МАЙБУТНЄ ОДНІЄЇ ІЛЮЗІЇ” ЗІГМУНДА ФРОЙДА

Зігмунд Фройд народився 6 травня 1856 року у Фрейберзі, Моравія. Майже все життя провів у Відні, де закінчив спершу гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Починав наукову діяльність як спеціаліст у галузі фізіології та неврології. Згодом через скрутне матеріальне становище був змушений стати лікарем-психіатром, тоді з*ясувалося, що знання анатомії та фізіології не є корисним у лікуванні неврозів, і Фройд почав застосовувати гіпноз. Поступово ним був вироблений власний метод – “вільних асоціацій”. У 1895 році у спільному з віденським лікарем Бреєром творі “Дослідження істерії” ним були вперше викладені засади психоаналізу. В кінці 1899 року вийшла фундаментальна праця Фройда “Тлумачення снів”, за нею йшли інші, і навколо нього почали гуртуватися прогресивні медики, що в 1908 році утворили “Віденське психоланалітичне товариство”. Того ж року був проведений І Психоаналітичний конгрес, що позначав вихід психоаналізу з підпілля. Після “гастролів” по США разом із своїм учнем Юнгом Фройд у 1910 році організував Міжнародну психоаналітичну асоціацію, якою керував до самої смерті. Після аншлюсу Австрії з гітлерівською Німеччиною у 1938 році Фройд емігрував до Англії, де і вмер 23 вересня 1939 року.

   Серед найважливіших Фройдових робіт: “Тотем і табу” (1913), “По той бік принципу задоволення” (1919), “Я і Воно” (1923), “Психологія мас і аналіз людського “Я””(1921), “Незадоволення культурою”(1929), “Нові ввідні лекції у психоаналіз” (1933), “Чому війна?”(1932), “Мойсей та монотеїзм” (1939).

   На базі медичного лікування психічних захворювань Фройдом було створене філософське вчення. Питання про виникнення та сутність релігії цікавив Фройда завжди. Вперше це питання було зачеплене у “Тотемі та табу”, а остання книга – “Мойсей та монотеїзм” – була повністю присвячена йому. Книга “Die Zukunft einer Illusion” (“Майбутнє однієї ілюзії”) була написана у 1927 році. Книга посідає цілісну концепцію, складається з 10 частин, які поступово підводять читача до життєстверджуючого та оптимістичного авторського висновку.

 

  РОЗДІЛ I.  Необхідність проаналізувати звичну для автора культуру та прогнозувати її майбутнє на основі дослідження минулого та теперішнього. Люди найменше аналізують саме сучасність, і для того, щоб вона могла бути підставою для суджень про майбутнє, їй необхідно перетворитися на минуле. До того ж важко судити про всі галузі людської діяльності, надто це широка сфера. Отже, автор обгрунтовує звуження сфери свого дослідження.

  Людська культура постає перед людиною у двох вимірах: по-перше, це накопичені людством знання та вміння, що дозволяють людям оволодіти силами природи та взяти в неї блага, необхідні для задоволення людських потреб,  по-друге – всі інститути, необхідні для впорядкування людських стосунків, зокрема для розподілу наявних благ. Обидва ці виміри пов*язані: на стосунки між людьми справляє великий вплив кількість благ, блага можуть бути об*єктом стосунків. Крім того, кожна людина віртуально є ворогом культури, хоча вона є спільною справою всього людства. Отже, всі зусилля культури спрямовані не тільки на розподіл благ, а й захисту їх від ворожих спрямувань індивідів. Усе, створене людиною, може бути використане проти неї ж.

    Отже, складається враження, що культура – то щось, нав*язане меншістю, що зуміла зосередити у своїх руках владу. Джерела незадоволеності людей культурою невичерпні, і, якби вони були знищені, настав би золотий вік – але на практиці кожна культура мусить бути побудована на примусі та забороні. Невідомо, чи після скасування заборон та обмежень більша частина індивідів буде підтримувати той рівень фізичних зусиль, що необхідний для матеріального забезпечення суспільства – отже, Фройд заперечує основну ідею комунізму. Шкода, що комуністи не вміли читати.

    Основний фактор оцінки людської культури – саме це прагнення людини до реалізації деструктивних начал у своїй психіці. Неможливо обійтися без переважання меншості над масами, бо маси є недалекоглядні та немобільні, вони не люблять відмовлятися від своїх потягів. Люди не мають спонтанної любові до праці, і аргументи розуму безсилі проти їхніх пристрастей. Комуністичні ідеї, чиї контраргументи передбачає Фройд у даній проблемі, спираються на “новий вид людей”, але авторові дуже сумнівним видається можливість досягти на практиці такої реорганізації культури. Цей експеримент (в даному випадку мається на увазі саме СРСР) в основі своїй – просто чудовий, але “через свою незавершеність не підлягає розгляду, для якого надає матеріал наша давно усталена культура”.

