15.2.1. Роль імунної системи в захисті організму людини від агресогенних факторів навколишнього середовища

Хімізація промисловості, сільського господарства, побуту, бурхливий розвиток фармацевтичної промисловості, поліпрагмазія, широке застосування запобіжних щеплень, самолікування, надмірне використання косметичних засобів привели до порушення антигенного складу навколишнього середовища, особливо в останні роки минулого століття.. Швидкість антигенної еволюції різко зросла на фоні колишніх темпів пристосування біосистем до змін, що відбуваються. На людину щоденно діють багаточисельні фізичні, хімічні, лікарські, біологічні, а також психічні агресогенні фактори, які викликають ефект комбінованого стреса. У відповідь на екстремальні впливи розвиваються однотипні неспецифічні зміни, напрямлені на подолання дії цих факторів. Завдяки тому, що людський організм є саморегульованою системою, вона сама напрявляє, підтримує, відновлює, удосконалює і урівноважує всі процеси, приводячи їх в стан рівноваги з навколишнім середовищем. Ця здатність організма пристосовуватися, адаптуватися до впливу екстремальних факторів навколишнього середовища є найважливішою особливістю живої системи, в якій саморегуляція здійснюється на рівні макромолекул, субклітинних структур, клітини, регуляції гомеостаза. Поняття гомеостаза означає постійність різних фізіологічних констант організма і включає процеси пристосування (адаптації) і координації фізіологічних процесів, які забезпечують єдність організма як в нормі, та к і умовах існування, що змінилися. Якщо гомеостаз характеризується відносною динамічною рівновагою не тільки внутрішнього середовища організма, але і оптимальним пристосуванням до умов навколишнього середовища, то першим вираженням порушення цього рівноважного стану організма з навколишнім середовищем є пошкодження клітини будь-яким агресогенним агентом. Адаптація – процес пристосування будови і функцій організмів і їх органів до умов середовища. Адаптація і гомеостаз – взаємопов’язані і доповнюючі один одного процеси, причому людина має певну норму адаптації, ступінь потенціальних резервів здоров’я, які детермінуються генетично. Порушення адаптації виникає в тих випадках, коли виявляється невідповідність генетичних і фізіологічних можливостей організма вимогам діючого на нього середовища у вигляді наднавантажень (стреса).

