МАЙБУТНЄ ОДНІЄЇ ІЛЮЗІЇ” ЗІГМУНДА ФРОЙДА

Зігмунд Фройд народився 6 травня 1856 року у Фрейберзі, Моравія. Майже все життя провів у Відні, де закінчив спершу гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Починав наукову діяльність як спеціаліст у галузі фізіології та неврології. Згодом через скрутне матеріальне становище був змушений стати лікарем-психіатром, тоді з*ясувалося, що знання анатомії та фізіології не є корисним у лікуванні неврозів, і Фройд почав застосовувати гіпноз. Поступово ним був вироблений власний метод – “вільних асоціацій”. У 1895 році у спільному з віденським лікарем Бреєром творі “Дослідження істерії” ним були вперше викладені засади психоаналізу. В кінці 1899 року вийшла фундаментальна праця Фройда “Тлумачення снів”, за нею йшли інші, і навколо нього почали гуртуватися прогресивні медики, що в 1908 році утворили “Віденське психоланалітичне товариство”. Того ж року був проведений І Психоаналітичний конгрес, що позначав вихід психоаналізу з підпілля. Після “гастролів” по США разом із своїм учнем Юнгом Фройд у 1910 році організував Міжнародну психоаналітичну асоціацію, якою керував до самої смерті. Після аншлюсу Австрії з гітлерівською Німеччиною у 1938 році Фройд емігрував до Англії, де і вмер 23 вересня 1939 року.

   Серед найважливіших Фройдових робіт: “Тотем і табу” (1913), “По той бік принципу задоволення” (1919), “Я і Воно” (1923), “Психологія мас і аналіз людського “Я””(1921), “Незадоволення культурою”(1929), “Нові ввідні лекції у психоаналіз” (1933), “Чому війна?”(1932), “Мойсей та монотеїзм” (1939).

   На базі медичного лікування психічних захворювань Фройдом було створене філософське вчення. Питання про виникнення та сутність релігії цікавив Фройда завжди. Вперше це питання було зачеплене у “Тотемі та табу”, а остання книга – “Мойсей та монотеїзм” – була повністю присвячена йому. Книга “Die Zukunft einer Illusion” (“Майбутнє однієї ілюзії”) була написана у 1927 році. Книга посідає цілісну концепцію, складається з 10 частин, які поступово підводять читача до життєстверджуючого та оптимістичного авторського висновку.

  РОЗДІЛ I.  Необхідність проаналізувати звичну для автора культуру та прогнозувати її майбутнє на основі дослідження минулого та теперішнього. Люди найменше аналізують саме сучасність, і для того, щоб вона могла бути підставою для суджень про майбутнє, їй необхідно перетворитися на минуле. До того ж важко судити про всі галузі людської діяльності, надто це широка сфера. Отже, автор обгрунтовує звуження сфери свого дослідження.

  Людська культура постає перед людиною у двох вимірах: по-перше, це накопичені людством знання та вміння, що дозволяють людям оволодіти силами природи та взяти в неї блага, необхідні для задоволення людських потреб,  по-друге – всі інститути, необхідні для впорядкування людських стосунків, зокрема для розподілу наявних благ. Обидва ці виміри пов*язані: на стосунки між людьми справляє великий вплив кількість благ, блага можуть бути об*єктом стосунків. Крім того, кожна людина віртуально є ворогом культури, хоча вона є спільною справою всього людства. Отже, всі зусилля культури спрямовані не тільки на розподіл благ, а й захисту їх від ворожих спрямувань індивідів. Усе, створене людиною, може бути використане проти неї ж.

    Отже, складається враження, що культура – то щось, нав*язане меншістю, що зуміла зосередити у своїх руках владу. Джерела незадоволеності людей культурою невичерпні, і, якби вони були знищені, настав би золотий вік – але на практиці кожна культура мусить бути побудована на примусі та забороні. Невідомо, чи після скасування заборон та обмежень більша частина індивідів буде підтримувати той рівень фізичних зусиль, що необхідний для матеріального забезпечення суспільства – отже, Фройд заперечує основну ідею комунізму. Шкода, що комуністи не вміли читати.