     Підсумок: Фройд пропонує розглядати суспільство, в якому культура створена для уяремлення індивіда, який у свою чергу є її ворогом та противником – те суспільство, що мало місце у сучасній йому Західній Європі.

 

       РОЗДІЛ II. Поряд з благами, які є об*єктом перерозподілу для культури, є засоби другого роду, “психологічний арсенал” культури”, які покликані для замирення людей із культурою та винагородження їх за це. Фройд виводить поняття заборони – установлення, що зумовлює неможливість задоволення певного потягу,  а також позбавлення – стан, який є введений посередництвом заборони. Позбавлення поділяються на ті, що стосуються всіх – найдавніші, від тисячоліть – та ті, що торкаються тільки окремих вікових, соціальних груп. Зазначено, що імпульсні бажання порушити найдавніші заборони не є тими заборонами до кінця потамовані.

   Під впливом заборон відбувається психічний прогрес: поступово фактор зовнішнього примусу зменшується, і особлива психічна інстанція – “над-Я” – включає його до складу своїх внутрішніх заборон. Особистість, у якій відбулося це перетворення, стають з ворогів культури її носіями. Але в більшості випадків в тій чи іншій мірі індивід підкорюється вимогам культури лише під тиском зовнішнього примусу, тамуючи свої природні потяги та бажання.

   Заборони, звернені на окремі класи, спричиняють їхнє незадоволення та заздрість більш влаштованій еліті, що врешті-решт виливається у відкриту або приховану ворожість до культури. Культура, зазначає автор, яка спричиняє таке до себе ставлення, не може проіснувати довго.

   Моральний рівень учасників культури, або міра її інтеріоризації – не єдине благо, яке треба враховувати, оцінюючи культуру: до благ також відносяться ідеали та твори мистецтва. Але, досягаючи ... Читати далі »

ФОМА АКВІНСЬКИЙ

Італійський філософ середньовіччя

(1225 - 1274 рр.)

 

         Головні роботи:

         “Про правління володарів”

         “Сума теології”

         “Сума істини католицької віри проти язичників”

“Пояснення Апостольського Символу Віри”.

 

Життя:

 

         Італійський філософ, богослов

         Народився у 1225р. в замку Роккасекка поблизу Аквіно

         В 17 років вступив в домініканський орден, звідки був відісланий вчитись у Париж де його вчителем стає Альберт фон Больштедт.

• 1252 - академічна діяльність Фоми  в якості магістра богослов’я Парижського університету.

• 1259 - папа Урбан IV відізвав Фому в Рим. Аквінат викладає теологію, знайомиться  з працями Арістотеля

• 1269 - 1272р.р. -Фома знову працює в Парижському університеті.

• 1272р.р. - Повертається в Італію і викладає теологію в рідному Неаполітанському університеті.

Помер Фома Аквінський 7 березня 1274р. в монастирі бернандиндів, тяжко захворівши по дорозі з Неаполя в Ліон.

• 1368р. - його останки були перенесені в Тулузу.

 

Думки

Наш розум знаходиться по відношенню до сторонніх предметів як очі сови по відношенню до сонця.

• Людина має волю вибору, бо в протилежному випадку поради, нагороди і покарання були б беззмістовними.
• Неможливо бажати того, що до цього не було освоєно.
• Коли несправедливе правління здійснюється багатьма особами, то це називається демократією.
• Недосконалість виступає раніше того, що досконале.
• Наявність друзів не є необхідністю для людського щастя, тому що людина має  вже всю повноту своєї досконалості в Богові.
• Блаженство і Бог - одне і те ж.
• Бог вічний, а душі не існувало раніше її тіла. Бог незмінний, а в душі проходять зміни. Бог - це чиста діяльність, а душі притаманні  страждання і муки
• Загальні поняття, роди (universalia) існують всюди і завжди. Колір взагалі вище  окремого кольору. Людство вище окремої людини. Бог вище всякої окремої істоти.
• Бог називається неіснуючим не тому що йому не вистачає існування, а тому що він перевищує існуюче.
• Як може справжнє щастя витікати з багатства, коли для накопичення багатства  приходиться терпіти муки?
• Ми повинні щиро любити інших задля їх власного блага, а не задля нашого.
• Щасливій людині потрібні друзі... і не для того, щоб мати з них користь, і не для того щоб захоплюватись ними, а для того щоб творити добрі справи для цих друзів.

Вчення

         У 26 років Фома став магістром теології і викладав її в університетах Парижа. На той час Фома розробив вже в загальних рисах свою систему “покатоличеного” арістотелізму - томізму, як стали називати це вчення За іменем автора. Фома визнає відмінність між філософією і теологією, але вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то він відрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією / буття бога, безсмертя людської душі тощо).

