Забезпечення раціонального і ефективного природокористування, відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки в сучасних умовах є важливою і невідкладною проблемою державної екологічної політики.

Загострення цієї проблеми пов’язане з техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, оборонної і військової діяльності, застосуванням екологічно-шкідливих та недосконалих технологій, неконтрольованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів та ін.

Конституція України (ст. 16) закріплює обов’язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, і подолання наслідків планетарної Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду українського народу.

В умовах проведення економічної, екологічної і правової реформи, формування інституцій незалежної держави, створення правових засад реалізації і захисту екологічних прав громадян важливого значення для формування основ професійних засад сучасного покоління випускників вищих закладів освіти набуває їх еколого-правове навчання.

Опанування студентами еколого-правовими знаннями буде сприяти формуванню у них сталої системи еколого-правових поглядів, підвищення рівня свідомості і еколого правової культури, розуміння необхідності позитивної екологічно спрямованої поведінки.

16.1 ЕКОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Серед основних функцій держави  як головних напрямків і видів  здійснення діяльності, обумовлених її завданнями й цілями, окреме місце посідає екологічна функція. Вона сформувалася  нещодавно і отримала своє конституційне закріплення. Її виникнення прийнято пов’язувати із загостренням сучасної екологічної ситуації, зростанням ролі і значимості сфери взаємодії суспільства і природи, коли проблеми співвідношення останніх зажадали окремого, специфічного підходу і вже не могли вирішуватися в рамках здійснення економічної функції.

Призначення екологічної функції виражається в забезпеченні науково обґрунтованого співвідношення екологічних та економічних інтересів, а також у створенні комплексу необхідних гарантій для реалізації й захисту прав людини на здорове і сприятливе довкілля. Вона спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпечення оптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства. Сутність екологічної функції полягає в забезпеченні екологічної безпеки й підтриманні екологічної рівноваги на території держави; в охороні й раціональному використанні як окремих природних ресурсів, так і навколишнього природного середовища в цілому; в збереженні генофонду.

Основними цілями цієї функції держави є охорона оточуючого людину середовища, забезпечення екологічної безпеки її життя і здоров’я.

Реалізується  ця функція за допомогою економічних, організаційних, ідеологічних і правових механізмів. Правовий механізм реалізації екологічної функції держави пов’язаний в основному з функціонуванням права.

Екологічна функція права - основний напрямок впливу еколого-правових норм на суспільні відносини з метою їх упорядкування. Як інструмент управління суспільством вона властива праву і спочатку реалізовувалася у процесі здійснення економічної функції держави.

Виникнення і наступне функціонування екологічної функції права є результатом розвитку й поглиблення суспільних протиріч у взаємодії суспільства і природи. Саме це призвело до усвідомлення потреби і необхідності розширення правової регламентації у сфері охорони довкілля і  всебічного  наукового дослідження природних ресурсів. Мета цієї функції полягає в забезпеченні якості навколишнього природного середовища в умовах розвитку суспільства за допомогою належного правового регулювання відповідних відносин. Зазначена мета досягається шляхом опрацювання, прийняття і застосування еколого-правових норм, які не тільки відбивають закономірності взаємодії суспільства і  природи, а й закріплюють науково обгрунтовані нормативи антропогенного впливу на довкілля.

Екологічна функція характеризується своєю специфікою і  зумовлена особливостями специфічної сфери суспільних відносин, яка є предметом правової регламентації - сфери взаємодії суспільства і природи. Регулювання цих відносин здійснюється нормами екологічного права.

В сучасних умовах  прийнято розрізняти загальноправові і  спеціальні (галузеві) функції екологічного права. До загальноправових належать такі з них, як  регулятивна, превентивна, виховна, охоронна, до спеціальних - природна й антропоохоронна функції.

          Важлива роль у регулюванні екологічних відносин належить принципам екологічного права.

