51. Втоплення (основні причини та заходи невідкладної долікарської допомоги).

 ВТОПЛЕННЯ Специфічний вид асфіксії, який розвивається при випадковому або ненавмисному зануренні у воду або сипучі матеріали (цемент, мука тощо).

1. Істинне втоплення (мокре) (75-95%) Масивна аспірація води в легені, яка руйнує сурфактант, що призводить до вентиляційно-перфузійних і дифузійних порушень, шунтування крові, гіпоксемії, гіпоксії, ацидозу і набряку легень.

2. Смертельна доза аспірованої води для дорослого – 22 мл/кг; ● смерть часто наступає при аспірації 10 мл/кг (85%); ● аспірація 2-3 мл/кг призводить до зниження парціального тиску О 2 в артеріальній крові майже в 2 рази, до втрати свідомості.

3. Велике значення мають особливості: температура води, повітря, вологість тощо; тривалість перебування у воді, ступінь повноти постраждалого (у холодній воді худі люди гинуть швидше за повних), одяг та ін.

4. Тривале перебування у воді з температурою +20 ° С приводить до поступового зниження температури тіла, гіпотонії, брадикардії; ▪ при нижчій температурі виникає прогресуюча втрата тепла організмом; ▪ зниження температури до 30-20 ° С приводить до потьмарення, втрати свідомості; ▪ при температурі води +4-6 ° С протягом 15 хв виникають болі в м ’ язах, суглобах, судоми, розвивається заклякання.

5. Втоплення в прісній воді При аспірації 50 мл/кг прісної води виникає гіпотонічна гіпергідратація : гемоліз; анемія; гіперкаліємія; гіпонатріємія; гіпохлоремія; гіпопротеїнемія; фібриляція шлуночків. Виразна гіпоксемія вже через 1 хв, руйнується сурфактант, знижується податливість легенів – ателектази, пневмонія.

6. Втоплення в морській воді При аспірації 20-30 мл/кг – абсолютна смертельна доза: виникає гіпертонічна дегідратація: підвищення гематокриту; гіпернатріємія; гіперкаліємія; гіперхлоремія; гіперкальціємія; гіпермагніємія; гіперхлоремія; ранній набряк легень.

7. Початковий період втоплення: Свідомість та рухи зберігаються; збудження; приглушеність; апатичність, адинамія, некритичність по відношенню до свого стану; спроба втекти; шкіра та слизові синюшні; навіть при температурі води 18-24 ° С – озноб; дихання шумне, часте, переривається кашлем; спочатку тахікардія і гіпертензія в подальшому – брадикардія та гіпотонія; верхній поверх живота здутий; блювання водою та кишковим вмістом; слабість, головний біль, кашель ще зберігається деякий час.

8. Агональний період Втрата свідомості; ще зберігаються дихання і серцеві скорочення; шкіра холодна, різко синюшна; з рота і носу – піниста рідина рожевого кольору; дихання – переривчасте, з різкими судомними вдихами; серцеві скорочення слабкі, аритмічні, рідкі; пульсація тільки на сонних та стегнових артеріях; іноді набухання підшкірних вен шиї і передпліч, тризм жувальних м ’ язів; зіничний та рогівковий рефлекси – в ’ ялі. Стан клінічної смерті

9. Справжнє утоплення. Вода вільно поступає в дихальні шляхи.

10. Асфіктичне втоплення (сухе) Протікає по типу чистої асфіксії в результаті рефлекторного ларінгоспазму, яке викликається попаданням невеликої кількості води в дихальні шляхи; води в легенях немає , проте заковтується, є небезпека блювання і істинного втоплення на останніх етапах вмирання або в момент реанімації; як правило в брудній і хлорованій воді.

11. Клініка асфіктичного втоплення: Початковий період відсутній, або дуже короткий; агональний період – шкірні покриви різко синюшні, хоча повітроносні шляхи вільні від вмісту, свідомості немає, тризм, пульсація периферичних артерій ослаблена, псевдореспіраторні вдихи, під час яких повітря в легені не може поступати через змикання голосової щілини, утворюється стійка пухнаста піна, яка зоповнює порожнину рота і глотки; гіпоксія, метаболічний ацидоз, підвищення проникливості судин малого кола – гостра лівошлуночкова недостатність, легенева гіпертензія при несправжніх вдихах сприяють розвитку набряку легень; стан клінічної смерті .

12. Вигляд потерпілого при асфіктичному утопленні

13. Синкопальне втоплення Первинна рефлекторна зупинка серця, виникає до критичних розладів дихання, в результаті емоційного стресу, впливу низької температури води на шкіру, падіння з висоти, попадання води в порожнину середнього вуха при пошкодженні барабанної перетинки; набряку легень, як правило, не буває; початковий та агональний періоди – відсутні; клінічна смерть – 7-8 хв (18-22 ° С) – 10-12 хв; в крижаній воді – 20-40 хв; різка блідість шкіри, піни немає.

