В умовах зростаючого антропогенного впливу на навколишнє середовище очевидною є необхідність переходу до нової форми зв’язку між суспільними виробництвом і навколишнім середовищем – до замкненої системи виробництва і раціонального типу природокористування.

Замкнена система виробництва опирається на два фундаментальних принципи: 1) найбільш повне використання відходів виробництва; 2) доведення не використовуваних відходів до такого стану, при якому вони можуть бути асимільованими екологічними системами без шкідливих наслідків.

Перехід до раціонального природокористування ставить перед суспільством ряд ще більших проблем.

Теорія наукового природокористування є науковою дисципліною, яка розробляє загальні принципи всієї практичної діяльності, пов’язаної з впливом на навколишнє середовище. Мета природокористування полягає в забезпеченні єдиного підходу до природи як загальної основи праці і життя людства.

Природокористування – це сукупність всіх впливів людства на природу, до яких належать заходи по освоєнню, перетворенню і охороні природи. Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне.

Раціональне природокористування напрямлене на забезпечення умов існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливих шкідливих наслідків людської діяльності, на підтримання високої продуктивності природи та охорону і економне використання її ресурсів.

Нераціональним природокористування виявляється в тих випадках, коли впливи людини на природу призводять до підривання її відновлювальних властивостей, зниженню якості і вичерпання природних ресурсів, забрудненню навколишнього середовища. Воно може виникнути як наслідок не тільки прямих, але і опосередкованих впливів на природу.

Попередження і подолання результатів нераціонального природокористування складає задачу охорони природи, яка охоплює заходи по підтриманню вже існуючої продуктивності природи. Наука про охорону – созологія вивчає закономірності антропогенної динаміки природних ресурсів в їх взаємозв’язку, обгрунтовує раціональне використання природних багатств, розробляє способи їх збереження і відновлення.

Структурна особливість природокористування полягає в тому, що воно приймає різні форми в залежності від типів природних ресурсів – витратних (енергетичних, сировинних, харчових) і ресурсів середовища (умов праці, відпочинку і відновлення здоров’я).

При використанні практично невичерпних ресурсів (енергія сонця і підземного тепла, припливів і відпливів) раціональність природокористування вимірюється перш за все найменшими експлуатаційними витратами, найбільшим коефіцієнтом корисної дії (ККД) добуваючих виробництв і установок.

Для ресурсів вичерпних і при цьому невідновних (наприклад, нафта, мінерали) важливими є комплексність і економічність добування, скорочення відходів.

Охорона витратних ресурсів, які відновлюються в ході використання, напрямлена на  підтримання їх продуктивності і ресурсообороту, а експлуатація повинна забезпечити їх безвідходне добування і перероблення, а також розширене виробництво.

Охорона природних ресурсів означає підтримання їх якостей, сприятливих для господарства, відпочинку і здоров’я, а також недопущення невиправданих перетворень (наприклад, вторинного засолення грунтів, виникнення непродуктивних мілководь).

Раціональне освоєння ресурсів середовища полягає в найбільш повному і вигідному пристосуванні до них господарства.

Перетворення витратних ресурсів виражається в їх примноженні і збагаченні, в підвищенні продуктивності природи. Тут необхідні заходи і всебічне урахування корисних і шкідливих наслідків.

Перетворення ресурсів середовища означає їх покращення, оптимізацію, підвищення естетичних достоїнств. До цієї групи процесів природокористування належать рекультивація ландшафту, акліматизація різних видів тварин. Поряд з позитивними прикладами збагачення фауни відомі також випадки, коли акліматизація тварин призводила до багатьох шкідливих наслідків.

Можна виділити два етапи розробки і реалізації проблеми: перший - програма першочергових заходів, другий – довгострокова програма переходу до системи раціонального природокористування.

Першочергові заходи: створення системи контролю за якістю середовища, урахування заходів по охороні природи при розробці народногосподарських планів, заходи по формуванню екологічної культури населення.

Довгострокова програма – це програма переходу виробництва до більш високого ступеню розвитку. Сюди належать питання економічної оцінки природних ресурсів, питання створення систем управління ресурсами біосфери, виявлення напрямів і темпів природного і антропогенного розвитку природи в найближчому майбутньому і в перспективний період.

15.1. Принципи раціонального природокористування

Принципи раціонального природокористування – це основні правила, якими необхідно керуватися при перетворенні природи. Розглянемо деякі з них.

Правило інтегрального ресурсу – конкуруючі в сфері використання природних систем галузі господарства неминуче завдають збитків один одному тим сильніше, чим більше вони змінюють сумісно експлуатований екологічний компонент або всю екосистему в цілому.

Правило міри перетворення природних систем – в ході експлуатації природних систем не можна переходити деякі межі, які дозволяють цим системам зберігати властивість самопідтримання (самоорганізації і саморегуляції).

Правило “м’якого” управління природою - “м’яке” управління природними процесами, як правило, здатне викликати бажані природні ланцюгові реакції і тому соціально-економічно переважніше “жорсткого”, техногенного.