Принципи екологічного права - це виражені в  нормах права основоположні й  системообразуючі ідеї, положення, риси, відповідно до яких здійснюється регламентація екологічних відносин, і які спрямовані на досягнення цілей екологічної політики держави. Ці принципи або офіційно закріплені в загальноправовій та   екологічній доктринах держави чи нормах екологічного законодавства або випливають зі  змісту останнього.

Класифікація еколого-правових принципів можлива за різноманітними ознаками. Вирізняються, зокрема, загальноправові і спеціальні принципи екологічного права. Загальноправовими виступають: міжнародне співробітництво у сферах  використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища й забезпечення екологічної безпеки; демократизм і гласність у процесі прийняття екологічно значимих рішень та  ін.

Провідним спеціальним (галузевим) принципом екологічного права, що становить підгрунтя для виникнення і формування інших принципів, виступає правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Крім того, до спеціальних принципів відносять: правове забезпечення цільового, раціонального й ефективного використання природних ресурсів; стимулювання власників природних ресурсів і природокористувачів до належного використання природних ресурсів, їх відтворення й охорони; пріоритетність екологічних вимог перед іншими в підтриманні екологічної рівноваги тощо.

16.2 ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО І ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО. РОЛЬ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА В РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ.

Пізнання предмета будь-якої галузі права можливе лише за допомогою чіткого виявлення кола тих суспільних відносин, що його становлять. Предмет є основним критерієм вирізнення сукупності правових норм як самостійної галузі права. Щоб виявити коло суспільних відносин, які регулюються екологічним правом, необхідно визначити предмет цієї галузі права.

Взаємодія суспільства і природи - особлива сфера суспільних відносин. У процесі такої взаємодії, як об’єктивно існуючого явища, виникають суспільні відносини, що потребують  правового регулювання. Спираючись на досвід формування й розвитку національної системи права, у якому за основу самостійності галузі права приймається предметна сфера відповідної категорії правовідносин, слід підкреслити, що предметом екологічного права виступають суспільні екологічні відносини,  що виникають між різноманітними суб’єктами з приводу при належності, використання й відтворення природних ресурсів, охорони довкілля  й забезпечення екологічної безпеки для  задоволення екологічних та інших інтересів як окремого індивіда, так і суспільства в цілому.

Ці відносини грунтуються на множинності форм права власності на природні ресурси, права природокористування та права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Зазначені відносини, що становлять предмет екологічного права, є єдиними і складними за своїм змістом. Їх  єдність обумовлена єдністю, взаємозв’язком і взаємозалежністю всіх природних об’єктів екосистеми в цілому, що функціонують за законами природи. У той же час екологічні відносини диференціюються з урахуванням того, що вони можуть виникати з приводу окремих природних ресурсів. Оскільки земля, надра, води, тваринний і рослинний світ, а також інші об’єкти природи за своїми природними характеристиками відрізняються одне від одного, можна розмежовувати  екологічні  відносини на: земельні, гірські, водні та ін. Їх диференціація  можлива й з урахуванням основних сфер діяльності в царині довкілля. Різновидами таких відносин можна назвати ті, що виникають із приводу: при належності природних ресурсів (на праві користування або власності); експлуатації об’єктів природи конкретними суб’єктами з певною метою; відтворення природних ресурсів і поліпшення їх якості; охорони навколишнього природного середовища.

Можливий і більш укрупнений поділ екологічних відносин на природоресурсові й охоронні. Перші формуються стосовно використання конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, рослинного і тваринного світу тощо), інші - з приводу охорони навколишнього природного середовища.

За сучасних умов переходу економіки України до ринкових відносин у зв’язку з перебудовою соціально-економічної системи, денаціоналізацією природних ресурсів, екологічні відносини та їх різновиди зазнають відчутних  змін. Наприклад, законодавче закріплення багатосуб’єктності права власності на окремі природні ресурси свідчить про роздержавлення цього виключного права держави на зазначені об’єкти. Відносини ж у сфері використання природних ресурсів теж змінюються у зв'язку з тим, що вводиться наприклад, платність за використання й забруднення довкілля та ін.