14. Вигляд хворого при синкопальному утопленні.

15. Невідкладна допомога У воді: підняти голову постраждалого над рівнем води; одночасно з буксуванням до берега проводити ШВЛ “рот до роту”, “рот до носу”.

16. На шлюпці: 1). Відновити прохідність дихальних шляхів; повернути постраждалого животом донизу на банку шлюпки або на стегно реаніматора; опустити голову і верхню частину тулуба донизу. Швидко, різко, декілька разів стискуючи і відпускаючи грудну клітку, видалити воду.

17. Відкрити рот, при тризмі жувальних м ’ язів відтягнути нижню щелепу донизу; очистити рот пальцем з хусткою; повернути постраждалого уверх лицем; за неможливості надати йому положення лежачи на спині надавати допомогу в положенні напівсидячи на лавці шлюпки, правим боком до рятувальника, середньою частиною тулуба на його колінах. 2) Проводити ШВЛ “рот до роту” (портативний респіратор тощо). 3) Зовнішній масаж серця на шлюпці правою рукою.

18. На березі: 1) Підняти ноги догори. Здавити кулаком черевну аорту на декілька хвилин. Провірити прохідність дихальних шляхів, очистити їх від піску, мулу, видалити воду з легень (при істинному, частково при асфіктичному втопленні). 2) Серцево-легенева реанімація. 3) Госпіталізація (в/в інфузії ізотонічного розчину натрію хлориду, трансфузії крупномолекулярних декстранів до 800 мл при тривалому транспортуванні; втоплення в морській воді), ШВЛ пролонговано за необхідності; масаж серця, конікотомія; інтубація трахеї; інгаляції О2 та інша медикаментозна терапія. При втопленні в прісній воді – діуретики, в морській воді – інфузія білків та інших розчинів; тривала оксигенотерапія.

19. Странгуляційна асфіксія (удушення, повішення) Гостре порушення прохідності дихальних шляхів при прямому стисненні трахеї, судин і нервових стовбурів шиї в результаті заподіяння смерті насильницьким шляхом (частіше всього).

20. Швидко виникають розлади газообміну по типу гіпоксемії, гіпоксії і гіперкапнії з різким підвищенням венозного тиску в головному мозку, що приво-дить до глибоких порушень мозкового кровообігу, дифузним крововиливам у речовину мозку, розвитку гіпоксичної енцефалопатії.

21. I стадія – збереження свідомості, глибоке і часте дихання за участю допоміжної мускулатури, прогресуючий ціаноз шкіри, тахікардія, підвищення АТ і ЦВТ. II стадія – свідомості немає, збудження, гіпертонус, клонічні або тонічні безперервні судоми, прикус язика, петехії в склери і кон ’ юнктиву очей, набрякле червоно-синюшне обличчя, набухлі шийні вени, мимовільні дефекація і сечовипуск, дихання стає рідшим.

22. III стадія – відповідає термінальній паузі, декілька секунд – 2-3 хв, апное з пригніченням серцевої діяльності. IV стадія – агональне дихання, брадикардія з наступною зупинкою серця та дихання, фібриляція шлуночків. На ЕКГ – постгіпоксичні зміни в міокарді, розлади ритму, порушення провідності. Відмічається значна гіперкоагуляція.

23. Особливості: ● наявність странгуляційної борозни на шиї блідого або багряно-бурого кольору, крововиливи в шкіру і м ’ які тканини шиї в ділянці борозни і по її бокам; ● у разі знаходження петлі вище гортані і вузла – на задній поверхні шиї, через стискання каротидних синусів виникає раптова зупинка дихання і серця;

24. ● у разі знаходження петлі нижче гортані, а вузла – на передній або боковій поверхні шиї, термінальна пауза і агональний стан тривають декілька хвилин; ● у постреанімаційному періоді внаслідок ішемічного ураження мозку превалює ГДН (дизрегуляція дихання, бульбарні розлади, нейрогенний набряк легень, судомний синдром); ● пошкодження гортані і трахеї супроводжується стенотичним ларінготрахеїтом, нерідко розвивається пневмонія.

25. Допомога ▪ налагодження прохідності дихальних шляхів (інтубація трахеї, конікотомія, 3-4 голки Дюфо); ▪ серцево-легенева реанімація ; ▪ ШВЛ у режимі гіпервентиляції з періодичним підвищеним тиском в кінці видиху (підвищена потреба в кисню – у 5 разів); ▪ при судомах – реланіум, ГОМК; ▪ інфузійна терапія: реосорбілакт, альбумін, гідрокарбонат натрію; ▪ преднізолон, антигістамінні; ▪ від дегідратаційної терапії на догоспітальному етапі необхідно утриматися; ▪ дихальні аналептики – недоцільно (судоми!).