Правило ланцюгових реакцій “жорсткого” управління природою – “жорстке”, як правило, технічне управління природними процесами може викликати небажані ланцюгові природні реакції (наприклад, порушення динамічної рівноваги), значна частина яких є екологічно, соціально і економічно несприйнятливою.

Закон обмеженості природних ресурсів – всі природні ресурси (і умови) Землі кінцеві.

Закон падіння природно-ресурсного потенціалу – в рамках однієї суспільно-економічної формації (способу виробництва) і одного типу технологій природні ресурси робляться все менш доступними і потребують збільшення витрат праці і енергії на їх добування та транспортування.

Закон зниження енергетичної ефективності природокористування – з ходом історичного часу при отриманні з природних систем корисної продукції на її одиницю в середньому витрачається все більше енергії.

Закон відповідності між рівнем розвитку виробничих сил і природно-ресурсним потенціалом – розвиток виробничих сил відбувається відносно поступово до моменту різкого виснаження природно-ресурсного потенціалу, який характеризується як екологічна криза. Криза вирішується через революційну зміну виробничих сил.

Закон убуваючої родючості – в зв’язку з постійним вилученням урожаю і порушенням природних процесів грунтоутворення, а також при тривалій монокультурі в результаті накопичення токсичних речовин, що виділяються рослинами, на культивованих землях відбувається зниження природної родючості грунтів.

15.2. Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища

Стандарти якості навколишнього природного середовища складаються на основі сучасного стану технологій і є спробою узгодження екологічних і економічних інтересів суспільства. Існують міжнародні стандарти, державні, відомчі, стандарти підприємств. В них регламентуються гранично допустимі і тимчасово узгоджені викиди забруднюючих речовин в навколишнє середовище; гранично допустимі концентрації шкідливих речовин в природних середовищах (воді, повітрі, грунтах, рослинних і тваринних організмах); орієнтовно-безпечні рівні впливів техногенних забруднювачів на природне середовище; правила і методи природокористування, які зводять до мінімуму збитки, що наносяться природному середовищу; організація природоохоронної служби.

Екологічні стандарти юридично закріплюються в спеціальних нормативно-технічних документах, затверджуються державними органами і носять обов’язковий характер.

Вся сфера екологічного нормування і стандартизації використовує встановлені гранично допустимі концентрації (ГДК) або гранично допустимі дози (ГДЗ) шкідливих агентів. ГДК – це та найбільша концентрація речовини в середовищі і джерелах біологічного споживання (повітрі, воді, грунті, продуктах харчування), яка при більш чи менш  тривалому впливі на організм (контакті, вдихуванні, прийманні всередину) не спричиняє вплив на здоров’я і не викликає віддалених ефектів.

Розрізняють такі гранично допустимі концентрації:

·   ГДКр.з. – гранично допустима концентрація речовини в повітрі робочої зони, мг/куб.м;

·   ГДКм.р. – гранично допустима максимальна разова концентрація речовини в повітрі населених місць, мг/куб.м;

·   ГДКс.д. – гранично допустима середньодобова концентрація токсичної речовини в повітрі населених місць, мг/куб.м;

·   ГДКв – гранично допустима концентрація речовини у воді водойми господарсько-питного і культурно-побутового водокористування, мг/л;

·   ГДКв.р. – гранично допустима концентрація речовини у воді водойми, що використовується для рибогосподарських цілей, мг/л;

·   ГДКг – гранично допустима концентрація речовини в орному шарі грунту, мг/кг;

·   ГДКпр (ДОК)– гранично допустима концентрація (допустима залишкова кількість) речовини в продуктах харчування, мг/кг. 

Для більш повної оцінки якості середовища використовують інший критерій – ГДЕН – гранично допустиме екологічне навантаження : для води – це ГДС, г/с; для повітря – ГДВ – гранично допустимий викид, г/с. Ці величини характеризують навантаження, яке спричиняє те чи інше підприємство на навколишнє середовище за одиницю часу.

При вмісті в середовищі кількох токсичних агентів враховують їх спільну дію, так званий ефект підсумовування негативного впливу.

Встановлюють також гранично допустимі рівні (ГДР) шумового та електромагнітного забруднення.

Найбільш істотним з розроблених стандартів є екологічний паспорт промислового підприємства.

Екологічний паспорт – це нормативно-технічний документ, який включає дані по використанню підприємством ресурсів і визначенню впливу його виробництва на навколишнє середовище.

В екологічному паспорті міститься така інформація:

• про підприємство і регіон його розміщення;
• про технології, що використовуються на підприємстві;
• кількісні і якісні характеристики використовуваних ресурсів (сировини, палива, енергії);
• кількісні характеристики продукції, що випускається;
• кількісні і якісні характеристики викидів забруднюючих навколишнє середовище речовин (нормативи ГДС і ГДВ), а також відходів виробництва.