В залежності від сили (дози) впливу, в організмі можуть розвиватися 3 адаптаційні реакції тренування (на слабкі впливи), реакція активації (на впливи середньої сили), стрес (на сильні, надмірні впливи). При адаптації до слабких подразників (реакція тренування) не відбувається ні пригнічення, ні істотнорї стимуляції захисних систем. У відповідь на дію різних за якістю подразників середньої сили в організмі розвивається загальна неспецифічна адаптаційна реакція, яка характеризується підйомом активності захисних і регуляторних систем організма. Реакції активації також як реакції стреса і реакції тренування властивий свій комплекс змін в нейроендокринній системі. Реакція протікає стадійно і кожна її стадія характеризується певним рівнем неспецифічної резистентності організма. Рівень реактивності визначається абсолютною величиною діючого фактора. Якщо діючий фактор невеликий за абсолютною величиною, реакція розвивається на високих рівнях реактивності (низькі поверхи), а якщо великий – на низьких рівнях реактивності (високі поверхи). На кожному рівні реактивності слабкий для даного рівня вплив викликає розвиток реакції тренування, середній – розвиток реакції спокійної або підвищеної активації, сильний – стреса. Тому поняття “слабкий”, “середній” і “сильний” вплив є в певній мірі відносними, бо відносяться до даного рівня реактивності. Тетради адаптаційних реакцій, що періодично повторюються, складають реальний механізм системи багаторівневої регуляції гомеостаза.  Зараз виявлено більше десяти рівней реактивності. Вивчення реакцій на різних рівнях реактивності показує, що тільки реакції тренування, і особливо активації високих рівней реактивності (низьких поверхів) можуть вважатися фізіологічними і претендувати на зв’язок з поняттям “ідеальна норма”, яка. На даному рівні знань стан хвороби уявляється в параметрах стреса і переактивації, які розвиваються на низьких рівнях реактивності, в той час як стан передхвороби – реакцій тренування і активації низьких рівней реактивності, а також стресом – високих рівней. Після стреса будь-якого рівня виявляється своєрідна зона, названа зоною ареактивності, в якій видима реакція відсутня. Фактично ареактивність – це фоновий живий стан, який здійснює енергетичне збагачення організма резонансним шляхом, що відповідає уявленням про накопичувальну функцію “спокою”. Роль стану ареактивності полягає в збереженні гомеостаза. В процесі еволюції склалося дві системи пристосування організма і регуляції гомеостаза: система неспецифічних адаптаційних реакцій і система ареактивності (відсутності реакцій). Виявлено три стійких стани ареактивності: стійкий стан здоров’я (підвищено-активаційна ареактивність високих рівней реактивності) і два стійких стани передпатології і патології (стресорна активність низьких рівней реактивності і переактивація низьких рівней реактивності). Організм при цьому розглядається як складна коливальна система, що геометрично являє собою спіраль, яка складається з двох коаксіально роташованих спіралей, які розширяються. При цьому системі адаптаційних реакцій відповідає внутрішня (більш вузька) спіраль, а системі ареактивності – зовнішня (більш широка). Цей спосіб відображає періодичність, циклічность зміни реакцій і стану ареактивності (розвиток їх на різних витках спіралі), наявність певного коефіцієнта і наявність експоненціальної залежності між інтенсивністю (частотою) діючого фактора і характером реакції відповіді. Якщо реакція спокійної і підвищеної активації або тренування розвиваються на високих рівнях реактивності (коли організм здатний вибирати для реагування малі за абсолютною величиною діючі фактори) або є стан підвищено-активаційної реактивності, то це означає, що рівень гомеостаза відповідає нормі, здоров’ю. Найбільш стійким станом здоров’я, відповідаючим верхнім межам норми, є стан підвищено-активаційної ареактивності. Той же характер змін, але який менш підтримується, відмічається при розвитку реакції підвищеної активації. При розвитку реакції спокійної активації характер змін близький до верхньої половини зони норми, але функціональна активність захисних і регуляторних систем декілька нижча і співідношення активності окремих підсистем організма дещо інше.

Якщо реакції тренування, спокійної і підвищеної активації (а також стану ареактивності) розвиваються на низьких рівнях реактивності (коли організм здатний для реагування вибирати досить великі діючі фактори або дія цих факторів триває довго), це відповідає різній кількості станів, проміжних між здоров’ям. В цю ж групу входить м’який стрес – стрес високих рівней реактивності.

Якщо реакція стресу і переактивації розвиваються на дуже низьких рівнях реактивності, а реакція тренування і активації стають різко напруженими і неузгодженими, то ц істани є основою різних патологічних процесів. При багатократній або систематичній дії сильних подразників розвиваються особливо стійкі патологічні стани: стресорної і переактиваційної ареактивності. Характер захворювання визначається в значній мірі типом перважаючої в даному організмі адаптаційної реакції, що, ймовірно, закріплено генетично і пов’язано з конституцією. Таким чином, в даний час третьою головною ознакою формування конституціональних особливостей (крім поздовжніх розмірів тіла і домінуючого типа обміна речовин), виділений характер перважаючої адаптаційної реакції.