1. Найбільш поширені травми кінцівок (види, можливі ускладнення, заходи невідкладної долікарської допомоги).

До таких травм належать вивихи, переломи, забої та розтягнення. Кожен з видів цих травм має свої особливості, але всі вони характеризуються майже однаковою зовнішньою картиною. Нефахівцеві та ще без спеціальних засобів діагностики правильно встановити діагноз важко (за винятком відкритого перелому) та й не потрібно. Це має робити лікар за допомогою діагностичної апаратури (рентген), тим більше, що перша допомога у всіх цих випадках практично однакова: знерухомити вражену частину тіла, прикласти холод і доправити потерпілого у лікарський заклад. Далі мова піде про особливості згаданих травм і способи знерухомлення вражених ділянок.

Вивих. Це стійке зміщення суглобних кінців кісток, яке викликає порушення функції суглоба. В більшості випадків вивих - це важка травма, яка іноді створює загрозу життю постраждалого. Вивихи можуть бути і вродженими -внаслідок неправильного розвитку суглобів Та кісток; патологічні - спричинені туберкульозом або дистрофічним процесом; звичні - в результаті ослаблення зв'язкового апарату після першого травматичного вивиху.

Травматичний вивих зазвичай виникає від надмірного або нетипового для даного суглоба руху, рідше від удару по суглобу або тиску на нього, і часто супроводжується ушкодженням зв'язкового апарату і суглоба. Він може та­кож супроводжуватись здавлюванням і навіть розривом кровоносних судин та нервів, а також тріщинами та надломами кісток.

Основні ознаки вивиху — різкий біль у суглобі, зміна форми суглоба, неможливість або обмеження рухів у ньому. При спробі руху біль у суглобі різко посилюється. Кінцівка може бути укорочена або подовжена залежно від положення вивихнутого кінця до суглобної ямки.

Найбільш поширені вивихи плечового та ліктьового суглобів, великого пальця та тазостегнового оуглоба.

Лікують травматичні вивихи установкою суглобних кінців кісток у правильне положення та наступною фіксацією ушкодженого суглоба на термін, достатній для загоєння ушкоджених зв'язок та сумки суглоба. Вправлення свіжих вивихів проводять безкровними ручними прийомами, для виконання яких необхідні спеціальні знання та навики. Невмілі спроби вправити вивих можуть лише призвести до більших ушкоджень.

Перша допомога при вивихах полягає в фіксації ушкодженої кінцівки так, щоб не порушити положення вивихнутого суглоба. Для цього необхідно накласти фіксуючу пов'язку типу косинка або шину; можна прибинтувати руку до тулуба. До місця вивиху прикласти грілку з холодною водою або льодом чи змочений холодною водою рушник. Можна дати знеболювальні засоби. Вивих потрібно негайно вправити, тому потерпілого необхідно доставити в лікарський заклад.

Якщо вивих залишається невправленим 2-3 тижні та більше, в м'яких тканинах суглоба розвиваються рубцеві зміни, і доводиться робити операцію.

При крику або глибокому позіханні іноді може статися вивих нижньої щелепи. При двосторонньому вивиху рот широко роззявлений, щелепа висунута, мова та ковтання утруднені. При односторонньому - рот напіввідкритий і начебто перекошений. Перша допомога полягає у прикри­ванні рота пов'язкою або хусткою для попередження попадання сторонніх тіл (пил, комашки тощо) у верхні дихальні шляхи; щелепу підтримувати пов'язкою та прикладати холодні компреси, хворого негайно доправити до лікаря.

Забій. Це закрите ушкодження м'яких тканин. Основні ознаки забою - біль та припухлість на місці ушкодження. Біль, різкий в момент удару, через кілька хвилин помітно слабшає. Припухлість виявляється не зразу - іноді через 2-3 дні після травмування. При розриві поверхневих судин виникає синець. Кожен з нас добре знає, що це таке, варто лише зауважити: якщо синець набуває багряного відтінку, це свідчить про приєднання інфекції.

Легкі забої проходять без наслідків і особливого лікування не потребують. В порядку першої допомоги необхідно забезпечити спокій: на місце забою накласти стискуючу пов'язку, пузир з льодом, холодний компрес; якщо травмовані кінцівки, потерпілого покласти так, щоб вони були вище тулуба, аби обмежити крововилив та зменшити біль. При великому забої краще накласти шину. Ні в якому разі не можна парити руку або ногу - це може посилити травму. Теплові процедури для прискорення розсмоктування великих крововиливів можна застосовувати з третього-четвертого дня.