На сонові інформації, що міститься в екологічному паспорті, вирішуються такі екологічні задачі:

• оцінюється вплив викидів забруднюючих речовин і відходів на природне середовище та здоров’я населення;
• встановлюються нормативи викидів забруднюючих речовин і складування відходів;
•  плануються і оцінюються природоохоронні заходи на підприємстві;
• аналізується дотримання підприємством законодавства, стандартів і нормативно-технічної документації по охороні навколишнього середовища;
• здійснюється експертиза проектів реконструкції підприємства;

розробляються заходи по підвищенню ефективності використання природних і мінеральних ресурсів, енергії і вторинної сировини.

Основними джерелами інформації для складання екологічного паспорта є показники виробництва, розрахункові і фактичні викиди, дозволи на природокористування, паспорта газо- і водоочисного обладнання і споруд, установок по утилізації і використанню відходів, дані державної статистичної звітності, інвентаризація джерел забруднення, дані про діяльність підприємства і фонові показники стану природного середовища в регіоні. Щорічно паспорт коригується і уточнюється.

З позицій екологічної безпеки природні системи розглядаються в двох станах: в межах норми і за її межами. Нормою вважається відповідність державними стандартам стану різних середовищ біосфери (наприклад, гранично допустимої концентрації шкідливих речовин в повітрі, воді чи грунті). Недолік цього підходу полягає в тому, що не ураховується ступінь відхилення від нормативу: в рівному положенні виявляються системи, в яких норматив перевищений в одиниці, десятки і сотні разів.

Концепція “екологічного ризику” розглядає чотири можливих стани природних систем: нормальний, пригнічений (при такому зниженні потенціалу, яке піддається самовідновленню), сильно навантажений (коли відбувається істотне зниження продуктивності природних систем) і стан екологічного лиха (при якому відбувається прогресивне руйнування природних систем – втрата їх фонового якісного стану).

Межі переходу від одного стану до іншого можна розглядати як стандарти, а межу останнього стану – як граничний державний стандарт. В залежності від виділених ресурсів можуть прийматися різні конкретні значення параметрів цілей.

15.3. Екологічна експертиза

Мета і задачі екологічної експертизи – запобігання негативного впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища і здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки проектів, планів, заходів господарського розвитку, будівельних норм і правил, стандартів, виробів, матеріалів, хімічних речовин та ін. вимогам екологічної безпеки суспільства; оцінка ефективності заходів по охороні навколишнього середовища; підготовка об’єктивних і обгрунтованих висновків екологічної експертизи.

Основними принципами екологічної експертизи є: гарантування безпечного для життя і здоров’я людей навколишнього середовища; збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів; наукова обгрунтованість, об’єктивність і незалежність; комплексність, превентивність і оприлюднення результатів; державне регулювання і законність. Підготовка результатів екологічної експертизи і прийняття рішення відносно подальшої реалізації об’єкта екологічної експертизи здійснюється з урахуванням громадської думки.

Передбачається така процедура проведення державної екологічної експертизи: формування експертних груп і комісій; визначення етапів екологічної експертизи і їх тривалості.

Умови і порядок проведення екологічної експертизи визначаються Законом України “Про екологічну експертизу” (від 09.02.1995)

Екологічна експертиза розповсюджується на об’єкти, які можуть спричиняти негативний вплив на природне середовище:

• правову, нормативну і інструктивну документацію;
• проекти технічних систем, машин, механізмів і приладів;
• впроваджувані відкриття і винаходи;
• діючі та ті, що будуються технічні системи, аграрні, біотехнічні і інформаційні системи, які спричиняють вплив на навколишнє природне середовище;
• унікальні антропогенні і природні системи і об’єкти (курорти, об’єкти історичної і культурної спадщини, природно-заповідні території);
• стан здоров’я населення і організація охорони здоров’я;
• відомі і нові речовини, енергоносії, сировина, матеріали, корма, продукти харчування, лікарські препарати, відходи;
• природоохоронні заходи, фонди, асигнування, системи стимулювання, ресурсозбереження;

• системи виховання, освіти і пропаганди.

В Україні можуть здійснюватися державна, громадська та інші форми екологічної експертизи.

Для об’єктів, що мають підвищений рівень екологічної небезпеки, проведення державної екологічної експертизи є обов’язковим.

15.4. Економічні механізми природокористування

Економічний механізм природокористування і охорони навколишнього середовища – це система організаційних і економічних заходів по використанню, відтворенню, обміну і охороні природних ресурсів.

Метою економічного механізму є узгодження економічних і екологічних інтересів суспільного виробництва як вертикальних – загальнодержавних, регіональних, локальних, так і горизонтальних – територіальних і відомчих та між підприємствами.

Суб’єктами управління природокористування є державні органи та спеціально уповноважені органи по охороні навколишнього середовища. А також органи місцевого самоуправління.

Об’єктами управління є всі природо користувачі, як юридичні, так і фізичні особи незалежно від характеру їх діяльності.