Екологічні відносини мають не тільки подібні риси з майновими, адміністративними і деякими іншими суспільними відносинами, а й відмінні від них.  Головною відмінною рисою екологічних відносин є екологічний чинник, що розглядається в різних аспектах.

Екологічне право як юридична форма екологічних відносин становить систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини в царині охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. До складу системи входять такі підгалузі як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші,  нормами яких теж регулюються  екологічні відносини.

Основні ознаки, якими характеризуються норми екологічного права:

• сукупність еколого-правових норм, що утворюють інтегровану екологічну правову спільність;
• правові норми, які регулюють або забезпечують реалізацію прав суб’єктів екологічних відносин;
• правові норми, що виконують екологічну функцію або забезпечують реалізацію зовнішньої і внутрішньої функції держави;
• еколого-правові норми, які поділяються на: природоресурсові, природоохоронні й антропоохоронні.

Правове регулювання охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки становить систему державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на раціональне використання і відтворювання природних ресурсів, а також охорону довкілля. Воно здійснюється за допомогою еколого-правових приписів, які видаються в формі нормативно-правових актів. Весь комплекс нормативно-правових актів з питань екології становить основу екологічного законодавства, тобто законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Отже, екологічним законодавством слід вважати сукупність нормативно-правових актів, що містять еколого-правові норми, розроблених і прийнятих із дотриманням належної процедури відповідними компетентними органами.

Екологічне право в основному виявляється в екологічному законодавстві, але може відбиватися і в різноманітних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об’єкти як про естетичні цінності тощо.

Якщо система екологічного законодавства  - категорія юридична, то система екологічного права як його структура, внутрішня форма організації і розміщення у певній логічній послідовності його структурних елементів - необхідна умова зберігання і розвитку природи, тобто  система належного буття останньої. Проблема співвідношення між екологічним законодавством і екологічним правом повинна завжди вирішуватися на науковій основі.  Йдеться про взаємодію зовсім різних галузей наукового знання - гуманітарного і природного.

Система екологічного права обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Вона визначається системою об’єктів природи, розвитком суспільства і рівнем впливу на неї, а система екологічного законодавства,  свідомо створювана людьми - розвитком юридичної думки в її співвідношенні з розвитком суспільства. Обидві  системи знаходяться в постійному русі,  зазнаючи певних змін.

Система екологічного законодавства має більш-менш стабільний характер у порівнянні з екологічним правом, що пояснюється тим, що її належить розглядати як співвідношення змісту і форми, яка зазвичай консервативна.

Основоположним елементом системи екологічного права потрібно вважати її природний зміст.  У системі екологічного законодавства таким елементом виступає юридична норма.

Системою екологічного законодавства необхідно вважати певну цілісність, що складається з окремих законодавчих актів, які містять еколого-правові норми і знаходяться поміж собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного змісту.

Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті або затверджені.  Їх юридична чинність багато в чому зумовлюється тим, що природний об’єкт приймається державою під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об’єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності або, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того чи іншого об’єкта в Червону книгу. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає підстави для висновку, що юридична сила захисту природних об’єктів залежить від місця цих об’єктів у системі навколишнього природного середовища та їх якісного стану.

Система екологічного законодавства України в основному повинна відповідати системі екологічного права. Право того чи іншого об’єкта природи визначається його місцем у ній. Від системи природи залежить система екологічного права, а значить, і система екологічного законодавства.

Необхідно також враховувати, що екологічне законодавство, як і будь-яке інше, становить ієрархічну структуру, де нормативні акти нижчого рівня за своїм змістом мають відповідати нормативним актам вищого рівня, а останні -  більш узагальненим екологічним потребам, таким, що охоплюють  досить значну територію.

Екологічне законодавство являє собою структуру, що об’єднує екологічні юридичні норми різного рівня й різної спрямованості. Ними можуть бути норми конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини будь-якого змісту, що стосуються дослідження й охорони і найпоширеніших, і рідкісних природних об’єктів. Маючи постійний характер при реалізації зазначене законодавство породжує досить стабільні  правові відносини.

Держава, здійснюючи екологічну функцію, формує та реалізує державну екологічну політику.