Забої голови, грудей, живота, спини належать до важких травм і вимагають спеціального обстеження і лікування. У цій ситуації слід керуватися правилами першої допомоги при черепно-мозкових травмах та переломах хребта (див. розділ «Травми»}.

При забоях живота потерпілого на живіт не класти. Переносити таких потерпілих слід у положенні, щоб голова була вище ніг.

Розтягнення. Це ушкодження зв'язок, пов'язане з їх надмірним розтягненням. У важких випадках розтягнення поєднується з розривом, а іноді і з відривом зв'язки від кістки в місці її прикріплення. Такі ушкодження характерні для спортивних травм гомілковостопного, колінного, рідше ліктьового суглобів.

При розтягненні одразу виникає різкий біль в суглобі. Пізніше (зазвичай на другий день) з'являється припухлість та синець в ділянці суглоба, посилюється біль. У важких випадках, коли кров потрапляє в порожнину суглоба, рухливість його може обмежуватись або зовсім припинятись.

Перша допомога - накладення шини, холод, можна дати знеболювальні препарати та проконсультуватися у лікаря. При правильному лікуванні розтягнення минає безслідно.

Перелом. Це повне або часткове порушення цілості кістки. Найчастіше виникають внаслідок травми. Бувають перелому закриті і відкриті (коли порушується цілість шкіри). Характерні для переломів біль у місці перелому, припухлість, ненормальна рухливість, порушення функції даного органу.

При першій допомозі ні в якому разі не можна самим перевіряти рухливість кісткових уламків, вправляти їх, бо можна пошкодити м'які тканини, судини, нерви і заподіяти потерпілому ще більшого болю.

При відкритому переломі перш за все необхідно зупинити кровотечу та накласти стерильну пов'язку. (Див. «Рани»).

Толовне, що потрібно зробити, - забезпечити нерухомість ушкодженої частини тіла. Для цього можна використовувати бинти, вату, косинки, готові або імпровізовані шини з підручного матеріалу. Під шину необхідно підкласти достатню кількість вати або просто білизни. Шини потрібно щільно прибинтовувати.

Основне правило: шини повинні бути такої довжини, щоб могли захопити два суглоби - один нижче, а другий вище місця перелому, що забезпечує нерухомість даної частини тіла. Наприклад, при переломі передпліччя шина повинна захоплювати ліктьовий та променезап'ястковий суглоби. В ліктьовому суглобі шину згинають під прямим кутом. Якщо неможливо накласти шину, ушкоджену верхню кінцівку прибинтовують до тулуба, а нижню - до здорової кінцівки.

При переломі верхніх кінцівок (кисті, передпліччя, плеча) ушкоджену частину необхідно терміново зафіксувати в нерухомому стані, для чого треба трохи відвести руку в плечовому суглобі, підклавши валик у пахвову ділянку, зігнути в ліктьовому суглобі під прямим кутом, трохи розігнути руку в променезап'ястковому суглобі і зігнути пальці, для ного можна в долоню вкласти м'ячик, валик або зібгану вату. Після цього прибинтувати руку до тулуба.

При переломах нижніх кінцівок зламану ногу фіксують у прямому положенні або ледь зігнуту в колінному суглобі, стопу фіксують під прямим кутом до гомілки. При цьому мають бути дотримані такі правила: при ушкодженнях стопи фіксація проводиться від пальців до верхньої третини гомілки; гомілковостопного суглоба і гомілки - до верхньої третини стегна; колінного суглоба, стегна і тазостегнового суглоба - до рівня лопатки та пахвової впадини.

В якості підручних засобів для фіксації зламаних кінцівок можуть застосовуватись палиці, дошки, прути, лижі тощо.

Транспортування потерпілого до лікарні має бути максимально швидким та обережним, оскільки будь-яке порушення положення кісток у місці перелому може спричинити зміщення уламків і, як наслідок, больовий шок.

При переломах ребер для зменшення болю Грудну клітку туго перев'язують бинтами, рушниками. Робити це необхідно під час глибокого видиху. Перевозять у напівсидячому, зручному для потерпілого положенні.

При переломах ключиці фіксація ' проводиться так: в пахвову впадину вкладають великий клубок щільно зібганої вати, руку згинають у лікті та щільно прибинтовують до тулуба. Передпліччя підвішують на косинці. Можна скористатися й іншим способом. Із тканини зробити 2 кільця, просунути в них руки, щоб кільця захоплювали плечі та пахви достатньо щільно, зв'язати їх на спині шнурком.

При переломах тазу постражда-лого перевозять у положенні на спині (краще на твердих ношах); ноги повинні бути зігнуті в тазостегнових та колінних суглобах, Під коліна підкладають щільний валик із ковдри або одягу.