Основними принципами економічного механізму є:

• платність. Природні ресурси в процесі виробництва використовуються виключно за плату;
• наукова обґрунтованість. Цей принцип означає розумне поєднання екологічних і економічних інтересів суспільства, які забезпечують реальні гарантії прав людини на здорове і благо приємне для життя навколишнє середовище;
• економічна відповідальність. Природокористувачі повинні відшкодувати збитки, завдані природному середовищу, здоров’ю людей і майна в результаті здійснення екологічних правопорушень;
• господарський розрахунок. Цей принцип вимагає узгодження екологізації виробництва на кожному конкретному підприємстві з його економічною ефективністю, прибутковістю.

Елементами економічного механізму є: облік природних ресурсів і контроль раціональності їх використання (складання їх кадастру), планування, регулювання (податки, платежі і фінансування), економічне стимулювання (пільгове оподаткування і кредитування, встановлення підвищених норм амортизації, встановлення заохочувальних цін і надбавок за екологічно чисту продукцію) і економічна відповідальність (адміністративна і цивільно-правова)

.В останній час набуває розвитку ринкове регулювання природокористування, економічна основа якого – перехід до різноманітних форм власності, в тому числі і на природні ресурси. В нашій країні цей метод тільки починає розвиватися. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою показує, що ринкові методи вирішення екологічних проблем повинно вестися в поєднанні з державним регулюванням.

В нинішніх умовах загострення екологічної кризи необхідна структурна перебудова економіки. Вона повинна проводитися в напрямі її екологізації. Це необхідна умова і одночасно головна складова частина екорозвитку. В цілому вона означає екологізації всього соціально-економічного устрою і націлена на зниження природо ємності виробництва.

15.5. Екологічний моніторинг навколишнього середовища

Моніторинг – це система спостереження, оцінки і прогнозу стану навколишнього середовища, яка здійснюється в різних масштабах, в тому числі і в глобальному. Система контролю над навколишнім середовищем включає основні види діяльності: систематичні спостереження над станом навколишнього середовища, визначення ступеня антропогенного впливу на навколишнє середовище, виявлення факторів і джерел такого впливу.

Ведення моніторингу закріплено в ст..22 Закону “Про охорону навколишнього середовища”, Положенні про державну систему моніторингу навколишнього середовища, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р.

На відміну від змін стану біосфери, що викликаються природними причинами, її зміни під впливом антропогенних факторів можуть відбуватися дуже швидко. Так, зміни, що відбулися з цієї причини в деяких елементах біосфери за останні декілька десятків років, можна порівняти з деякими природними змінами, що відбувалися за тисячі і навіть мільйони років.

Зміни стану навколишнього середовища, короткочасні і тривалі, в значному ступені фіксуються існуючими геофізичними службами (гідрометеорологічною, сейсмічною, іоносферною, геліофізичною, гравіметричною, магнітометричною, службою цунамі та ін.). Ці ж служби здійснюють спостереження за факторами, що викликають подібні зміни. В більш вузькому понятті моніторингом називають систему повторних спостережень одного або декількох елементів навколишнього природного середовища в просторі і часі з певною метою у відповідності з раніше поставленою програмою.

Необхідною умовою для раціонального управління навколишнім середовищем є заснований на повторних спостереженнях попередній і достовірний прогноз, тобто передбачення і попередження можливих змін в біосфері.

Таким чином, моніторинг повинен вирішувати такі завдання:

• Спостереження за станом біосфери, виділення змін, обумовлених діяльністю людини, і узагальнення результатів спостережень за геофізичними і фізико-географічними параметрами стану середовища; отримання геохімічних даних, що характеризують кругообіг речовин і енергії в природі, спостереження за реакцією біоти та ін.;
• Прогноз і визначення тенденцій в зміні біосфери, щоб з витікаючими звідси рекомендаціями можна було узгоджувати плани діяльності людського суспільства;
• Оцінка змін і тенденцій змін біосфери шляхом порівняння з деякими критеріями (ГДК), які вказують на межу екологічного навантаження на середовище;

Сучасний моніторинг навколишнього середовища для виконання контрольних функцій повинен опиратися на систему науково обгрунтованих нормативів, що мають певне екологічне значення. Для виконання прогнозних функцій – на систему оптимальних екосистемних моделей, розроблених на основі певних наукових концепцій і господарських вимог.

Загальний предмет моніторингу – багатокомпонентна сукупність природних явищ, яка піддається різноманітним природним динамічним змінам і відчуває впливи з боку людини. Всебічне спостереження над станом цієї сукупності явищ є досить складним питанням, вирішити яке можна лише шляхом виділення з всього моніторингу окремих блоків.

Основна задача біологічного моніторингу полягає у визначенні стану біотичної складової біосфери і її реакції на антропогенний вплив. Біологічний моніторинг включає моніторинг живих організмів – популяцій. Особливу роль тут відіграють види-біоіндикатори, які найбільш чутливі до різних впливів з боку людини.

Його провідною ланкою є спостереження над станом навколишнього середовища з точки зору його впливу на стан здоров’я людини – медико-біологічний моніторинг. Особливе місце тут належить генетичному моніторингу – спостереження за можливими спадковими змінами.