Екологічна політика – це суспільні відносини щодо збалансування екологічних та пов’язаних з ними інтересів учасників суспільних відносин. З огляду на кризову екологічну ситуацію, що складалася в Україні, та важливість сучасних суспільних еколого значимих відносин роль збалансування та урівноваження екологічних та пов’язаних з ними інтересів виконує держава.

Політика та екологія пов’язуються шляхом застосування не тільки політичних механізмів, але й державного примусу для впорядкування еколого значимих суспільних відносин та узгодження екологічних інтересів.

Екологічна політика, що здійснюється державою, виступає фактично складовою державної політики.

В реалізації екологічної політики вирішальна роль належить екологічному праву, яке являє собою сукупність правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою реалізації інтересів відповідних суб’єктів та забезпечення сталого екологічного розвитку в країні та окремих її регіонах.

Основні напрямки державної політики України в царині охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки розроблені  відповідно до Конституції України. Прийняття Основного закону держави стало важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери. В Конституції зазначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (ст. 16).

Державна політика в сфері екології, як і в будь-якій іншій, повинна грунтуватися на стабільній системі законодавства, яка, у свою чергу, особливо в перехідний період, повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, пристосовуватися до таких змін занадто складного оточуючого людину природного середовища. Ця обставина є досить ефективним способом подолання екологічної кризи і забезпечення природоохоронної функції держави.

 16.3 УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ

Реалізація екологічної функції держави безпосередньо пов’язана з управлінням природокористуванням і  охороною довкілля. Вказане управління є найважливішою складовою частиною управління суспільством і має за мету: забезпечення раціонального використання природних ресурсів, проведення  ефективних і комплексних заходів щодо охорони довкілля, контроль за дотриманням вимог  екологічної безпеки, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів  і організацій при проведенні  екологічних заходів. Втілення зазначеної мети здійснюється шляхом виконання уповноваженими державними та іншими органами комплексу управлінських  функцій. Такими функціями вважаються основні види діяльності відповідних органів, які необхідні з точки зору оптимальної організації раціонального використання,  охорони, відтворення та  захисту природних об’єктів чи довкілля в цілому.

До складу функцій управління в галузі екології входять організаційні (облік природних ресурсів, екологічне планування і прогнозування та ін.), попереджувально-охоронні (екологічна експертиза, спостереження (моніторинг) за використанням природних ресурсів та охороною довкілля, екологічний контроль та ін.), інші функції (стандартизація і нормування у сфері природокористування і охорони довкілля, вирішення екологічних спорів та ін.).

Зазначені функції в галузі екології здійснюють органи державного управління, органи місцевого самоврядування, а також громадські об’єднання і організації. Серед  державних органів, які в межах компетенції, визначеної законодавством, здійснюють управлінські функції в  сфері екології, розрізняють органи загальної та спеціальної  компетенції. Органами загальної компетенції вважаються ті, до компетенції яких входить здійснення всіх функцій управління  незалежно від виду природного об’єкту та суб’єктів користування ним. Органами спеціальної компетенції визнаються державні органи, наділені координаційними, організаційно-розпорядчими та контрольними функціями в галузі екології.

Провідним органом у сфері державного управління природокористуванням та охороною довкілля є Міністерство екології та природних ресурсів  України. Воно  здійснює комплексне управління та координацію державної діяльності у галузі охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки/

Одним із найважливіших елементів управління  в сфері  екології є екологічний моніторинг, який представляє собою комплексний еколого-правовий інститут, що складається із сукупності державних відомостей про якісний стан навколишнього природного середовища і спостережень галузевих державних органів за змінами об’єктів природокористування, які узагальнюються на загальнодержавному рівні з метою одержання єдиної всебічної оцінки екологічного стану довкілля.

Державний моніторинг навколишнього природного середовища становить систему спостережень, збирання, опрацювання, передачі, збереження й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища та прогнозування його зміни.