    Основний фактор оцінки людської культури – саме це прагнення людини до реалізації деструктивних начал у своїй психіці. Неможливо обійтися без переважання меншості над масами, бо маси є недалекоглядні та немобільні, вони не люблять відмовлятися від своїх потягів. Люди не мають спонтанної любові до праці, і аргументи розуму безсилі проти їхніх пристрастей. Комуністичні ідеї, чиї контраргументи передбачає Фройд у даній проблемі, спираються на “новий вид людей”, але авторові дуже сумнівним видається можливість досягти на практиці такої реорганізації культури. Цей експеримент (в даному випадку мається на увазі саме СРСР) в основі своїй – просто чудовий, але “через свою незавершеність не підлягає розгляду, для якого надає матеріал наша давно усталена культура”.

     Підсумок: Фройд пропонує розглядати суспільство, в якому культура створена для уяремлення індивіда, який у свою чергу є її ворогом та противником – те суспільство, що мало місце у сучасній йому Західній Європі.

       РОЗДІЛ II. Поряд з благами, які є об*єктом перерозподілу для культури, є засоби другого роду, “психологічний арсенал” культури”, які покликані для замирення людей із культурою та винагородження їх за це. Фройд виводить поняття заборони – установлення, що зумовлює неможливість задоволення певного потягу,  а також позбавлення – стан, який є введений посередництвом заборони. Позбавлення поділяються на ті, що стосуються всіх – найдавніші, від тисячоліть – та ті, що торкаються тільки окремих вікових, соціальних груп. Зазначено, що імпульсні бажання порушити найдавніші заборони не є тими заборонами до кінця потамовані.

   Під впливом заборон відбувається психічний прогрес: поступово фактор зовнішнього примусу зменшується, і особлива психічна інстанція – “над-Я” – включає його до складу своїх внутрішніх заборон. Особистість, у якій відбулося це перетворення, стають з ворогів культури її носіями. Але в більшості випадків в тій чи іншій мірі індивід підкорюється вимогам культури лише під тиском зовнішнього примусу, тамуючи свої природні потяги та бажання.

   Заборони, звернені на окремі класи, спричиняють їхнє незадоволення та заздрість більш влаштованій еліті, що врешті-решт виливається у відкриту або приховану ворожість до культури. Культура, зазначає автор, яка спричиняє таке до себе ставлення, не може проіснувати довго.

   Моральний рівень учасників культури, або міра її інтеріоризації – не єдине благо, яке треба враховувати, оцінюючи культуру: до благ також відносяться ідеали та твори мистецтва. Але, досягаючи високих ідеалів, кожна культура водночас отримує підставу зневажати інші, тому ідеали – засіб розмежування та ворожнечі між різними культурами. Захоплення та прихилення перед ідеалами власної культури є часто тим, що тримає ту культуру в цілості: наприклад, бачення ідеалу в панівному класі є стримуючим фактором для гнобленого.

   Але найважливіша частина психічного інвентаря культури – це її ілюзії, себто релігійні уявлення.

  РОЗДІЛ III.  Отже, людина є ворогом культури. Але у випадку зникнення або скасування культури людина опиняється сам-на-сам з природним станом, який пережити істоті соціальній набагато важче. Єдина людина, яка отримає певну користь від скасування заборон – це тиран, диктатор, але й він не застрахований від порушення іншими заповіді “не вбий”. Врешті-решт, головна задача культури – захист людей від природи.

   Щоправда, наївно було б вважати, що стихія переможена: вона чимраз показує свою силу, яка не поступається культурі. Як для цілого людства, так і для окремої людини життя переноситься важко. Страждання людина отримує як від культури, так і від природи. Поза тим, культура ані на мить не припиняє турбуватися про захист людини від природи.

    На найдавнішому рівні розвитку людської свідомості сталося олюднення стихії – силам природи надано в уявленні людини людських якостей. Прототип батька – грізного і водночас надійного сховища від проблем – виливається у образ богів. Боги мають три функції: нейтралізація перестраху перед природою, замирення з грізною долею – насамперед у вигляді смерті, та винагородження за страждання, що припадають на долю людини у культурній спільноті. Щоправда, поступово в уяві людей природні явища, безперечно, богами створені, виходять з-під їхньою юрисдикції, і лише інколи вони показують свою силу з допомогою так званих чудес. Доля також виходить з-під їхньої влади, або ж, як люди почали здогадуватися іще в давнину, боги самі мають свою долю. Чим менше значення мають ці сфери, тим більшим стає вага третьої і моральна роль божеств. Отже, тепер задача Бога – компенсувати недоліки культури та шкоду, якої вона завдає, вести облік страждань, які люди заподіюють одне одному, стежити за виконанням законів культури. Самим законам культури привласнюється божественне походження.