При переломах хребта або при підозрі на такий перелом транспортують потерпілого на твердому щиті в положенні на спині, у місці перелому підкладають валик для легкого розгинання хребта. При відсутності щита на звичайні ноші хворого вкладають на живіт.

Хворого з переломами ніг переносять у такому положенні, щоб ноги завжди були вище голови.

При перенесенні хворого з ушкодженою головою, грудьми або животом, навпаки, голова має бути вище.

54. Опіки (види, можливі ускладнення, заходи невідкладної долікарської допомоги).

Опіками називають ушкодження тканин, що виникають внаслідок дії термічних, фізичних і хімічних агентів.

Види опіків:

термічні — опіки, що виникають внаслідок дії джерел тепла (полум'я, розпечених металів, променевої енергії тощо);

хімічні — опіки, що спричинюються дією будь-якої хімічної речовини;

радіаційні — виникають при тривалій дії й потраплянні радіоактивних речовин на шкіру і слизові оболонки.

променеві — ураження, що виникають внаслідок місцевої дії на шкіру іонізуючого випромінювання;

світлові — термічні опіки, які виникають внаслідок інтенсивного світлового випромінювання:

сонячні — опіки шкіри, які виникають внаслідок дії сонячного випромінювання;

електричні (електроопіки) — опіки, які виникають при проходженні крізь тканини електричного струму;

Перша долікарська допомога - це комплекс простих термінових дій, спрямованих на збереження здоров’я і життя потерпілого.

 При наданні першої долікарської допомоги треба керуватися такими принципами: правильність, доцільність, швидкість, продуманість, рішучість, спокій, дотримуючись, як правило, наступної послідовності:

 усунути вплив на організм факторів, що загрожують здоров’ю та життю потерпілого (звільнити від дії електричного струму, винести із зараженої атмосфери чи з приміщення, що горить, погасити палаючий одяг, дістати із води);

В сучасних умовах зростає значення здоров'я як пріори­тетної соціальної цінності. З точки зору сучасних гуманістичних ідеалів, здоров'я розглядається не тільки як важливий суспільний та індивідуаль­ний ресурс, а й як провідний показник життєздатності, рівня соціального благополуччя, гармонійності розвитку людини та суспільства. Як відомо, індекс людського розвитку, прийнятий ООН, враховує три основні компо­ненти: дохід, освіта, здоров'я.

В українському суспільстві, як і в інших сучасних демократичних держа­вах міжнародної спільноти, життя та здоров'я людей визнаються вищими соціальними цінностями. В останні роки спостерігаються певні зміни у за­конодавстві України в сфері охорони здоров'я у напрямі приведення до між­народних правових норм, пріоритетів ВООЗ. Згідно чинного законодавства України охорона здоров'я є пріоритетним напрямом у діяльності суспільс­тва і держави («Основи законодавства України про охорону здоров'я», ст. 4). Проте, як справедливо відзначає Ю. Кундієв, «кожна окрема людина і народ у цілому повинні мати не тільки конституційне, а й реальне право на охоро­ну здоров'я, відповідальність за нього лежить на суспільстві і державі» [7].

Як відомо, стан здоров'я людей залежить від багатьох чинників. За кла­сифікацією американського вченого Роббінса, фактори, що впливають на здоров'я, можна розділити на чотири великі групи: спосіб життя (51—52% впливу); стан навколишнього середовища (20—21%); біологічні чинники (19—20%); обсяг і якість медичної допомоги (8—9%) [14, с. 98]. Ця статистика свідчить про перевагу саме суспільних впливів на здоров'я і є підтверджен­ням думки про відповідальність суспільства та держави за здоров'я, наяв­ність протиріччя між декларованим і реальним правом людей на здоров'я.

У більшості праць зарубіжних і вітчизняних науковців здоров'я визна­чається не тільки як медико-біологічна, а й як соціальна категорія. Проте, як відзначає О.В. Дмитрієва, соціальна складова здоров'я недостатньо описана і конкретизована [4, с. 83]. На нашу думку, аналіз здоров'я як соціальної категорії пов'язаний з інтерпретацією цього складного багатовимірного фе­номену в контексті категорії «соціальне», виокремленням власне соціальної складової із сукупності суспільних впливів на здоров'я. «Категорія соціальне відображає особливу об'єктивну і суб'єктивну реальність, яка створюється людьми безпосередньо через буття в спільнотах. Ця реальність поєднує в собі риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи» [15, с. 492]. Розмежовують різні рівні прояву соціального: індивідуальний, груповий і загальносоціальний (соцієтальний).