Для слідкування за станом здоров’я населення повинна використовуватися система показників, які відбивають основні типи екологічних реакцій людини на навколишнє середовище: інфекційних, алергенних, мутагенних, психогенних та ін.

Найбільш відпрацьованими для використання в цій системі є нормативи гранично допустимої концентрації (ГДК) забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, водному середовищі, грунтах і живих організмах.

В усіх країнах вже давно діють різні контрольно-спостережні служби (санітарно-гігієнічна, епідеміологічна, контроль за забрудненням середовища та ін.), які в тому чи іншому ступені виконують завдання екологічного моніторингу. Сучасне завдання полягає не тільки в їх збереженні і розвитку, але і в підвищенні їх наукового і технологічного рівня, ступеня репрезентивності і інформативності.

Зміст геоекологічного моніторингу полягає в спостереженнях над змінами головних геосистем, з яких складається навколишнє середовище. Геосистемний моніторинг є необхідним доповненням до біоекологічного.

До складу найважливіших контрольних індикаторів геоекологічного моніторингу повинні входити показники природної здатності природного середовища до самоочищення від забруднюючих речовин, що дозволить прогнозувати гранично допустиме навантаження (ГДН) геосистем різними побутовими і промисловими викидами з урахуванням показників природної стійкості екосистем. Ці показники слід визначати на основі вивчення трофічних зв’язків і інтенсивності біологічного кругообігу речовин в певних типах екосистем. В геоекологічний моніторинг повинні бути включені також і певні індикатори біологічної продуктивності, що дасть змогу визначити рівні ефективного і раціонального використання ряду природних ресурсів.

Істотна відмінність біо- і геоекологічного моніторингів полягає в тому, що перший має в основному локальний характер, а другий використовує не тільки мережу контрольних пунктів, але і систему особливих тестових площ, або полігонів, тобто має в основному регіональний характер. На таких полігонах можна здійснювати слідкування за станом основних геосистем: природних, природно-технічних (перш за все типових сільськогосподарських екосистем) і антропогенних “вищої категорії” (наприклад, міських). В першій групі полігонів основним об’єктом є трофічні зв’язки і їх порушення та ГДК забруднювачів, в другій – характеристики ступеня використання природних ресурсів природних екосистем для виробництва біомаси, в третій – дієздатність методів управління процесами використання природних умов і ресурсів з точки зору збереження і покращення навколишнього середовища для населення.

Важливе значення має контроль за глобальним ефектом антропогенного впливу на клімат – кліматичний моніторинг.

Екологічний моніторинг є найбільш універсальним, який охоплює питання і біологічного, і геофізичного моніторингу в їх тісному взаємозв’язку. Це особливо важливо, коли спостереження здійснюється на рівні екологічних систем.

Важливими з точки зору практичних дій при організації моніторингу в будь-яких масштабах, є моніторинг забруднюючих речовин (інгредієнтний моніторинг), моніторинг різних середовищ (верхніх і нижніх шарів атмосфери, гідросфери, літосфери (в першу чергу грунтів), моніторинг джерел впливу та ін.

Завданням біосферного моніторингу є спостереження, контроль і прогноз можливих змін вже не в регіональному (екосистемному), а в глобальному масштабі, тобто в відношенні біосфери в цілому як середовища існування життя на Землі.

Найважливішими параметрами біосфери є геофізичні характеристики сонячної радіації – головної енергетичної бази всіх біосферних процесів, - поступаючої в атмосферу і на земну поверхню. Сюди належать спостереження над станом озонового екрана, над умовами проходження радіаційної енергії через атмосферу, запиленістю атмосфери і зміною її газового складу, над виділенням антропогенного тепла і балансом вуглекислого газу в атмосфері. До складу основних параметрів сучасного моніторингу повинні входити вимірювання глобальної біологічної продуктивності грунтів, суші і вод Світового океану.

Біосферний моніторинг спирається на мережу геоекологічних зональних і регіональних пунктів контролю за навколишнім середовищем, які розташовані і інтенсивно розвиваються по всьому світу. В США функціонують 5290 станцій місцевого контролю і 490 загальнонаціональних станцій моніторингу, в Японії – 1532 наземних станцій, у Франції на 120 станціях працюють 2000 приладів

Зміни стану біосфери, що виявляються на великих територіях (навіть незначного рівня) досить точно виявляються за фізичними, хімічними і біологічними (біоіндикаційними) показниками. Особливе місце тут належить дистанційним методам супутникового моніторингу.

15.6. Правове регулювання екологічних відносин

Серед основних функцій держави окреме місце посідає екологічна функція. Її призначення виражається у створенні комплексу необхідних гарантій для реалізації й захисту прав людини на здорове й сприятливе навколишнє середовище.

Сутність екологічної функції держави полягає в забезпеченні екологічної безпеки й підтриманні екологічної рівноваги на території держави; в охороні й раціональному використанні як окремих природних ресурсів, так і навколишнього природного середовища в цілому; в збереженні генофонду. Вона спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпечення оптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства.