Ведіння моніторингу законодавчо закріплено в ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Положенні про державну систему моніторингу навколишнього середовища, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України № 391 від 30 березня 1998 р., і в спеціальних галузевих Положеннях про ведіння державних моніторингів окремих об’єктів природокористування затверджених Кабінетом Міністрів України.

Екологічний моніторинг довкілля - це сучасна форма реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації. Ця форма забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства й умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища й раціонального природокористування. Моніторингу підлягають усі об’єкти навколишнього природного середовища в цілому незалежно від їх цільового призначення, характеру, видів і правових форм природокористування.

Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, основними напрямками якої є:

• екологічно раціональне використання природного й соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;
• соціально-екологічне й економічно раціональне вирішення проблем, що виникають у результаті забруднення навколишнього природного середовища, небезпечних природних явищ, техногенних аварій і катастроф;
• розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження розмаїтості природи, охорони озонового шару атмосфери, попередження антропогенного змінення клімату, захисту й відтворення лісів, забруднення навколишнього середовища, відновлення природного стану водних об’єктів (Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів).

          Державна система екологічного моніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, зберігання й опрацювання екологічної інформації для відомчої й комплексної оцінки та прогнозування стану навколишнього природного середовища. Цей моніторинг здійснюється відповідно до довгострокової державної програми, що визначає загальні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями й об’єктами, за періодами і способами виконання дії відомчих органів виконавчої державної влади, підприємств, установ та організацій  незалежно від форм власності.

Суб’єктами Державної системи екологічного моніторингу навколишнього середовища, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, виступають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Відповідно до своєї компетенції вони опрацьовують одержані дані про стан навколишнього середовища і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання й забезпечення якості природних ресурсів, а також охорони довкілля.

Державна політика у сфері охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні й місцеві програми, спрямовані на втілення певних екологічних пріоритетів.

16.4. ОБ'ЄКТИ І СУБ'ЄКТИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Об’єкти екологічного права – сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і прородно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають безпосередній охороні за допомогою норм екологічного законодавства.

Традиційно вирізняють інтегровані, диференційні й комплексні об'єкти екологічного права. До інтегрованих належать навколишнє природне середовище в цілому, життя і здоров’я людей, включаючи їх екологічні права й обов’язки. До диференційних об’єктів екологічного права відносять окремі природні об’єкти - землю, надра, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін. Комплексними вважають природні об’єкти й території природно-заповідного фонду, екосистеми, природно-антропогенні комплекси, курорти й курортні місцевості  та ін.

Природним об'єктам на відміну від товарно-матеріальних цінностей, притаманні три ознаки: природне походження (виключення складають об’єкти рослинного і тваринного світу, які можуть створюватися людьми), взаємозв'язок з екологічною системою природи, виконання функцій життєзабезпечення.

Терміном «суб’єкти права» в загальнотеоретичному розумінні й у галузевому правознавстві прийнято позначати учасників суспільних, а значить і відповідних екологічних відносин. Безумовно, що поняття суб’єктів суспільних відносин пов’язано з поняттями правоздатності і дієздатності. Екологічна правоздатність – являє собою спроможність суб’єкта мати екологічні права і приймати на себе екологічні обов’язки, а екологічна дієздатність - його спроможність своїми діями набувати екологічних прав і виконувати відповідні обов'язки.

Не вдаючись до детального розгляду розбіжностей у такому визначенні понять і сутності змісту правоздатності й дієздатності, висловлених у правовій літературі, слід зазначити, що ці поняття офіційно закріплені, наприклад, у цивільному законодавстві, але відсутні в екологічних законодавчих актах. У цьому зв’язку виникає питання про можливість застосування цивілістичної категорії правосуб’єктності до екологічних відносин, точніше, наскільки загальноцивілістична категорія правосуб’єктності придатна для позначення екологічної правосуб’єктності.

Екологічна правосуб’єктність - це спроможність бути учасником екологічних суспільних відносин. Її юридична сторона полягає в законодавчому визнанні можливості суб’єктів права брати участь у суспільних відносинах щодо охорони, використання й відтворення природних об’єктів і природних  комплексів. Це, по суті є узаконенням їхньої участі в екологічних відносинах, що звільнює цю участь від індивідуальної, групової або класової сваволі.