Враховуючи різні аспекти категорії «соціальне», можна запропонувати і відповідні підходи до характеристики здоров'я як соціальної категорії. Здоров'я як соціальну категорію у широкому значенні можна розглядати в контексті його суспільної зумовленості, опосередкованості широким спек­тром суспільних чинників - економічних, політичних, правових, ідеоло­гічних тощо. Наприклад, визначаючи здоров'я через діалектичну єдність біологічного і соціального, П.Д. Тищенко, І.І. Царегородцев і А.В. Шима-нов під «соціальним» розуміють систему матеріальних і духовних факторів суспільного походження, що впливають на життєдіяльність людини та її здоров'я [4, с. 86].

Здоров'я як соціальну категорію у широкому розумінні характеризує і ві­домий російський соціальний гігієніст, соціолог медицини Ю.П. Лисицин: «Людина живе у суспільстві, її здоров'я залежить не тільки від її вроджених, успадкованих і закріплених рис, а передусім від суспільних відносин і соціаль­них умов, які врешті-решт визначаються характером суспільства» [8, с. 1].

Суспільна зумовленість здоров'я найбільш яскраво проявляється на рівні громадського здоров'я. Враховуючи, що це поняття у соціальній меди­цині використовується у кількох значеннях, слід підкреслити, що у даному разі йдеться про здоров'я населення або суспільний рівень здоров'я.

Громадське здоров'я є продуктом життєдіяльності суспільства, аку-мулюючи в собі результуючу впливу на членів суспільства всього спект­ра соціальних та інших чинників [11, c. 89]. Проте слід враховувати, що здоров'я є не тільки «продуктом життєдіяльності суспільства», а й має зво­ротний вплив на суспільні процеси, загальний стан суспільного організму. «Від нього та його рівня значно залежать економічні ресурси, фізичний, ду­ховний і моральний потенціал суспільства» [11, c. 89]. До цього слід додати і вплив рівня громадського здоров'я на політичні процеси, що відбуваються у суспільстві. Тому у межах широкого розуміння здоров'я як соціальної категорії можливо виокремлення та аналіз таких його складових як полі­тичне, економічне, правове, моральне здоров'я тощо, а відповідно і розгляд проблеми здоров'я в контексті політології, економічної теорії, правничих та інших наук, які виходять, як і соціальна філософія, з найзагальнішого розуміння соціального.

Аналіз здоров'я як соціальної категорії у більш конкретному соціально-філософському значенні уявляється особливо результативним при розгляді проблем здоров'я на груповому та індивідуальних рівнях.

По-перше, врахування соціальних зв'язків і соціальних взаємодій, су­купних статусно-рольових характеристик, всієї специфіки життєдіяльності людей даної спільноти, включаючи і їх безпосереднє соціальне оточення, дозволяє пояснити диференціацію стану здоров'я для різних соціальних груп, виявити групи підвищеного ризику, представники яких потребують особливої уваги з боку суспільства, держави і відповідних соціальних інс­титуцій: медицини та охорони здоров'я, освіти, релігійних та громадських організацій.

По-друге, на відміну від громадського здоров'я, поняття «здоров'я ін­дивіда» не є суворо детермінованим, що пов'язано з різноманіттям чин­ників, що впливають на здоров'я людини, і великим діапазоном індивіду­альних коливань основних показників життєдіяльності [1, с. 24]. Проте це не дає підстави розглядати здоров'я як соціальну категорію лише на суспільному і груповому рівнях, нехтуючи здоров'ям індивіда. Рівень ін­дивідуального здоров'я залежить від комплексу факторів: ендогенних та екзогенних, генетично успадкованих і набутих. На відміну від біологічних, соціально-психологічні чинники індивідуального здоров'я виступають в єдності об'єктивних і суб'єктивних компонентів.

На рівні індивідуальної свідомості здоров'я як феномен характери­зується трьома специфічними рисами: тісним взаємозв'язком суб'єктивно-об'єктивних характеристик; довгостроковістю змін стану здоров'я; постій­ною наявністю цієї цінності (поряд з цінністю людського життя) [5, с.15].

Ставлення людини до здоров'я, місце здоров'я в її ціннісній ієрархії, її загальна життєва спрямованість як особистості є суб'єктивними детермі­нантами індивідуального способу життя і, зокрема, поведінки, пов'язаної зі здоров'ям. Саме аналіз здоров'я як об'єкта соціально-філософського аналізу передбачає тлумачення цього складного соціального феномену в єдності його об'єктивних і суб'єктивних компонентів.

При розгляді здоров'я з погляду соціального конструктивізму, акцен­тується увага не на його об'єктивних характеристиках, а на виявленні сис­теми уявлень, визначень, які є соціально і культурно сконструйованими (М. Blaxster, J. Pierret, A. Wear, G.Williams). У межах цього напрямку наво­дять різноманітні визначення, особливості сприйняття проблеми здоров'я, що характерні для певних суспільств, соціальних груп тощо.