Відомий різний рівень адаптації  у особин з трьома функціональними типами конституції, в основу яких покладені три головних ознаки – розміри тіла, домінуючий тип обміну речовин, вид реагування. Так, якщо перший конституціональний тип здатний витримувати вплив которкочасних і сильних навантажень, але нестійкий до тривало діючих слабких подразників, то другий тип здатний зберігати високий рівень стійкості при тривалому впливі слабких за силою подразників і бути нестійким перед сильними короткодіючими подразниками. Третій конституціональний тип здатний поєднувати в своїх реакціях на зовнішні подразники риси реакцій, які притаманні першому і другому типам. Тип функціональної конституції визначає специфіку реакції хворого на патологічний агент і, можливо, переважання розвитку тієї чи іншої реакції адаптації. Відомі три функціональних стани адаптації організма до умов навколишнього середовища – задовільна адаптація, напруження адаптаційних механізмів, незадовільна адаптація, при яких гомеостаз не порушується завдяки значному напруженню регуляторних систем, або завдяки включенню компенсаторних механізмів. При тривалому впливі екстремальних факторів слідом за адаптацією відбувається зрив механізмів адаптації – дизадаптаційна реакція, яка характеризується різким зниженням функціональних можливостей організма і порушенням гомеостаза.

У відповідь на різні за силою подразники в організмі виникає тріада пристосувальних адаптаційних реакцій – тренування, активації, стреса, кожна з яких має чітко обмежені параметри нейроендокринних змін, що і відрізняє ці реакції одну від одної. Параметри змін, характерних для таких адаптаційних реакцій, як реакція тренування і активації, прийнято вважати неспецифічноюосновою здоров’я (норми), в той час як показники стреса є неспецифічною (патофізіологічною) основою перехвороби і хвороби. Так, при реакції тренування мобілізуються захисні сили у відповідь на дію стресорів в основному за рахунок невеликого підвищення секреції глюкомінерало-кортикоїдних гормонів надниркових залоз, в той час як активність щитовидної залози, статевих залоз і тиміко-лімфатичної системи залишається в нормі. Для реакції активації характерне підвищення не тільки секреції глюкокортикоїдів, але і активності тиміко-лімфатичної системи на фоні нормальної секреції мінерало-кортикоїдних гормонів фізіологічного і фізіологічного підвищення активності щитовидної, а також статевих залоз. При тривалій і інтенсивній дії стресора фаза активації змінюється фазою або нормалізації, або виснаження, депресії гомеостаза, що супроводжується різким зниженням опірності організма, погіршенням його фізіологічних характеристик, виникненням різних захворювань або навіть загибеллю. Механізми, які переводять організм з фази активації у фазу стреса і розвитку хвороби, до сих пір ще не вивчені. Пусковим механізмом хвороби є пошкодження. Кожна хвороба, в тому числі і ендоекологічна, супроводжується включенням захисних і компенсаторних механізмів, причому на всіх етапах її розвитку в організмі відбувається боротьба процесів пошкодження і захисту. Хвороба – це порушення взаємовідношення систем: навколишнє середовище-організм, коли гомеостаз навколишнього середовища не відповідає внутрішньому гомеостазу організма. Фактично, хвороба – це обмежене в своїй свободі життя, при якому в тому чи іншому ступені обмежені громадсько корисні, трудові і соціальні функції хворої людини.

Трансформація адаптації в хворобу відбувається, як правило, в тому випадку, коли починає активізуватися синтез нуклеїнових кислот і білків в клітинах в результаті надмірної інтенсивності впливу. Пристосувальні реакції організма стають менш ефективними навіть тоді, коли відбувається структурно-енергетичне забезпечення одних систем за рахунок інших. Процес адаптації до умов середовища розглядається як стадійний процес, в якому виявляються три етапи – стійка адаптація, недостатня адаптація, зрив адаптації. Перенапруження адаптації (стрес) або зрив компенсації ведуть до структурно-метаболітичним порушенням, що охоплюють всі тканини і приводять до розладу регуляції всіх функцій, що виявляється рорзвитком клінічного синдрома інтоксикації. Але перш ніж виникне хвороба, гомеостатичні механізми, що діють в здоровому організмі, поступаються місцем механізмам компенсації, які вже є основою для формування станів передпатології, перехвороби, потім наступає стадія зворотніх функціональних змін, і тільки після неї виникає пошкодження структур. Первинні процеси пошкодження в клітині пов’язані із зміною властивостей її мембран, які викликають відхилення від нормальних характеристик заряда, рецепції, що приводить до порушення внутрішньоклітинногог гомеостаза. Змінюється обмін між клітиною, інтерстиціальною рідиною, ендотелієм і вмістом капілярів, тобто порушення внутрішньоклітинного гомеостаза приводять до змін в оточуючому клітині середовищі – виділенню продуктів порушеного метаболізма і початку процесів місцевого пошкодження в ланцюгі транскапілярного обміну. Порушуються процеси фільтрації і абсорбції, що обумовлює зміну фізико-хімічного стану міжклітинної речовини, вмісту в ньому води і білка, збільшення інтерстиціального простору, і, відповідно. Порушення гуморальної і нервової трофіки клітини. Це ще більше поглиблює розлади внутрішньоклітинного гомеостаза, що супроводжується виділенням великої кількості патологічних метаболітів. Починається активний процес переміщення токсичних речовин по всьому організму і дистанційне ураження органів і тканин. Підводячи підсумок, можна припустити що неспецифічне вираження процесів пошкодження виявляється в такій послідовності: пригнічення ферментів зовнішніх і внутрішніх мембран, а також клітинних насосів; пошкодження мітохондрій і лізосом, яке приводить до розвитку гіпоксії і ацидозу; пошкодження ядра і цитоплазми клітини, що супроводжується дезінтеграцією, зміною сорбційних властивостей і вязкості пошкодженої клітини.