   Потреба у всьому цьому виникає з метою обмежити вразливість людини з залученням згадок про дитинство – своє та людського роду. Це, з одного боку, охороняє людину від жорстокої долі, з іншого, від травм, яких завдає саме людство. Загальний сенс цього такий: життя у нашому світі служить якійсь вищій меті, яка, щоправда, важко розкривається, але, безперечно, передбачає вдосконалення людської істоти. Все, що відбувається, завжди курує вища свідомість.

   Ці релігійні уявлення мали довгу історію розвитку, зафіксовану різними культурами у різних фазах. Взявши ту фазу, що характерна для сформованої європейської християнської культури 20 століття, Зігмунд Фройд ставить питання: чим є ці уявлення у ракурсі психології і яка їхня дійсна цінність?

РОЗДІЛ IV. Друге завдання релігійних уявлень – виправити вади та недоліки культури. Сама культура нав*язує людині релігію з покоління в покоління, тому люди звикли сприймати її як аксіому. Фройд полемізує з уявним опонентом, який стверджує, що положення про створення культурою релігійних уявлень є хибним. Простежується зв*язок між одноманітністю мислення первісної людини та монотипними уявленнями релігійних людей.

   Безпорадність дитини проявляється і має своє продовження у безпорадності дорослого. Першим об*єктом любові для дитини стає матір, що дає прихисток та їжу. Затим функцію захисника переймає батько, що триває ціле дитинство. Він сам являє собою загрозу, можливо, через свої стосунки з матір*ю. Батька стільки ж бояться, скільки ним захоплюються. Коли людина, що дорослішає, помічає, що її страхи дорослішають разом з нею, і захисник їй необхідний і надалі, вона створює собі богів, наділяючи їх рисами батька, і вручає себе їм – своїм новим захисникам. Отже, формування релігії – реакція на людську слабкість.

РОЗДІЛ V.  Релігійні уявлення – це тези, висловлювання про факти та обставини зовнішньої або внутрішньої реальності, що повідомляє про те, чого ми самі на власні очі не бачимо і що потребує віри. Оскільки вони інформують нас про найважливіше і найцікавіше в нашому житті, то привертають багато уваги. Та й взагалі, всі тези – навіть такий, що Будапешт знаходиться на річці Дунай, і тому подібні – які ми не можемо перевірити самостійно, потребують віри. Вони пропонуються нам як вже готовий “напівфабрикат”, результат спостережень та роздумів, над яким нам самостійно багато думати не треба, але тому, хто все-таки збирається провести цей процес наново для себе, пропонується готовий образ дії.

   Якщо піднімати питання “Чому необхідно вірити в релігійні постулати”, то знаходимо три відповіді, які на диво важко між собою узгоджуються: 1)Вони заслуговують віри, бо вже наші предки вірили їм; 2)Ми маємо свідчення, що дійшли до нас із давнини; 3)Підіймати питання про доводжуваність догматів віри взагалі заборонено. Подібні спроби раніше суворо каралися, та й тепер суспільство негативно реагує на їх відновлення. Останнє повинне наочно показати: суспільство боїться подібних доведень, бо саме не має грунтовних доказів про правдивість релігії. Інакше воно б залюбки демонструвало ті докази людям. Два інші резони: 1)Чому ми маємо вірити тому, у що вірили наші предки, коли вони були набагато темніші та примітивніші за нас і вірили в таке, у що тепер вже точно ніхто не повірить. 2)Свідоцтва, що дійшли до нас, почасти дуже підозрілі й сумнівні, і, як відомо, фальсифікувалися. Пояснення ж неперевірених відомостей таким джерелом, як божественне одкровення, взагалі не може викликати довіру, бо воно відноситься вже до релігійних уявлень, а жодне тведження не може довести само себе.

   Наведені вище сумніви – не відкриття, вони в тій чи іншій формі були присутні в усі епохи, але, звичайно, через набагато важчий суспільний гніт не були висловлені, що покалічило багато душ і зіпсувало багато світлих голів.

   Якщо всі докази релігійних догматів ідуть з минулого, то чом би не пошукати їх і в сучасності, якій ми віримо набагато більше, ніж минулому? Якби хоча б один фрагмент релігійної системи був доведений, можна було б повірити і в інші. Щоправда, спіритуалізм “доводить” існування у потойбічному світі душ людей, але спіритуалістам не вдається спростувати гіпотезу, що ті “духи” – продукт їхньої власної психічної діяльності.