Російський вчений А.В. Баранов представив у хронологічному порядку парадигми здоров'я в європейській культурі XIX—XX століть. На його думку, в цей період послідовно домінували три парадигми здоров'я: Божественна, природна і соціальна [2, с. 8]. Якщо у змістовному відношенні ці парадигми є взаємовиключними, то на рівні практичної, повсякденної свідомості вони можуть існувати паралельно, тобто поява нової парадигми не виключає остаточно попередніх. Більш того, сьогодні у сприйнятті людьми здоров'я-хвороби ми можемо знайти і прояви більш ранньої — міфічної парадигми, коріння якої уходить у первісні суспільства. Озброєні досвідом особистих невдач, неспроможністю за допомогою офіційної медицини поліпшити своє здоров'я, люди звертаються до знахарів, віщунів, екстрасенсів. Цікавим со­ціально-культурним парадоксом сучасного інформаційного суспільства є пожвавлення інтересу до окультизму, магії, в тому числі і з метою впливу на здоров'я. Проте це окрема проблема, яка потребує спеціального дискурсу.

Для дослідження здоров'я як соціально-філософської категорії провідне значення має порівняння природної і соціальної парадигм здоров'я. Можна погодитись з А.В. Барановим, що ці парадигми існують не як цілісні теорії або доктрини, а скоріше як феномен практичної свідомості, напрям мислен­ня [2, с. 13].

Починаючи з XV ст. спостерігається поступове звільнення медицини від релігійного домінування. У розумінні діяльності організму увага вчених все більше спрямовується на дослідження природних процесів в організмі, побудови і функціонування тіла. «Вже наприкінці XVIII ст. медицина роз­глядала хворобу в контексті з тілом, соматичним недугом. Організм індивіда оцінювався як об'єкт, який має багато спільного з функціонуванням маши­ни, або як кліткова держава» [8, с.63]. Біомедична модель стає основною парадигмою медицини з виникненням інфекційної теорії хвороби у XIX ст. [15, с. 1036]. Подальші визначні успіхи у розвитку фізики, хімії, мікробіоло­гії, впровадження лабораторних методів діагностики тощо, не тільки спри­яли збільшенню сили медичної науки, авторитету і престижу медицини у суспільстві, а й посиленню медико-біологічної, соматичної спрямованості у поглядах на хворобу і здоров'я.

Згідно з біомедичною моделлю, здоров'я — це відсутність біологічних аномалій, відхилень у фізіологічному розвитку людини, а хвороби пояс­нюються патологічними процесами у функціонуванні тілесної структури. Крім того, критики біомедичної моделі (Dubo R., Mc Keown T., Illich I., Taylor S., Field D. та інш.) відзначають такі її характерні ознаки як акцентуація уваги на лікуванні хвороби, а не на збереженні здоров'я (так званий «за­лишковий» підхід до здоров'я); нехтування особистістю пацієнта, підхід до нього як пасивного об'єкту медичного втручання; однобічність, концент­рація уваги лише на організмі людини, тоді як основними детермінантами здоров'я є зовнішні (соціальні й екологічні) чинники та особистісна по­ведінка людини.

Біомедична модель здоров'я виявила свою неспроможність передусім у зв'язку із змінами в структурі захворюваності.

За даними класифікації Дж.Паульса, в уявленнях людини про хвороби в історичному аспекті можна виділити три етапи [20]:

1)  Передаграрні патерни хвороб. В архаїчному суспільстві, до виникнен­ня сталого сільського господарства переважали хвороби, що були зумовлені зовнішніми чинниками: травми, ушкодження тощо.

2)  Аграрні патерни хвороб. Епідемічний тип патології: інфекційні та паразитарні захворювання.

3)  Індустріальні патерни хвороб. Інфекційні хвороби, які становили основну причину смертності, в розвинутих країнах поступилися своїм міс­цем психосоматичним, хронічним, неепідемічним захворюванням (хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, психічні розлади тощо).

Наприклад, з початку XX ст. до 1980 року частка хронічних хворих збільшилася з 46% до більш ніж 80% [3, с. 307]. З точки зору сучасної меди­цини, хронічні хвороби є результатом довготривалого багатофакторного патогенного впливу, їх попередження та лікування потребує комплексного вивчення різноманітних чинників, підвищення особистої відповідальності людей до здоров'я.

По-друге, слід враховувати, що зміни у структурі захворюваності, а відповідно й актуалізація соціомедичної моделі здоров'я, були зумовлені комплексом причин, включаючи і вплив якісно нових соціальних чинни­ків: підвищення життєвого рівня більшості соціальних груп, поліпшення соціально-гігієнічних і побутових умов, зміни у раціоні харчування, стилі життя людей у напрямі зменшення рухової активності, але збільшення пси-хо-емоційних навантажень, стресових ситуацій.