Серед заходів по забезпеченню екологічної безпеки населення, охорони природного середовища і раціонального використання його ресурсів є правовий механізм. Правовий механізм реалізації екологічної функції держави пов’язаний в основному з функціонуванням права. Регулювання екологічних відносин (відносин в сфері взаємодії суспільства і природи) здійснюється нормами екологічного права.

 В Україні екологічне право базується на Конституції, яка визначає основи власності на природні ресурси, а також права і обов’язки підприємств і громадян, які користуються природними багатствами країни. В 1992 році прийнятий закон України “Про охорону навколишнього середовища”, який є основою всього екологічного законодавства.

Джерелами екологічного права є також Постанови Кабінету Міністрів, Укази Президента, урядові нормативні акти. Об’єктами екологічного права є земля, надра, води, повітря, флора і фауна, континентальний шельф.

Правове регулювання охорони навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки становить систему державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на раціональне використання, відтворення і охорону природних ресурсів. Воно здійснюється за допомогою нормативно-правових актів, комплекс яких становить основу екологічного законодавства. Екологічне право в основному виявляється в екологічному законодавстві, але може і відбиватися в різноманітних формах суспільної свідомості : в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об’єкти як про естетичні цінності тощо.

Для збереження і раціонального використання природних ресурсів екологічне законодавство передбачає:

• компетенцію органів державного управління в області охорони навколишнього природного середовища;
• екологічні права і обов’язки громадян (основи виникнення і припинення природокористування громадянами, форми їх участі в природоохоронній діяльності);
• екологічні права і обов’язки підприємств (основи виникнення, зміни і припинення природокористування підприємствами; обов’язки по охороні природи; структура, права і обов’язки служби охорони природи на підприємстві; форми і методи контролю за дотриманням екологічного законодавства на підприємстві);
• види юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства громадянами, підприємствами, організаціями і установами (матеріальна, дисциплінарна, адміністративна і кримінальна);
• відшкодування збитків, нанесених навколишньому середовищу громадянами і підприємствами;
• встановленні плати за природокористування;
• участь громадськості в прийнятті рішень в області охорони навколишнього природного середовища;
• значення органів Прокуратури та Держарбітражу в охороні природи та ряд інших питань.

Правове регулювання використання і охорони земель, вод, повітря, надр, рослинного і тваринного світу, природних багатств континентального шельфу, заповідних та інших територій з посиленим режимом охорони здійснюється спеціальними законами і кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України (1992 р.); охорона і використання надр – Кодексом про надра України (1994 р.); охорона і використання вод – Водним кодексом України (1972 р.); охорона і використання лісів – Лісовим кодексом України (1994 р.). Правова охорона і використання тваринного світу регулюються Законом України “Про тваринний світ” (1993 р.); правова охорона атмосферного повітря – Законом України “ Про охорону атмосферного повітря” (1992 р.); правові основи організації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фонду України – Законом України “Про природно-заповідний фонд України” (1992 р.).

В останні роки формується міжнародне екологічне право. В його компетенцію входить правовий статус унікальних природних зон, що мають загально планетарне значення, кодекс екологічної поведінки транснаціональних корпорацій, контроль за виконанням державами міжнародних екологічних угод, порядок звіту держав про свою природоохоронну діяльність і екологічні катастрофи.

15.7. Державне управління в галузі природокористування

Державна служба управління природокористуванням створюється для організації роботи всіх організацій, пов’язаних з природокористуванням; для розробки програм і бюджету на кожний рік; для регулювання використання ресурсів, що виділяються на вирішення програмних завдань, а також для проведення юридичної, соціологічної і інформаційної роботи та вирішення ряду інших завдань.

Діяльність служби управління природокористуванням регламентується законом “ Про охорону навколишнього середовища”, Постановами Верховної Ради, розпорядженнями і Указами Президента України, нормативними актами і рішеннями Уряду.

Верховна Рада України визначає державну політику в області охорони навколишнього середовища, затверджує правові акти, які регламентують відношення в галузі охорони навколишнього середовища, встановлює і забезпечує правовий режим в зонах надмірного екологічного навантаження і в зонах екологічного лиха. Основними напрямками державної екологічної політики України є:

• екологічно раціональне використання природного й соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
• соціально-екологічне й економічно раціональне вирішення проблем, що виникають в результаті забруднення навколишнього природного середовища, небезпечних природних явищ, техногенних аварій і катастроф;
• розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження розмаїтості природи, охорони озонового шару атмосфери, попередження антропогенних змін клімату, захисту й відтворення лісів, забруднення навколишнього середовища, відновлення природного стану водних об’єктів (Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів).

Реалізація державної екологічної політики покладена на Уряд України. До його компетенції належить розробка державних, регіональних і міжнародних екологічних програм, затвердження нормативів викидів забруднюючих речовин в навколишнє середовище, а також лімітів використання ресурсів і розміщення відходів, встановлення порядку визначення платні за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього середовища і розміщення відходів; прийняття рішень про припинення діяльності підприємств будь-якої форми власності у випадку грубих порушень екологічних вимог, підписання міжнародних угод в області охорони навколишнього середовища.