Відомо, що адаптаційні механізми формуються за рахунок всіх систем організма, але все ж регулюючий вплив на процеси пристосування, поряд з нервовю і ендокринною системами, має імунна система.

Функція імунної системи заснована на здатності розпізнавати “своє” і “чуже” і полягає в захисті організма від всього генетично чужорідного, причому не тільки від поступаючого ззовні (наприклад, мікроорганізми; алергени побутові, пилкові, харчові, хімічні, в тому числі лікарські), але і від власних змінених клітин (аутоалергени). Імунна система є самостійною системою і представлена сукупністю органів і тканин, серед яких прийнято виділяти центральні (кістковий мозок, тимус) і периферійні (миндалини, лімфовузли, лімфатичні фоллікули шлунково-кишкового тракту, апендикс, селезінка). Центральною фігурою імунної системи є лімфоцити, що мають декілька унікальних властивостей: містять рецептори, які дозволяють кожній клітині відповідати на окремий антиген (виявлення специфічності до антигену; здатні до клональної проліферації (утворенню родини практично однакових клітин); “запам’ятовують” властивості антигена (клітинна “пам’ять”); рециркулюють з тканини в кровоток і назад, здійснюючи “нагляд” за клітинними популяціями периферійних органів і тканин. Лімфоцити складаються з Т- і  В-лімфоцитів і нльових клітин, причому популяція Т-лімфоцитів складає 80% всіх лімфоцитів, циркулюючих в периферійній крові, популяція В-лімфоцитів – 15%, а нульові клітини – відповідно 5%. Під світловим мікроскопом всі лімфоцити мають однаковий вигляд, але їх можна відрізнити один від одного за функціями і антигенами клітинної поверхні, які виявляються за допомогою моноклональних антитіл, мічених флюоресцентними барвниками. Оскільки набір антигенів клітинної поверхні лімфоцитів залежить не тільки від типу і стадії диференціювання клітин, але і від функціонального стану, за допомогою моноклональних антитіл можна не тільки розрізняти різні лімфоцити, але і відрізняти активовані клітини від тих, які знаходяться у стані спокою. Антигени клітинної поверхні, які виявляються за допомогою моноклональних антитіл, прийнято називати кластерами диференціювання і позначати СD і нумерувати по мірі виявлення. Т-лімфоцити (або тимусзалежні) розвиваються у вилочковій залозі і приймають участь в реакціях клітинного імунітета. Розрізняють декілька субпопуляцій Т-лімфоцитів (СD4 – маркери клітин-помічників Т-хелперів; Т-хелпери 1-го порядку – Тh1-клітини; Т-хелпери 2-го порядку – Тh2-клітини; СD8 – маркер цитотоксичних лімфоцитів – Т-супресорів, пригнічуючих алергічні реакції; СD2 – маркер молекул, експресованих на поверхні Т-лімфоцитів, які належать до класу адгезивних молекул, за рахунок чого відбувається розеткоутворення; Т- кіллери; Т-клітини, відповідальні за гіперчутливість сповільненого типу), кожна з яких обумовлює певну відповідь. Більшість Т-лімфоцитів швидко рециркулює, причому тривалість життя цих рециркулюючих клітин досягає 4-6 місяців. Поряд з рециркулюючими Т-лімфоцитами, в тимусі і селезінці розташовуються в незначній кількості короткоживучі клітини, які не рециркулюють і є джерлом підтримання популяції Т-лімфоцитів.

