гординя. Гординя виникає з прагнення обійтися без бога. Наступний аргумент теодицеї Августина полягає в тому, що зло не порушує гармонії  світу, але необхідно для неї. Покарання грішників так само не суперечить  цієї гармонії, як і винагорода святих. Августин, таким чином, не  заперечує наявності зла у світі, однак розуміє його чисто негативно, як  відсутність добра.

  Етиці Августина присуще те, що він приписував злу інше походження, чим добру. Зло походить від людини, має земний характер, добро ж  виникає від бога, продукт божої милості. Людина відповідає за зло, але  не за добро.

  З приводу поняття любові Августин гостро полемізував із бриттскім ченцем  Пелагієм. Це була суперечка між представниками ірраціоналістичною і раціоналістичної точок зору в питаннях християнської етики. Пелагий  виходив з античного раціоналізму й учив, що первородного гріха не  існує. Людина народжується вільним від гріхів, він сам, без допомоги церкви  повинний піклуватися про своє блаженство. Пелагієвській відмовлення від розуміння  людини як сліпого знаряддя бога представляв пряму атаку на  ідеологічні принципи християнської церкви.

  Августин, виступаючи проти концепції Пелагия про необтяженість людини первородним гріхом, розвиває навчання про зумовленість. Відповідно до цього  навчання, Адам як перша людина народилася вільним і безгрішної. У нього  була можливість випливати за божою волею і досягти безсмертя. Однак люди в особі Адама, спокушеного дияволом, зробили гріх. Тому всі покоління  людей не вільні, обтяжені гріхом і смертю, що, по апостолі Павлові, є відплата за гріхи. 

  Дуалістичне розуміння бога і світу виступає насамперед як протилежність між вічним і незмінним духовним буттям бога і постійною мінливістю і загибеллю одиничних речей і явищ. Дослідження цієї  протилежності вело Авустина до проблематики часу. У рамках загального теологічного рішення цього питання окремі відповіді цікаві і з  філософської точки зору.

  Августин відкидає погляди тих античних філософів, що час ставили  в залежність від руху небесних тіл: адже і вони створені богом. Відповідно до його  розуміння, час є мірою руху і змін, властивих усім  "створеним" конкретним речам. Перед створенням світу час не існував,  але воно виявляється як наслідок божественного утвору й одночасно з останнім. Міру ж змін речам дав бог.

  Августин спробував пояснити такі основні категорії часу, як сьогодення, минуле, майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона присуща лише сьогоденню, за допомогою якого щось може мислитися як чи минуле майбутнє. Минуле зв'язане з людською пам'яттю, майбутнє укладене в надії.

  Приведення як майбутнього, так і минулого до сьогодення доводить божественну, зроблену абсолютність. У богу раз і назавжди з'єднані  сьогодення з минулим і майбутнім. Августиново розуміння протилежності  абсолютної вічності бога і реальної мінливості матеріального і людського світу стало однієї з основ християнського світогляду.

  Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності, що він відстоює як вічний і незмінний принцип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного богом. Земна ієрархія - відображення ієрархії небесної, "монархом" якої є бог. Намагаючись запобігти звертання народних мас до  єретичних навчань, Августин посилається і на християнську ідею рівності всіх людей перед богом - усі люди походять від одного праотця. 

  Августин звертається і до суспільно-історичного процесу. Деякі  історики навіть говорили про нього як про одному з перших "філософів історії".  Стимулом його інтересу до цієї проблематики було розгарбування "вічного міста" у 410 р. готськими військами, очолюваними королем Аларихом. Ця подія інтерпретувалася багатьма сучасниками по-різному. Одні пояснювали його  як помста старих римських богів римлянам за те, що вони перейшли в християнство. Інші затверджували, що падіння Рима виголошує кінець людської історії, що настає внаслідок гріховного переходу від первісного  демократичного християнства до державного. Августин спростовує обидві  ці інтерпретації.

  У філософії історії він виступає проти як язичницьких релігійних представлень, так і нерелігійних етичних і філософських концепцій. Язичнецьких богів він відкидає як неспроможних демонів, породжених поетичною фантазією. Їм він протиставляє єдиного і всемогутнього бога.

  Про філософію історії в Августина можна говорити лише умовно. Він займається "долями усього" людства, керуючись, однак, християнськими міфологічними представленнями, що спираються на біблійні матеріали. Людство походить від однієї пари прабатьків і керується богом. 

  Августин висуває думку про єдність людської божественної історії, що течуть у протилежних, але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є бій двох царств (градов) - божого і эемного. Дуалізм бога  і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства - це ті, котрі своїм морально- релігійним поводженням заслужили в бога порятунок і милосердя; у земному граді, навпроти, залишаються люди самолюбні, жадібні, егоїсти, що забувають про бога. Божий град поступово підсилюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса. Головною передумовою  приналежності до граду божому служать смиренність і покірність як перед богом, так і перед церквою.

  У своєму викладі плану божого приречення Августин дає періодизацію  історії земних градів-суспільств. Вона заснована на аналогії із шістьма днями  утвору, шістьма сферами, що розвиваються, людського життя і шістьма епохами, що приведені в Старому завіті. Це по своїй суті эсхатологическая концепція; ідея прогресу, що у ній міститься, - релігійно-теологічна.

  Церква в історії займає особливе положення: вона є суспільством Христа, поєднує, відповідно до волі божої, обраних, і поза її не можна знайти порятунок. Церква є зримим представником царства божого на землі. Світський  град і його держава також установлені богом, але вони не мають  привілейованого положення, як церква, що займає вище положення, і держава повинна їй служити. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонічного суспільного організму. Розуміння суспільства в  Августина є теократичним.

  Августин заклав основи нової християнської філософії. Він відкинув класичний підхід греків, заснований на об'єктивізмі і інтелектуалізмі, його підхід був інтроспективним, волі він приписував першість над розумом.  Греки схилялися до финализму і натуралізму, Августин представляв бога як нескінченність, а світ - як продукт надприродної сили й утвір  милості. Інтроспективна позиція переходить у персоналізм, бог - це насамперед персона, сутністю якої є воля; цим самим філософія Августина відвертається від універсалізму древніх. Вона заснована на довірі до сил волі, віри, любові і милості, але ні в якому разі не до сил розуму і доказів.

  У творчості Августина багато протиріч і натяжок. Так, з одного боку, він думав, що істина доступна лише індивідам, а з іншого боку - вважав її  привілеєм церкви. З одного боку, істина має безпосередній характер, а з іншого боку - вона надприродний дарунок. Байдуже Августин віднісся і до раціоналізму, але проте кінцева мета, спрямованість розумілися їм  як зв'язане з розумом божественне споглядання. Він затверджував, що тіло  не є злом, тому що походить від бога, але в тілесних бажаннях бачив  джерело зла. Августин відкинув манихейский дуалізм добра і зла, і саме дуалізм був останнім словом його історософії. Різні прагнення ієрархічного християнства, біблійні і церковні думки, релігійний і  церковний дух, раціоналізм і містицизм, вірність порядку і любові - усі  перепліталося в його творчості. Августин мав багато послідовників.

Використана    література:

             1. Введення у філософію. Ч. 1,2 Москва, 1990 р.

             2. Світ філософії: книга для читання. Ч. 1,2 Москва, 1991 р.

             3. Філософська енциклопедія. т 1-5. Москва, 1993 р.

             5. Спиркин А.Г. Основи філософії. Москва, 1988 р.