  Ще одне твердження – “вірую, бо абсурдно” отців церкви. То позначає, що релігійні твердження не підлягають розуму, потребують особливої інтуїції і ті, хто її не мають, мусять просто вірити. То що ж, питає Фройд, вірити в кожен абсурд? Розум не має над собою вищої інстанції. Якщо вірність релігійних уявлень полягає в особливому внутрішньому переживанні, то що робити з купою людей, у яких того переживання немає? Якщо хтось один через особливе почуття екстазу отримав глибоку переконаність у існуванні об*єктів релігійних вірувань, то яке це значення має для інших?

   Ще одна сфера – “фікції”. Це твердження з серії “як якби”, в які ми мусимо вірити і відповідно поводитися. Так нам слід поводитися відносно релігійних тверджень через їхню виняткову важливість для суспільства. Людина, яка не є філософом, не йнятиме фальшивої віри у невірне припущення, бо в ній діє розум зовсім іншої конфігурації. Така людина не схильна до того, щоб якраз у питаннях, що торкаються найважливіших сфер її життя, відмовитися від достовірності.

   То в чому ж така сила релігійних тверджень, що вони мали такий сильний психологічний вплив на людей впродовж тисячоліть всупереч тверезому розуму?

 РОЗДІЛ VI.   Релігійні уявлення – це ілюзії; вони є реалізаціями найдавніших та найсильніших людських бажань, і саме в силі цих бажань є таємниця їхньої сили. Релігійна система дає відповіді на всі питання, які цікавлять людину, які без тієї системи відповідей не мають, а в її рамках навіть не потребують розумової роботи від самої людини. Ілюзія не є оманою, вона не обов*язково збігається з оманою, бо ілюзію більшою мірою творить сама людина на основі своїх внутрішніх бажань. Є багато прикладів ілюзій, замішаних на сильному особистому бажанні, як, наприклад, ілюзія алхіміків, що з будь-якого металу можна зробити золото. Сама ілюзія відмовляється від свого підтвердження.

   Релігійні уявлення є ілюзією, і деякі з них є фантастично неправдоподібними, такими, що цілком не відповідають нашому знанню про світ. Але про відповідність більшості з них дійсному становищу речей судити ми не можемо. Їх однаково неможливо довести і спростувати, бо ми знаємо замало для ближчого критичного їх розгляду. Однак єдиний шлях пізнання світу, що не є ілюзійним – наука. Самозанурення та інтуїція не призводять до пізнання чогось поза нами самими.

   Скептики заперечуватимуть: якщо ж релігійні твердження неможливо спростувати, чому я маю їм не вірити, якщо на їхньому боці і традиція, і схвалення суспільства і їхній власний приємний зміст? Але з незнання не витікає ніякого права вірити у щось чи не вірити. Жодна людина в інших сферах своєї діяльності не вчинятиме так легковажно і не задовільниться настільки жалюгідними доказами  своїх суджень та позиції – люди дозволяють то собі лише у найсвятішому для них! Насправді люди просто намагаються обманути себе і інших, що вони ще міцно тримаються за релігію, хоча давно вже від неї відірвалися. У питаннях релігії люди беруть на себе гріх гнучкою невідвертості та інтелектуальної некоректності. Філософи називають “богом” якусь розмиту абстракцію, і, хоча їхній Бог є лише пустою тінню, а не тією силою, про яку вчать релігії, хваляться, що пізнали більш чисте поняття Бога. “Глибока релігійність” в розумінні критиків – то усвідомлення жалюгідності та нікчемності людини перед світовим цілим, хоча насправді релігійність – то вже наступний крок, відшукування з того усвідомлення виходу.

   Отакі от ми: кажемо самим собі, що як добре було б, щоб існував добрий татко-бог, який би вирішив за нас усі невирішені питання, і як добре, що все так і є, і що наші предки за нас це зрозуміли. . . Отже, релігія – то ілюзія, а розмова про вірність/невірність ілюзії є недоречною.

РОЗДІЛ VII.  Коли релігія є ілюзією, то чи не є ілюзіями так само інші культурні передумови, на яких побудовані всі наші соціальні та політичні інститути? Фройд знову виводить особу уявного опонента, який моделює жахливу картину безрелігійного – тож безкультурного – суспільства, в якому почнеться огидний хаос, отже, щоб суспільство жило, потрібна навіть фальшива віра в Бога.

   Після викладення цього Фройд дуже довго апелює до своїх попередників, думки яких він не міняв, а лише дещо доповнив, і розмірковує про те, якої шкоди може завдати йому чи комусь іншому дана праця. Себто пояснює, чому, прочитавши цю роботу, народ не вдариться у всезагальний хаос. Виправдовує психоаналіз і посилається на свою ж надмірну віру в силу інтелекту, який, очевидно, і має стримати безрелігійне людство.