В-лімфоцити розвиваються незалежно від тимуса, виробляють антитіла до різних антигенів і, ймовірно, дозрівають в кістковому мозку або лімфоїдній тканині, асоційованій з кишечником і бронхами. Вони є попердниками плазматичних клітин, синтезуючих і секретуючих імуноглобуліни, тобто ефекторами гуморального імунітета. В-лімфоцити від інших клітин відрізняються за наявністю на клітинній мембрані імуноглобулінів, які функціонують як рецептори для антигенів. Крім того, вони мають рецептори до Fс-фрагемнтів імуноглобулінів і до компонентів комплемента С3 b і С3 d. И-лімфоцит активується лише при наявності Т-хелперного фактора, який виділяється Т-хелперами у відповідь на зв’язування антигена із специфічним рецептором, вбудованим в мембрану. Для здійснення ж імунної відповіді необхідна кооперація Т-, В-лімфоцитів і макрофагів. Т-ефектори, що утворилися в результаті взаємодії Т-лімфоцитів з антигеном, виробляють і виділяють біологічно активні речовини – лімфокіни, серед яких є ряд факторів, впливаючих на макрофагів (пригнічуючий міграцію макрофагів, активуючий макрофаги, агрегуючий макрофаги). Основною функцією В-лімфоцитів є вироблення антитіл-імуноглобулінів. Всі імуноглобуліни побудовані по загальному типу: складаються з двох важких ланцюгів (Н-ланцюги) і двох легких ланцюгів (L-ланцюги), сполучених між собою дисульфідними мостиками. Існує 5 різних класів Н-ланцюгів, кожний зі своїми особливими властивостями, і відповідно є 5 класів імуноглобулінів – lg А, lg Glg E, lg M, lg D. Основна маса антитіл – імуноглобуліни lg G класу, які складаються з 4 субкласів –lgG 1,lgG 2, lgG 3, lgG4, від співідношення яких залежить розвиток алергічної реакції. Імуноглобулін М – перший імуноглобулін, який з’являється при імунній відповіді. Імуноглобулін D як рецептор знаходитьсяч на мембрані В-лімфоцитів. Імуноглобулін А підрозділяється на два підкласи: lgА 1 (виявляється в сироваткі крові),  lgА 2 (виявляється переважно в секретах слизових оболон дихальних шляхів, шлунково-кишечного тракту, в мокроті, слині, сльозній рідині, в молозиві). Імуноглобулін Е – реагінові антитіла, що фіксуються на базофілах і мастоцитах своїми Fs-фрагментами. Вважають, що при атопії порушується регуляція синтеза  lgЕ, в якій приймають участь  lgЕ –звязуючі фактори, які продукуються Т-лімфоцитами. Останні виділяють як lgЕ – інгібуючі, так lgЕ-потенціюючі фактори. Синтезу lgЕ сприяє інтерлейкін-4, підсилюючи експресію антигена СD 23 на В-лімфоцитах, і, навпаки, гамма – альфаінтерферони інгібують цей процес.

Нульові клітини в морфологічному плані крупніші Т- і В-лімфоцитів, мають бобовидне ядро, а в цитоплазмі багато азурофільних гранул. За функціональними характеристиками нульові клітини відрізняються від Т- і В-лімфоцитів тим, що розпізнають антиген без обмеження за НLА і не утворюють клітини пам’яті. Однією з різновидностей нульових клітин є NК-лімфоцити, на поверхні яких є рецептори до Fs-фрагменту lgG, завдяки чому вони можуть приєднуватися до покртих антитіл клітин-мішеней і руйнувати їх.