         Більшість догматів проте, не підвладні філософським засобам доведення, тому що вони “надрозумні”, тобто цілком раціональні з позиції “божественного розуму” який набагато переважає людський розум.

         Фома тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається в безсмертній душі і після смерті тіла.

         “Повна” субстанція людини потребує єдності душі і тіла, так само як і їх неповторності виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях “ангельського доктора”.

         За Аквінським є 5 доведень буття божого:

“Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше”- це перше томістське “доведення” виходить із неможливості саморуху предмета, в результаті чого утворюється довгий ряд ... Читати далі »

 Найбільшим християнським мислителем періоду патристики і найбільш видатним  з "батьків церкви" був Аврелій Августин (354-430). "Ти нас створив для себе, і наше серце буде неспокійним, поки не затихне в тобі". Цією пропозицією починаються "Сповіді", у тридцятьох книгах яких він у формі молитви  розповідає про своє життя, що відрізнялося занепокоєнням, постійним пошуком і багатьма помилками, доти поки не знайшов внутрішній спокій - спокій душі - у християнстві.

  Народився він у м. Тагасте в Нумидії (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. У Карфагені, Римі і Милані він вивчав риторику. Читання  трактатів Цицерона розбудило в ньому інтерес до філософії, він захотів знайти  істину. Спочатку він вірив, що знайде її в манихейців, у навчанні про дуалізм  добра і зла. Пізніше в його думках з'являється академічний скептицизм, від  якого він звільняється, вивчаючи неоплатоників, зокрема Гребля .  Платонічна філософія ближче усього підходить до релігійній вірі.

  Зрештою істину Августин знаходить у християнстві, до якого він  переходить у 387 р. насамперед під впливом християнського проповідника,  міланского єпископа Амброся. Пізніше він був призначений пресвітером і зведений у сан єпископа схыдноафриканского міста Гіппо. Тут у 430 р. він і вмер.

  У своїх добутках він піддав жагучому судженню помилкові навчання,  яким сам тривалий час випливав. У трактаті, спрямованому проти академіків, він засуджує скептицизм, виступає проти манихейства й інших  єретичних навчань. Крім "Сповіді" до його головних трактатів відносяться:  "Про трійцю" , де систематизовані теологічні  погляди, і "Про град божому". Останній  трактат вважається головним твором Августина, тому що містить його историко - філософські погляди. У перших п'ятьох книгах цієї об'ємистої праці Августин указує на те, що Рим упав з вини власного егоїзму й  аморальності, але не з вини християнства, як про це говорять. У наступних п'ятьох книгах говориться про знехтуване язичество й омани колишньої філософії. В інших двадцятьох книгах пише про протилежність  між світською (диявольської) державою і царством божим, утіленням якого є церква; боротьба між ними представлена як боротьба добра і зла.

  Спосіб викладу матеріалу в працях Августина відповідає його бурхливому, неспокійному характеру; писав він жагуче і неукротимо, різко переходив від однієї позиції до іншої. Про нього говорили, що ні в кого з великих мислителів  не було таких перепадів між найвищим і низменнейшим, що серед церковних святих він був найменш святим і найбільше людиною. Його творчість не має монолітного характеру, воно не утворить єдиної системи, але є джерелом, з якого довго черпала християнська філософія.

  Філософія Августина виникає як симбіоз християнських і древніх доктрин. З древніх античних філософських доктрин головним джерелом для нього був платонізм, що він знав по перевазі у викладі неоплатоников.  Ідеалізм Платона в метафізиці, абсолютизм у теорії пізнання, визнання  розходження духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), упор на ірраціональні фактори духовного життя - усе це вплинуло на формування його власних поглядів.

  Навчання Августина стало визначальним духовним фактором середньовічного  мислення, вплинуло на всю християнську Західну Європу. Ніхто з авторів періоду патристики не досяг тієї глибини думки, що характеризувала  Августина. Він і його послідовники в релігійній філософії вважали пізнання  бога і божественної любові єдиною метою, єдиної повної змісту цінністю людського духу. Дуже мало місця він відводив мистецтву,

культурі і природничим наукам.

  Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого значення. Він здійснив те, що тільки позначено в його попередників: зробив бога центром філософського мислення, його світогляд був теоцентрическим. З принципу, що бог первинний, випливає і його положення про перевагу душі над тілом, волі і почуттів над розумом. Ця першість має як  метафізичний, так і гносеологічний і етичний характер.

  Бог є вищою сутністю, тільки його існування випливає з власного єства, все інше з необхідністю не існує. Він  єдиний, існування якого незалежно, все інше існує  лише завдяки божественній волі. Бог є причиною існування всякого сущого, усіх його змін; він не тільки створив світ, але і постійно його зберігає, продовжує його діяти. Августин відкидає представлення, відповідно до якого світ, будучи створеним один раз, розвивається  далі сам.