Спеціальні екологічні організації створені на державному, регіональному і місцевому рівні.

На державному рівні спеціалізоване міжвідомче управління охороною навколишнього середовища здійснює Міністерство екології і природних ресурсів, яке підвідомче Кабінету Міністрів України і Положення про нього затверджене Указом Президента України від 10 лютого 1995 року.

Міністерство екології і природних ресурсів України має свої структури на регіональному рівні (обласні управління ) і забезпечує проведення єдиної науково-технічної політики в області охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів на території держави; координує діяльність в цій області Міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій; здійснює державний контроль за використанням і охороною природних ресурсів; організує моніторинг за станом навколишнього середовища; державну експертизу; екологічне виховання, освіту і інформацію; затверджує нормативи, правила і стандарти по охороні навколишнього середовища і використанню природних ресурсів; видає дозволи на поховання відходів, викиди забруднюючих речовин, використання природних ресурсів у відповідності із законодавством України; пред’являє позови про відшкодування збитків, адміністративних порушеннях і обмежує або призупиняє діяльність підприємств, які здійснюють виробництво з порушенням природоохоронного законодавства; веде державні кадастри природних ресурсів, Червону книгу України, управляє заповідниками; розробляє державні, регіональні і міжнародні екологічні програми; здійснює міжнародне співробітництво,  вивчає і розповсюджує міжнародний досвід в області охорони навколишнього середовища. Перелічені задачі Міністерство екології і природних ресурсів вирішує через свої структурні підрозділи – управління: державної екологічної експертизи; регіональної політики і територіального розвитку; економіки; науки; міжнародних відносин; відходів та вторинних ресурсів; техногенно-екологічної безпеки; нормативно-технічної політики та енергозбереження; атмосферного повітря; водних ресурсів та надр; біологічних та земельних ресурсів; моніторингу; юридичне управління; відділ зі спеціальної роботи та адміністрацію ядерного регулювання.

На регіональному рівні (в областях) спеціальні органи – управління екології і природних ресурсів вирішують на своїх територіях практично всі питання, які не віднесені до компетенції центральних органів Міністерства, включаючи питання фінансування і матеріального забезпечення екологічних програм. Крім того, регіональні органи Міністерства ведуть облік екологічно шкідливих об’єктів, видають дозволи на право розміщення відходів, організують природно-заповідну справу та вирішують інші питання охорони навколишнього середовища, істотні для кожного регіону (наприклад, заборону будівництва екологічно небезпечних об’єктів). Дані органи здійснюють екологічне прогнозування і планування, екологічний контроль, екологічний аудит, і екологічне ліцензування.

Екологічне прогнозування – особливий вид діяльності суб’єктів екологічного управління, а також підприємств, установ, організацій і громадян, напрямлений на розробку прогнозних показників стану навколишнього середовища і окремих його елементів, життя і здоров’я людей.

Екологічне планування – прийняття екологічних програм, комплексних планів екологічного розвитку та інших документів, які ураховують вплив на навколишнє середовище антропогенних, біотичних і абіотичних процесів.

Екологічне ліцензування – діяльність спеціальних уповноважених органів, яка напрямлена на юридичне закріплення права природо користувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсів окремих об’єктів природного походження в кількостях і об’ємах, вказаних в ліцензії, що видається на основі вимог екологічних стандартів, нормативів та інших юридично закріплених критеріїв.

Екологічний контроль – це регламентована природоохоронним законодавством діяльність державних органів і громадських організацій по здійсненню спостережень і перевірки дотримання вимог екологічного законодавства та прийняття заходів попередження екологічних правопорушень.

Екологічний аудит – особливий метод екологічного контроля за господарською діяльністю, продукцією, що випускається, виконуваними роботами та надаваними послугами по дотриманню вимог екологічних стандартів і нормативів.

Екологічна сертифікація – діяльність спеціальних органів, яка напрямлена на юридичне закріплення за результатами проведення необхідних екологічних, технічних та інших досліджень і експертиз відповідності або невідповідності окремих видів продукції, робіт, послуг та ін. Вимогам екологічних стандартів і нормативів. Після цього видається сертифікат, який підтверджує, що даний вид продукції, робіт чи послуг є екологічно допустимим.

 Органи місцевого самоуправління (в районах, великих містах) визначають на підвідомчих територіях основні напрями охорони навколишнього середовища; розробляють екологічні програми; оцінюють і враховують стан природного середовища і його ресурсів; планують, фінансують і забезпечують технічним обладнанням природоохоронні заходи; координують природоохоронну діяльність підприємств і організацій; організують екологічну експертизу проектів і контроль за станом природного середовища; видають дозволи на окремі види природокористування, викиди шкідливих речовин та інші екологічні питання, віднесені до компетенції місцевих органів влади.