В даний час є загальноприйнятою точка зору, згідно якій функція кожного Т-лімфоцита програмується в корковій речовині тимуса, а кожного В-лімфоцита – в лімфоїдній тканині кісткового мозку, тобто всі лімфоцити індивідуально запрограмовані на взаємодію з певними антигенами. В процесі програмування на плазмолемі лімфоцитів з’являються білки-рецептори, комплементарні певному антигену. Зв’язування даного антигена з рецептором приводить до проліферації даної клітини і утворенню великої кількості нащадків, реагуючих тільки з даним антигеном. В результаті першої зустрічі запрограмованого лімфоцита з певним антигеном утворюється дві категорії клітин – ефекторні, які негайно виконують специфічну функцію (секретують антитіла або реалізують клітинні реакції), а також клітини-пам’яті, які циркулюють тривалий час. При цьому відросток Т-лімфоцита витягується, короткочасно контактує з плазмолемою клітини-мішені, залишаючи в ній невеликий шматочок своєї плазмалеми, що приводить до підвищення проникності мембрани клітини-мішені. В результаті цього з клітини виділяються іони калія, а вклітини постпають іони натрію і вода, внаслідок чого клітина набухає і лізується. При повторному поступанні цього ж антигена в організм з’являється багато лімфоцитів-ефекторів, які вступають в реакцію з антигеном. При цьому  при кожному поділі запрограмованого лімфоцита після його зустрічі з антигеном збільшуєтся і кількість клітин-пам’яті. Таким чином, при імунній відповіді в периферичних органах імунної системи присутні три функціональних типи лімфоцитів: запрограмовані Т- і В-клітини, Т- і В-ефектори, Т- і В-клітини пам’яті.

Першою лінією імунного захисту слід вважати лімфоїдні вузлики, лімфоїдні бляшки, а також вільно лежачі в стінках органів клітини лімфоїдного ряду. Ті чужорідні речовини, які вислизнули від імунного контроля в стінках органів травлення, дихання і сечовиділення або з’явилися за межами першого бар’єра імунного захисту, потрапляють в ток лімфи і в кровоток. Опинившися в просвіті лімфатичних капілярів, чужорідні речовини з током лімфи по лімфатичним судинам слідують до регіонарних лімфатичних вузлів (друга лінія імунного захисту). В лімфатичних вузлах лімфа і чужорідні речовини, які знаходяться в ній, піддаються повторному умунному контролю, або затримуючись в петлях ретикулярної тканини, або відкладаючись в паренхімі лімфовузлів. Нарешті, третьою лінією імунного захисту розглядають селезінку, в якій відбувається розпізнавання і утилізація “вийшовших з ладу” еритроцитів та інших клітин крові, а також чужорідних речовин, що потрапили в кров. Необхідно відмітити, що всі лімфоїдні структури до моменту народження людини вже сформовані, а після народження число і розміри лімфовузлів в стінках внутрішніх органів швидко збільшуються і досягають максимума в дитячому і підлітковому віці. В процесі вікової інволюції лімфоїдної тканини на її місці помітно розростається сполучна і жирова тканини, що приводить до зниження захисних можливостей організма і його опірності чужорідним впливам.

Сила і тривалість імунної відповіді на той чи інший алерген залежить, перш за все, від генетичних особливостей організма. Істотна роль в імунній відповіді належить механізмам авторегуляції. Третя група регуляторних механізмів, які контролюють систему імунітета, включає в себе нервові і ендокринні механізми.