Але окремі природні об’єкти, наприклад, земля як просторовий базис чи  атмосферне повітря, являють собою середовище, яке забезпечує життєдіяльність, і є умовою його підтримання для людини та суспільства. Тому використання таких об’єктів засновується не стільки на правосуб’єктності, скільки на підставі природних властивостей людини та суспільства, незалежно від законодавчого визнання і здійснення правового регулювання з боку держави. У цьому полягає одна з головних особливостей екологічної правосуб’єктності, яка грунтується на природних правах та інтересах людини і суспільства. Але у визнанні і правовому регулюванні прав людини і громадянина зацікавлені не тільки фізичні особи, а й держава. Соціально відповідальна держава, встановлюючи відповідні екологічні права громадян, може розраховувати на їх більш активну діяльність і тим самим на сприяння громадян підвищенню ефективності природоохоронної функції самої держави.

У зв’язку з природним походженням значної більшості природних об’єктів вольовий зміст правосуб’єктності як психологічної категорії може не тільки не збігатися, а й прямо суперечити суспільній волі національної спільноти. Правосуб’єктність може бути зовсім не пов'язаною із суспільною волею. В даному випадку остання вільна навіть від сукупного або консолідованого індивідуального чи групового волевиявлення.

Доречною є й постановка питань про формування й адекватне законодавче закріплення суспільної волі уповноваженими на те вищими органами законодавчої влади. Адже законодавець може не сприйняти або не в повному обсязі охопити  вже сформовану суспільну волю щодо розподілу об’єктів природи та її ресурсів між суб’єктами права. Тому адекватна законодавча легалізація суб’єктів права на природні об’єкти має певне значення для розвитку всієї системи екологічних суспільних відносин.

16.5. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ОХОРОНУ НАВКОЛИШНЬОГО

ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

Крону «екологічного дерева» становлять нормативно-правові акти, що, як і «листя дерева», покликані відігравати «фільтруючу» роль, запобігати негативному впливу людської діяльності на навколишнє природне середовище в цілому та на його окремі компоненти.

Правова охорона довкілля складна й багатогранна царина. Її забезпеченню присвячене обширне законодавство, що регулює питання не тільки охорони навколишнього природного середовища, а й раціонального використання й  відтворення природних ресурсів.

Найважливіші суспільні екологічні відносини врегульовані в Конституції України, яка будучи Основним Законом країни, є нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили. В ній, зокрема, визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є відповідно до ст. 16 Конституції обов’язком держави. Крім того, Основний Закон держави містить і інші принципові положення, що регулюють суспільні екологічні відносини.

Сучасними головними нормативно-правовими актами, які визначають основи організації охорони довкілля, є Закони України:

«Про охорону навколишнього природного середовища» (від 25 червня 1991р.),

«Про природно-заповідний фонд України» (від 16 червня 1992 р.),

«Про охорону атмосферного повітря» (від 16 жовтня 1992 р.),

 «Про тваринний світ» (від 13 грудня 2001 р.),

«Про рослинний світ» (від 9 квітня 1999 р.) та ін.

Поресурсові відносини у сфері використання й охорони як окремих природних компонентів, так і навколишнього природного середовища в цілому регулюються крім того відповідними кодексами: - Земельним, Водним, Лісовим, Про надра та ін.

Сьогодні можна говорити, що в Україні уже виросло «екологічне дерево» і  в державі вже склалася національна система екологічного права як самостійної галузі права. Саме вона об’єднує правові норми, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства й природи.

Характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об’єднує земельне, водне, лісове, гірниче та інші підгалузі екологічного права. Кожна з цих підгалузей включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони й використання конкретного природного ресурсу, так і правові приписи, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють, скажімо, порядок вибору конкретної земельної ділянки, яка буде надана в користування, є нормами більш широкої дії і мають регулятивний характер. Поряд із цим екологічне право включає певну групу правових приписів, що, по-перше, регулюють відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища (зокрема, вже згадуваний Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ін.), по-друге, визначають можливість самого носія суб’єктивного права діяти певним способом і примусово забезпечувати виконання юридичних обов'язків.