  Релігія, безперечно, дуже сприяла культурі, зробивши для придушення асоціальних потягів багато. . . але недостатньо. Протягом багатьох століть вона правила суспільством, і результати цієї діяльності зараз наявні перед нами. Результати такі: неймовірно багато людей незадоволені культурою, відчуваючи її ярмом, яке треба скинути, і в своєму незадоволенні або намагаються її змінити, або впадають в екзистенціалізм та нігілізм.

  Можливо, люди в епоху абсолютного панування релігійних вчень були щасливіші, але не високоморальніші – їм завше вдавалося певним чином екстеріоризувати релігійні правила і таким чином зірвати їхню дію. Священники – слуги релігії – в тому плані йшли людям назустріч. Дія божественного суду завжди припинялася з божої доброї волі: люди грішили, потім каялися, приносили жертви і знову грішили. Покору релігії людям  вдалося нав*язати лише ціною величезних поступок їхній природі та грішним потягам. Вирішили так: лише Бог всеблагий і всесильний, людина ж слабка і грішна. Якщо релігія сама вступала у консенсус з порушниками її ж законів, то чи не переоцінюємо ми її позитивний вплив?

   В наш час релігія має менший вплив на людей не тому, що її обіцянки стали менш солодкими, а тому, що вони в очах людей вже менш вірогідні. Звичайно, великою мірою то сталося через зміцнення позицій науки в людській свідомості. Критика підточила силу документальних релігійних доказів, природознавство знайшло в них помилки та омани, порівняльні дослідження виявили фатальну аналогічність наших релігійних уявлень та духовної продукції примітивних народів та епох.

   Перед явищем релігії науковий дух зупиняється, вагається і, нарешті, переступає через поріг. Цей процес неможливо спинити: щодалі люди приспільняються до скарбниці знанб, то ширше розповсюджується відхід від релігії, спершу від її найзастаріліших та найшокуючіших форм, а згодом і від фундаментальних передумов.

   Культурі мало що загрожує від інтелектуалів. Заміна релігійних мотивів іншими, світськими пройшла б у них гладко і спокійно, крім того вони здебільшого і є носіями культури. Інакша справа з величезними масами темного пригніченого народу – основними ворогами культури. Наразі вони ще не знають, що в бога тепер не вірять. Але, навіть якби ця робота не була опублікована, вони обов*язково дізналися б. І вони готові приймати науку так само беззаперечно, як раніше приймали релігію. І чи є гарантія, що, звільнені від обмежень, що раніше трималися лише на вірі в Бога та страсі перед ним, вони не кинуться порушувати закон? Отже, або найсуворіше запобігання духовному розвитку неосвічених мас, або найретельніша ревізія відносин між релігією та культурою.

 РОЗДІЛ VIII. В разі виконання останньої рекомендації, звісно, доведеться від чогось відмовитися, але набутку буде більше, до того ж ми уникнемо великої небезпеки. Люди можуть не наважитися на то, боячись якогось надзвичайного дива. Але таке диво вже не сталося, коли люди відмовлялися заради досконалішої релігії від первісної.

   Вимога культури не вбивати сусіда, якого ти ненавидиш, була викликана неможливістю в інакшому випадку людського співіснування. Вбивство може викликати кровну помсту і спричинити ланцюгову реакцію, в рамках якої проти сильнішого об*єднувалися б слабші. Суспільство твориться однаковою для всіх небезпекою для життя, бо воно забороняє вбивство всякого, хто переступає через заборону. Так з часом виникають юстиція та система покарань.

  Ті, хто стверджують, що заборона виходить від бога, беруться вгадати його наміри і знати, що він також проти людського взаємовинищення. Таким чином, ставилять цю заборону в залежність від віри в бога (якщо не віриш – можеш вбивати). Забравши таке своє твердження назад, люди можуть задовільнитися соціальним обгрунтуванням юстиції і вивести цю заборону з-під загрози. Крім того, багато заборон вочевидь створені людьми для забезпечення своєї користі. Оскільки дуже важко зрозуміти, де заборона продиктована нібито Богом, а де – людьми, ліпше вивести з гри Бога, аніж навпаки. Тоді люди ставилися б до законів прихильніше, розуміючи, що створені вони не тільки для їхнього закріпачення, а скорше для захисту їхніх інтересів. Це був би вагомий крок на шляху до замирення з культурою.