Імунні механізми лежать в основі не тільки імунних, але і алергічних і аутоімунних реакцій. Алерген – речовина, яка викликає розвиток алергічної реакції. Якщо введена речовина приводить до розвитку алергічної реакції, то її називають алергеном, якщо до розвитку імунної – антигеном. Алергени мають всі властивості антигенів (макромолекулярність, перважно білкова природа, чужорідність для даного організма), а відрізняються від них кінцевим результатом своєї дії. В одних випадках реакція на один і той же алерген протікає як імунна, а в інших – як алергічна або аутоімунна. Це залежить від стану організма і від тих умов, які можуть або сприяти дії алергена і приводити до розвитку алергічної хвороби, або утруднювати його дію і тим самим поперджувати розвиток патологічного процесу. При цьому, умови, в яких може виявлятися дія алергена, поділяються на зовнішні (кількість алергена, тривалість і характер його дії) і внутрішні, представлені реактивністю організма, які власно і визначають бути чи не бути захворюванню. Реактивність – це сукупність спадкових і набутих властивостей організма відповідати змінами життєдіяльності на впливи навколишнього середовища. В свою чергу, будь-який алерген спричиняє подвійний вплив на організм – специфічний або неспецифічний. Специфічна сторона дії алергена адресується імунній системі, в той час як неспецифічна дія алергена як стресора виявляється однотиповими змінами активності нейроендокринної системи у вигляді активації симпатико-адреналової, гіпофізарно-надниркової та інших систем.

До конкретних механізмів, сприяючих переведенню імунної реакції в алергічну, слід віднести: 1) Підвищену проникність шкіряних і слизових бар’єрів, що веде до поступання в організм антигенів, які в звичайних умовах або не поступають, а бо їх поступання обмежене; 2) Змінений характер імунної відповіді, що веде до зміни кількості антитіл, що утворюються і їх співідношення серед різних класів імуноглобулінів; 3) Особливості патохімічної стадії імунної реакції будь-якого типу, що виражається порушенням утворення і співідношення різних медіаторів; 4) Особливості реакції тканин, органів, систем організма на медіатори, що утворюються, у вигляді здатності розвивати запалення, а також здатності ферментних систем інактивувати медіатори, що утворюються, тобто особливості здатності регуляторних систем організма підтримувати гомеостаз.

Єдність механізмів, що лежать в основі імунітета і алергії, тривалий час вказувало на відсутність відмінностей між ними. Задяки цьому алергологію сприймали як складову частину імунології. В даний час алергологія виділена в самостійну науку, оскільки вона відрізняється від імунології не тільки метою і задачами, але і методами їх вирішення. Однотипні імунні механізми в силу як певних кількісних змін в їх розвитку, так і особливостей реактивності індивідума стають для нього патогенними. В результаті в організмі розвивається нова якість у вигляді пошкодження, яка і створює новий аспект у вивченні проблеми, який полягає в тому, що предметом вивчення стає не тільки імунологічна і патохімічна стадії алергічної реакції, але і патофізіологічна стадіяі, а також псевдоалергічні реакції, в розвитку яких не приймають участі імунні механізми. З цією метою алергологія широко використовує свої, тільки їй притаманні методи специфічної діагностики і неспецифічної гіпосенсибілізації.