  Бог є також найважливішим предметом пізнання, пізнання ж минущих, релятивних речей безглуздо для абсолютного пізнання. Бог виступає в той же час і причиною пізнання, він вносить світло в людський дух, у людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і  причиною всякого блага. Тому що усі існують завдяки богу, так і всяке благо походить від бога.

  Спрямованість до бога для людини природна, і єдино через з'єднання з ним людина може досягти щастя. Філософія Августина в такий спосіб відкриває простір для теології.

  Душу Августин розуміє чисто спірітуалістично, міркуючи в дусі ідей  Платона. Душу як самобутня субстанція не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, має лише функцію мислення, волі, пам'яті, але не має нічого загального з біологічними функціями. Від тіла душу відрізняться досконалістю. Таке розуміння існувало й у грецькій філософії, але в Августина вперше було сказано, що ця досконалість

походить від бога, що душа близька богу і безсмертна.

  Душу ми знаємо краще, ніж тіло, знання про душ є визначеним, про тіло ж навпаки. Більш того, душу, а не тіло пізнає бога, тіло ж перешкоджає  пізнанню. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина піклувалася про  душ, придушував почуттєві насолоди.

  Основою духовного життя є воля, але не розум. Це твердження засноване  на тім, що сутність кожної речі виявляється в її активності, але не в пасивності. Звідси випливає висновок, що людську сутність  характеризує не розум, що має пасивний характер, але дії,  активна воля. Навчання Августина про першість волі відрізняється від  давньогрецького раціоналізму. Иррационалитическое розуміння людського духу приходить до того, що сутністю духу є вільна воля. Цю позицію Августин утілював не тільки в психології, але й у теології: першість волі відноситься і до божественної сутності. Його філософія переходить, таким чином, від интеллектуализма і раціоналізму до волюнтаризму.

... Читати далі »

Основними завданнями вважали витончено передати свої миттєві враження, настрої. У музиці – К. Дебусі. У літературі імпресіонізм представлений – брати Гонкури, А. Доде, Гіде мопассан, П. Верлен, С. Цвейч, М. Коцюбинський, М. Вороний.

Характерні ознаки:

1. суб'єктивність, зображення, ліризм;
2. використання тронів (метафор, епітетів, символів)
3. ліричні монологи, використання незакінчених думок, фраз, які допомагають показати плин настроїв, вражень

Потік свідомості– засіб зображення психіки людини безпосередньо "зсередини", як складного так і плинного процесу. Представниками сипали "потоку свідомості" використовували цей засіб, як "техніку", як спосіб розповіді, який помічає в тому, щоб показувати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді "потоку". Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як ланцюг асоціацій основовідача, викликаних зовнішніми обставинами. Об'єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя. (Джеймс Джойс "Джапамо Джойс", М. Пруст "Кохання Свана" ("У пошуках втраченого часу")

• Модернізм (франц. moderne – сучасний найновіший). загальна назва нових течій нереалістичного спрямування. Мистецтво не наслідує життя (О. Уальд), воно звіляняється від соціальних зобов'язань , митці прагнуть нових форм.

Авангардизм (від франц – передовий загін) –відгалуження модернізму. Виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпність своїх зображувальних можливостей. Завдання авангардного мистецтва – розкрити кризові хворобливі явища у житті і культурі, які нерідко подаються у гіперспростованій формі, у запереченні традицій і шуканнях супернової естетики (Рільне Р. М. , Аполлінер, Б. Пастернак, М. Хвильовий, Г. Косинка ).

• Декаденс означає "занепад" (походить від Франції). У центрі  у центрі декадентів стоїть людина, яка відчуває відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри у майбутнє. Декаденти – покоління ", що співає і плаче", плаче від "прози життя". Основними мотивами були відчай, сум, песимізм, розчарування. Улюбленими темами стають підкреслена хворобливість і занепад життя, які перетворюють ся на джерело витончених переживань. Декаденс поєднує різні напрями, течії. Від романтизму він бере неприйняття оточуючого суспільства, розчарування, прагнення втекти від недосконалості життя у світ краси і прекрасної ілюзії. (О. Уальд – прихильний до естетизму)

Символізм – літературно-мистецький напрям, який розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття майбутніх соціальних порясінь. Для символізму властиві: інтерес до проблеми особистості і на саказанняметафоричність, музичністьність слова. Замість художнього образу  використовують художній символ, що мав кілтка значень . Характерні теми самотності, туги, смутку невдоволення життям. Використовують розмір "сильний і  легкий". Відображають картини чи образи нечітко, це сплетіння невиразного і точного, намиліший спів сп'янілий "(А. Рембо, М, Метерлін, Рільне Р. М. , ГІюсек, В. Брюсов, О. Блок)