  Первісна заборона вбивства батька переходить на заборону порушувати волю бога. Події, які відбувалися у доісторичні часи, відбиваються на необгрунтованих релігійних обмеженнях – отже, можна вважати релігію набутим загальнолюдським нав*язливим неврозом. Розуміння історичних цінностей змісту релігійних вчень не виправдовує їхнє існування. Навпаки, ці цінності вказують на рудиментарність релігії. Істинність релігії настільки викривлена багаторазовими переробками, що можна на неї вже не вважати. Отже, скасування релігії цілком виправдане.

  РОЗДІЛ ІХ.  Фройд розпочинає розділ з переліку імовірних контраргументів, які на данім етапі розвитку концепції можуть виникнути в уявних опонентів: 1)Що він (Фройд) припускає суперечність щодо безпечності/небезпечності даної роботи, якщо вона буде опублікована; 2)Що він визнає верховенство афективного (пристрасті, потяги) над поведінкою людини, але пропонує запросто замінити то раціональним; 3)Що всі спроби замінити релігію на розум призводили до кривавих і тяжких наслідків; 4)Що, якщо релігію, як простий “невроз суспільства”, усунути, може бути забагато втрачено.  На все це Фройд знаходить раціональну відповідь:  1)Справжньому віруючому не страшна ця робота, бо його віра не похитнеться через неї. А ось великі маси людей, які підлягають культурі через страх перед нею, могли б піддатися впливу цієї роботи, але дізнаються про занепад релігії і без неї. 2)Фройд перелічує ті деформації психіки, які спричиняє релігія, що насильницьки впроваджується серед дітей від раннього віку. Одна з найвразливіших для релігії сфер – сексуальна, яка, за Фройдом, є найголовнішою і пов'язана безпосередньо з підсвідомістю. 3)Фройд згоден, що ідея перевернути і знищити релігію одним ударом – це утопія, яка може призвести до найгірших наслідків. Але, порівнюючи релігію з інфантилізмом, а релігійну людину – з дитиною, автор стверджує, що інфантилізм підлягає подоланню, і людство повинне вийти на якісно новий рівень свідомості – дорослий.

   Автор вірить у те, що людина виявиться сильнішою за всі культурні обмеження, і втрата віри в потойбічне життя зробить її життя ліпшою, а культура нікого більше не пригнічуватиме.

 РОЗДІЛ Х.  Чергові контраргументи, наведені Фройдом – насамперед те, що релігію неможливо усунути, не замінивши її на іншу, рівноцінну систему вчень та обмежень. А мета цієї роботи, мовляв, лише в тому, щоб замінити одну ілюзію, афективно цінну та випробувану, такою, що випробування ще не пройшла і є сумнівною.

  Так, погоджується автор, можливо, його сподівання на зміни - ілюзорні, але ці ілюзії, на відміну від релігії, не мають маніакального характеру, тож вони не такі вже невиправні. Примат інтелекту, стверджує він, майорить вдалині, але та далина не така вже недосяжна. І на шляху до цієї мети релігійні ідеї мусять зникнути. Навіть очищені, кристалізовані, вони загинуть, якщо матимуть на меті зберегти щось втішне від релігії.

   Також автор вказує на різницю у ставленні до ілюзій (уявного опонента – до релігії, автора – до власних теорій). Якщо релігійним людям важко було б пережити, якби їхні уявлення виявилися невиправданими, то тим, хто вірує у “бога Логоса”, падіння їхньої ілюзії мало чим загрожує. Вони вірять, що наука у своїх пошуках здатна врешті-решт пояснити якщо не всі, то більшість феноменів, які зараз пояснює релігія. Прибічники релігії не можуть вибачити науці те, що вона похитнула позицію релігії в суспільстві. Але зміна наукових уявлень – не руйнація, а прогрес. Закон, який вчора вважали фундаментальним, тепер виявляється окремим випадком якоїсь ширшої закономірності, або модифікується іншим законом:  грубе наближення до істини витісняється більш досконалим, яке, в свою чергу, чекає на подальше вдосконалення. Спроба довести, що наука, прив'язана до нашого фізичного існування, здатна дати нам тільки суб'єктивні результати, виявилися марними. Питання про те, як влаштований наш світ, без урахування нашого сприйняттєвого психічного апарату, є пустою абстракцією, позбавлена всілякого практичного інтересу.

   Наука – не ілюзія; ілюзією, стверджує Фройд, є надія отримати звідкись те, чого наука не може нам дати.