Всі алергени за своїм походженням підрозділяються на екзогенні (потрапляючі в організм із зовнішнього середовища) і ендогенні (які є або утворюються в організмі). Потрапляння в організм алергена викликає розвиток в ньому сенсибілізації. Час від моменту потрапляння алергена в організм до наступання гіперчутливості до нього називається періодом сенсибілізації. Він може тривати від декількох днів до декількох місяців і років. Сесибілізація – це імунологічно опосередковане підвищення чутливості організма до алергенів (антигенів) екзогенного або ендогенного походження. Спочатку підвищується чутливість до алергена, а в подальшому, якщо алерген потрапляє в організм знову, розвивається алергічна реакція. Сенсибілізована людина може тривалий час залишатися практично здоровю людиною до тих пір, пока в його організм не потрапить повторно алерген. Найбільше значення у виникненні алергії мають екзогенні алергени, які бувають неінфекційного (побутові, пилкові, епідермальні, харчові, хімічні речовини, лікарські препарати та ін.) і інфекційного походження (бактеріальні, грибкові, вірусні). Серед ендогенних алергенів виділяють первинні (нервова тканина, тканина яєчка, щитовидна залоза) і вторинні або набуті алергени. Останні, в свою чергу, поділяються на неінфекційні (опікові, променеві, холодові), інфекційно-комплексні (тканина і мікроб, тканина і токсин) і проміжні (антигенні продукти пошкодження тканин патогенними мікробами і вірусами). Не всі алергени, що потрапляють в організм  і викликають розвиток алергічних реакцій, мають антигенні властивості. Деякі з них, так звані гаптени (наприклад, багато лікарських препаратів, прості хімічні речовини), при введенні в організм не включають імунних механізмів. Вони стають алергенами (антигенами) тільки після сполучення з білками тканин організма, утворюючи при цьому тка звані комплексні антигени, які і сенсибілізують організм. Як правило, специфічність комплексного алергена (антигена) визначається специфічністю гаптена, в той час як конформація білка не змінюється або змінюється незначно і тому для організма вона не стає чужорідною. Сенсибілізація може бути моновалентною при підвищенні чутливості до одного алаергена і полівалентною – при сенсибілізації до багатьох алергенів.

За характером механізмів, що приймають участь в розвитку алергії, виділяють три стадії – імунологічну, патохімічну, патофізіологічну, або стадію клінічних виявів. В першу, імунологічну стадію на території клітин “шокових” органів відбувається реакція антиген-антитіло. Ця реакція специфічна і викликається тільки введенням специфічних антигенів. В другій, патохімічній стадії в результаті утворення комплекса антиген-антитіло вивільняється ряд біологічно активних речовин (гістамін, гепарін, серотонін, брадикінін, повільно діючий фактор). В третю, патофізіологічну стадію реалізується патогенна дія біологічно активних речовин на різні тканини.

Алергічні реакції, в залежності від часу їх розвитку, підрозділяються на дві великі групи – негайного і сповільненого типа. Такий поділ носить декілька умовний характер, оскільки у одного хворого на алергію нерідко бувають одночасно виражені ознаки негайного і сповільненого типів. Алергічні реакції негайного типа розвиваються через декілька хвилин після експозиції алергена, а сповільненого – через 24 години і більше. До алергічних реакцій негайного типу відносять реакції, при яких в сироваткі крові виявляються вільно циркулюючі (гуморальні) антитіла. В розвитку алергічної реакції сповільненого типу основне значення надається антиген-сенсибілізованим Т-лімфоцитам.

Найбільшого визнання отримала класифікація, згідно якій виділяють 4 типи алергічних реакцій: реагіновий, цитотоксичний, імунокомплексний, гіперчутливість сповільненого типа, які створюють клінічне різноманіття алергоза.

Імунологічну основу реакції реагінового типа складають імуноглобуліни Ес з їх унікальною здатністю фіксуватися на клітинах своїми Fc-фрагментами. Алерген реагує з імуноглобулінами Е і вивільняють вазоактивні медіатори без втягнення комплемента.

При цитотоксичному типі антитіло  реагує з алергеном самої клітини або чужорідним алергеном, адсорбованим на її поверхні. Комплекс алерген-антитіло адсорбує комплемент, який пертворючись із С1 в С9, викликає лізис.

При імунокомплексному типі реакції комплекс алерген-антитіло під впливом надлишка алергена осаджується навколо дрібних судин. В результаті дії С3 і С5,6,7 розвиавється запальна реакція, пошкоджується ендотелій, а всередині судин утворюються тромби і конгломерати форменних елементів, що приводить до пошкодження тканин.

Гіперчутливість сповільненого типа характеризується тим, що першопочатково потрапивший в організм алерген захоплюється макрофагом і надається Т-лімфоциту. Останній набуває (виробляє і експресує) на своїй поверхні рецептор для алергена. Утворюється антигенспецифічний клон Т-клітин. Через свої специфічні рецептори Т-клітини зв’язують алерген, який викликає їх проліферацію і виділення лімфокінів – медіаторів, що пошкоджують тканини.