15.8. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища

Важливе значення в міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані  автономні установи Організації Об’єднаних Націй (ООН). Їх характерною особливістю є універсальність, тобто участь в них більшості країн світу, які являють собою різні економічні і соціально-політичні системи.

Завдання охорони здоров’я народів світу, поставлене перед Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) її Статутом, логічно включає заходи по оздоровленню і підтриманню належної якості оточуючого людину середовища.

Статут Міжнародної організації праці (МОП) установлює, що до числа основних завдань МОП входить забезпечення кращих умов праці працюючих чоловіків, жінок, підлітків і дітей, тобто забезпечення благоприємного виробничого середовища. Практична діяльність цієї організації свідчить про наявність в ній різних екологічних аспектів.

Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має на меті сприяння міжурядовому співробітництву в усіх технічних областях, пов’язаних з міжнародним торгівельним судноплавством. Однією з функцій діяльності цієї організації є розробка високих стандартів екологічної безпеки судноплавства. В компетенцію ІМКО входить боротьба з забрудненням Світового океану нафтою. З цією метою був створений Комітет по безпеці на морі. Характерним є заснування Юридичного комітету .

В структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) знайшли відображення  спеціальні функції в області охорони навколишнього середовища. До складу Виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення навколишнього середовища, з кліматичних змін, з питань зміни погоди. Є спеціальний підрозділ, який займається питаннями забруднення атмосфери і атмосферною хімією. В компетенцію Комісії з гідрології входять питання моніторингу навколишнього середовища.

В рамках ЮНЕСКО розроблений і успішно здійснюється цілий ряд важливих природоохоронних програм: “Людина і біосфера”, “Міжнародна гідрологічна програма”, “Програма вивчення Світового океану”.

Згідно Статуту продовольчої і сільськогосподарської організації (ФАО), до її завдань входить покращення харчування і підняття життєвого рівня народів засобами підвищення продуктивності сільського господарства. ФАО активно сприяє міжнародним і національним заходам в області збереження природних ресурсів. Вони стосуються охорони і раціонального використання грунтів, лісів, водойм, тварин. При ФАО створений Комітет по рибальству в Центрально-Східній Атлантиці, Комісія по рибальству в Центрально-Західній Атлантиці, Постійна Комісія Конференції по використанню і охороні морських ресурсів південної частини Тихого океану. Діє Відділ рибних ресурсів і охорони навколишнього середовища та Служба по відтворенню рибних ресурсів і охороні навколишнього середовища. В 1974 році був створений спеціальний Відділ по координації програм в області охорони навколишнього середовища.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) багато уваги приділяє питанням впливу та його запобіганню цивільної авіації на навколишнє середовище.

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) одним з найголовніших завдань має сприяння попередженню  несприятливих наслідків мирного використання атомної енергії, забезпечуючи тим самим підтримання здоров’я і благополуччя людей. При МАГАТЕ діє Міжнародна лабораторія радіоактивності моря та відділ ядерної безпеки і охорони навколишнього середовища.

Таким чином, наявність природоохоронної компетенції спеціалізованих установ ООН підтверджується не тільки здійсненням ними відповідних програм, але і включенням в їх структуру спеціальних органів, які займаються питаннями охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування.

 Під егідою ООН проводяться міжнародні форуми, на яких обговорюються різні аспекти міжнародного природозбереження і координуються дії з міжнародного співробітництва в області охорони навколишнього середовища

Пріоритетними напрями участі України в міжнародному співробітництві є:

• входження України в світовий правовий екологічний простір;
• втілення сучасної та гармонізованої з міжнародною природоохоронної політики та системи стандартів і нормативів;
• отримання технічної допомоги в галузі охорони навколишнього середовища, ядерної та радіаційної безпеки та раціонального використання природних ресурсів;
• вирішення проблем, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС;
• впровадження економічних інструментів природокористування;
• навчання персоналу, отримання інформації, баз даних та програмних продуктів у галузі охорони навколишнього середовища.

Україна є членом провідних міжурядових організацій, діяльність яких пов’язана з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки. Однією з найбільш поширених і ефективних форм міжнародного співробітництва є участь України у розробці та реалізації спільних програм і проектів. Україна є стороною декількох десятків природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення та деяких інших угод і протоколів.

Контрольні питання

1. Що собою являють стандарти якості навколишнього середовища і на основі чого вони складаються?
2. Яка інформується міститься в екологічному паспорті підприємства ?
3. Для чого і як проводиться екологічна експертиза ?
4. Перелічіть та дайте пояснення основним принципам раціонального природокористування.
5. Які завдання вирішує екологічний моніторинг ? Які бувають види моніторингу ?
6. Як здійснюється екологічне регулювання екологічних відносин ? Що входить в компетенцію міжнародного екологічного права ?
7. Дайте характеристику структурі державного управління природокористуванням в Україні ?
8. Визначте пріоритетні напрями участі України в міжнародному співробітництві по збереженню навколишнього природного середовища ?