До складу законодавства про охорону навколишнього природного середовища, тобто джерелами екологічного права виступають інші закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи Міністерства екології і природних ресурсів (як прийняті ним самостійно, так і разом з іншими міністерствами й відомствами), рішення місцевих органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування.

На даний момент ще не дозріли умови для розробки комплексного законодавчого акта, який би охопив всі напрямки правового регулювання суспільних відносин. Але в перспективі прийняття Екологічного кодексу України не тільки доцільно, й необхідно, тим більше, що це прямо передбачено Основними напрямками   державної політики України в галузі екології.

16.6. ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН  

Екологічні права й обов’язки громадян України становлять систему юридично закріплених за громадянами прав та обов’язків в екологічній сфері.

Стаття 50 Конституції України проголошує: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена».

Правовою основою екологічних прав та обов’язків громадян є припис Конституції України, в якому закріплено, що комплекс таких прав передбачено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 9-12). Відповідно до цього закону громадяни України мають право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; об'єднання в громадські природоохоронні формування, одержання у встановленому порядку повної й достовірної екологічної інформації тощо.

Сутність екологічних прав громадян полягає в юридичній можливості, спрямованій на задоволення потреб громадян у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища й забезпечення екологічної безпеки. Ці права характеризуються властивими їм особливостями: вони являють собою комплексну правову категорію; формування системи цих прав знаходиться у стані становлення й розвитку, причому її підгрунтя – це докорінні, загальнолюдські і природні права людини. Обумовленість екологічних прав, які характеризуються приналежністю до конституційних прав людини, визначається її соціальною цінністю.

Серед екологічних прав громадян можна розрізняти ті, що реалізуються переважно на галузевому, а також на міжгалузевому рівнях. У першому випадку йдеться про право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, участь у проведенні громадської екологічної експертизи, здійснення загального й спеціального використання природних ресурсів, на одержання повної й достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я людей тощо. До другого різновиду екологічних прав належить право на отримання екологічної освіти,  об’єднання в громадські природоохоронні формування, подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян, їхньому майну в результаті негативного впливу на довкілля.

Реалізація екологічних прав громадян забезпечена юридичними гарантіями, що становлять систему юридичних засобів забезпечення здійснення екологічних прав у сфері екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони навколишнього природного середовища.

Чинним законодавством установлено, що узагальнена комплексна інформація про екологічну, радіаційну ситуацію і стан захворюваності населення повинна оприлюднюватися на території України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів, МОЗ України через Укрінформ двічі на рік: за перше півріччя - до 15 вересня, за весь рік - до першого квітня наступного року.

Екологічні права громадян охороняються законом. Порушені права підлягають відновленню. Поновлення в правах здійснюється місцевими радами згідно з їх компетенцією, а також судами. Форми захисту екологічних прав громадян різноманітні і застосовуються залежно від конкретних обставин.

Поряд із правами Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає на громадян і певні обов’язки. Так, громадяни зобов’язані: берегти, охороняти й раціонально використовувати природні багатства; не порушувати екологічних прав інших суб’єктів; компенсувати нанесені ними збитки і т.д.  Серед обов’язків громадян у сфері екології розрізняються і спеціальні екологічні обов’язки, передбачені цим Законом, системою екологічного законодавства, обумовлені правом природокористування, власності на природні ресурси, а також ті, що випливають із реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності.

Останні, у свою чергу, можуть підрозділятися на обов’язки майнового і немайнового характеру. Майновими обов’язками є, наприклад, внесення плати за забруднення довкілля і понадлімітне використання природних ресурсів, ефективне використання природних ресурсів, здійснення комплексу заходів щодо відтворення природних ресурсів та ін. До немайнових належать: дотримання висновків державної екологічної експертизи, передача екологічно небезпечних об’єктів на екологічну експертизу тощо.