Становлення техногенної цивілізації супроводжувалось різким зрос­танням темпів соціального і науково-технічного розвитку, згубного ант­ропогенного впливу на природнє середовище. Реальністю другої половини XX ст. стало виникнення і загострення протиріч між фізіологічними мож­ливостями і ритмами людського організму, його адаптивними можливос­тями і вимогами ритму сучасної цивілізації. «Осмислення цих факторів спонукало деяких вчених до вельми песимістичних висновків про неминучу деградацію людства. Саме доказом даної тези є теорії «хвороб цивілізації» та «соціальної дезадаптації», які виникли у 50-ті роки» (Р.Дюбо, Е.Гюан, А.Дюссер та інш.) [36]. В цілому, вищеназвані процеси свідчать про інтенси­фікацію впливів на життя та здоров'я людини соціальних чинників, нових реалій «соціально-штучного техногенного світу».

Провідною особливістю соціомедичної моделі є визнання детермінації здоров'я-хвороби зовнішніми стосовно організму соціальними факторами, які впливають на фізіологію людини опосередковано, через її психологію, через свідомість та емоційний стан, через механізми стресу [2, с. 13]. Тому вважається, що і суттєве поліпшення здоров'я істотно залежить від змін у способі життя людини, підвищення особистої відповідальності людей за здоров'я.

Акцентуація уваги на соціальних факторах здоров'я не означає нехту­вання іншими, не менш важливими його аспектами. Як переконливо дово­дить Л.Г. Матрос, однобічні соціологізаторські підходи не менш небезпечні, ніж біологізаторські для розробки методології дослідження здоров'я [10, с. 46, 47]. Сьогодні все більше науковців звертають увагу на необхідності становлення соціомедичної моделі здоров'я на основі холістичних підходів [10, 13, 16]. Холістичний підхід до здоров'я, який був започаткований ще в античній медицині («Аюрведа», китайська медицина, Гіппократ та інш.), акцентує увагу на людині як єдиному цілому, врахуванні її спадковості, фі­зичних, емоційних, мислительних та духовних особливостей, стилю та умов життя, як природних, так і соціокультурних тощо.

З врахуванням цього соціомедичну модель здоров'я слід розглядати не як абсолютне заперечення попередньої моделі, а як її якісне збагачення на основі нових підходів, що виходять з розуміння цілісності, багаторівневості людини як біопсихосоціальної і духовної істоти.

Саме в контексті холістичних підходів можна розглядати і широко ві­доме визначення здоров'я у Статуті (конституції) ВООЗ як стану повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише відсутності хвороб чи фізичних вад [24]. Логічним продовженням цього підходу є ди­ференціація сучасною наукою понять фізичного, психічного, соціального, духовного здоров'я.

Фізичне здоров'я характеризує природний стан організму людини, який забезпечує функціонування всіх його органів і систем, оптимальне присто­сування до умов довкілля. Психічне здоров'я - стан душевного благополуч­чя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних виявів, забез­печенням регуляції поведінки індивіда адекватно умовам навколишнього середовища.

Існують різні підходи щодо визначення соціального здоров'я. Одним із провідних є функціональний (практичний) підхід, розроблений Т. Парсон-сом (1951), згідно з яким здоров'я визначається як стан оптимальної мож­ливості індивіда ефективно виконувати свої ролі і завдання, для яких він був соціалізований. Критики цього підходу відзначають унеможливлення диференціації стану здоров'я для різних соціальних, національно-етнічних та інших груп [4, с. 91]. В.П. Петленко, Г.І. Царегородцев звертають увагу на те, що багато захворювань не впливають негативно на здатність людини працювати [12]. Також слід відзначити, що важливими показниками со­ціального здоров'я є не тільки об'єктивні (функціональні), а й суб'єктивні характеристики, зокрема ставлення індивіда до своїх соціальних ролей, ступінь задоволеності характером своєї життєдіяльності, «можливість пов­ноцінно працювати, відпочивати, словом, виконувати властиві людині фун­кції, вільно, радісно жити» [8].

Можна погодитись з думкою, що соціальний і психологічний аспекти здоров'я визначають гармонійний процес розвитку внутрішнього світу лю­дини (узгодженість із самою собою — розумію, сприймаю, контролюю, люб­лю) і взаємовідносини з оточуючими, адаптацію у соціумі. Тому доцільно розглядати єдиний соціально-психологічний аспект здоров'я [6, с. 23].

Таким чином, соціальне здоров'я нерозривно пов'язане з духовним здоров'ям особистості, її спрямованістю, ціннісними орієнтаціями, ставлен­ням до життя. Всі складові здоров'я невід'ємні, внутрішньо взаємопов'язані і саме їх інтегральний вплив визначає здоров'я людини як цілісний склад­ний феномен, як сутнісну характеристику її як особистості.