1. Розвиток рефлекторної теорії

Споконвіку людство цікавилося питаннями — звідки виникають думки? Що таке свідомість, пам’ять? Психіка людини, як відомо, є предметом науки психології. Остання тісно пов’язана з фізіологією вищої нервової діяльності (ВНД), яка вивчає діяльність мозку як матеріального субстрату психічних процесів.

Нижча нервова діяльність пов’язана з нервовими механізмами, які забезпечують діяльність внутрішніх органів.

Вища нервова діяльність об’єднує нервові процеси, які протікають у вищих відділах ЦНС і формують поведінкові реакції людини і тварин.

Поділ нервової діяльності на вищу і нижчу досить відносний, тому що рефлекторна відповідь на дію біологічно значущих подразників є цілісною реакцією всього організму.

Психічна діяльність завжди була таємничою, малодоступною сферою існування людського і тваринного організмів, особливо на ранніх етапах розвитку людства.

Древньогрецький лікар і філософ Алкмеон (V ст. до н.е.) висловив здогадку, що в головному мозку міститься душа, яка на думку Платона є старшою за тіло. Душа людини, як гадали древні, має мислительну силу, а тваринам властива лише нижча форма душі — інстинкти.

Арістотель (ІІІ-ІV ст.. до н.е.) у трактаті “Про душу” підкреслював спільність душі в людини і тварин. В подальшому Гіппократ (ІV-V ст.. до н.е.) і Гален (ІІ ст.. н.е.) описали зміни в психіці людини при порушенні діяльності мозку.

Однак, уперше по-науковому питання про зв’язок мозку з психічною діяльністю було поставлене в ХVІІ ст. французьким природодослідником Р. Декартом. Він започаткував принцип рефлекторної діяльності організму. Декарт вважав, що душа людини міститься в шишкоподібній залозі — епіфізі. Розумну душу, за Декартом, не можна пояснити властивостями матерії. Однак, погляди Декарта не були підкріплені експериментально, а фізіологію рефлекторного акту він уявляв чисто механічно.

Через тривалий час на початку ХІХ ст. чеський фізіолог Г.Прохаска ввів у науку термін “рефлекс” і пояснив будову рефлекторної дуги. Принцип рефлексу Прохаска поширив на всю нервову систему та на психічну діяльність. Однак його сміливі думки не були визнані. Аналогічно не набули широкого розповсюдження праці видатного мислителя ХVІІІ ст. О.М. Радіщева, який доводив, що психічна діяльність є функцією мозку (трактат “Про людину, її смертність і безсмертя”, 1792).

Через 70 років після цього І.М. Сєченовим було показано, що сприймання і пізнання навколишнього світу можливе лише за допомогою органів чуттів. Поряд з цим положенням у своїй праці “Рефлекси головного мозку” (1863) він наводить переконливі докази, про те що матеріальні процеси мозкової діяльності — первинні, а психічні — вторинні. Наша свідомість є лише відображенням реальної дійсності, а всі акти свідомого і несвідомого життя за своїм походженням є рефлексами. Однак, І.М. Сєченов не ототожнював рефлекси з психічними явищами, вважаючи, що останні мають рефлекторне походження і потребують наукового аналізу.

Значний вклад у розвиток науки про поведінку тварин відіграли праці американських психологів Е. Торндайка, К. Лешлі, Дж. Уотсона та ін. Так, Е. Торндайк, досліджуючи за схемою “стимул — реакція” швидкість навчання різних тварин, встановив її подібність і запропонував користуватися нею для вивчення поведінки звичайних лабораторних тварин.

Етологічний напрямок виходить з того, що поведінкові реакції тварин — результат прояву особливих властивостей нервової системи, а не рефлекторної діяльності мозку.

Основоположником учення про ВНД став видатний російський фізіолог І.П. Павлов (1849-1936). Він довів, що поведінкові акти виникають не лише при безпосередній дії факторів на рецептори, але й під впливом байдужих раніше для нього чинників, якщо вони співпали з певним видом природженої діяльності організму і стали сигналами цієї діяльності. За І.П. Павловим умовний рефлекс є тимчасовим зв’язком безлічі подразників середовища, що оточує тварину, які сприймаються рецепторами, з певними видами діяльності.

Теорія І.П. Павлова стала фундаментом сучасної науки про фізіологічні механ

ізми діяльності мозку і дала потужний поштовх розвитку нейрофізіології поведінки. Павловські методи дослідження дозволили одержати цінні дані і використовуються в багатьох лабораторіях світу.

У вивчення поведінкової діяльності тварин внесли значний вклад такі вчені: Е. Торндайк, Л.А. Орбелі, І.С. Бериташвілі, У. Пенфілд, П.К. Анохін, Ю. Конорські та ін. Успішно в наш час працюють у цій галузі також О.А. Адріанов, А.С. Батуєв, Н.П. Бехтєрева, П.Г. Костюк, П.В. Симонов та ін.

2. Спадково зумовлена діяльність організму

У процесі еволюції виробилися і закріпились жорсткі, стереотипні фізіологічні механізми пристосування живих організмів до умов довкілля. Це безумовні рефлекси — природжені, генетично запрограмовані реакції організму, властиві всім тваринам і людині. Вони характерні для всіх організмів виду, роду і здійснюються по сталих рефлекторних дугах. Для забезпечення найбільш важливих життєвих функцій (піклування про потомство, живлення, захист від ворогів та ін.) у тварин і людини успадковуються інстинкти — складні безумовні рефлекси. Інстинкт — сукупність рухових актів і складних форм поведінки, властивих тваринам даного виду, які виникають на фоні високої збудливості нервових центрів, пов’язаної із здійсненням цих актів.

Є ряд класифікацій успадкованої поведінки. Наведемо одну з них, яка була запропонована академіком П.В. Симоновим (1980). Інстинкти, або складні безумовні рефлекси він поділив на три основні групи: вітальні, які забезпечують фізичне виживання (харчові, життєві, регуляції сну, захисні та ін.); рольові (зоосоціальні) рефлекси (статеві, батьківські, територіальні та ін.); рефлекси саморозвитку (дослідницький, імітаційний, ігровий та ін.).

Здійснення зазначених реакцій пов’язане з порушенням гомеостазу, чи складної взаємодії організму з навколишнім середовищем. На основі відповідної потреби формується мотивація поведінки. Наприклад, на основі мотивації голоду тварина розпочинає пошуки їжі (К.Е. Фабрі, 1976).

На думку нейрофізіологів існують три основних види мотивацій: біль, страх, голод. Вони спрямовані на підтримання життєдіяльності особин, на збереження індивідуума й виду.

Інстинктивна поведінка включає дві фази: пошукову і завершальну. Пошукова фаза — пластична форма інстинктивної поведінки. Для неї характерна добре виражена орієнтувально-дослідницька активність тварин і поєднання природжених і набутих компонентів. Завершальна фаза характеризується жорсткою стереотипністю. Набуті компоненти тут або відсутні, або ж відіграють незначну роль.

В пошуковій фазі відбувається складне психічне відображення дійсності. Тут реалізовуються пізнавальні функції інстинкту. Тому на початковій фазі поведінкового акту повною мірою виявляються процеси навчання.

Велике значення в організації завершальної фази інстинктивної поведінки має вплив ключових подразників, на які тварини реагують природженими рухами. Ними можуть бути прості фізичні та хімічні ознаки (форма, розмір, рухливість, колір, запах та ін.) Ці ознаки впізнаються твариною часто відірвано від об’єкта, якому вони властиві. Тому виникнення у тварин недиференційованих простих відчуттів, або їх суми збіднює і обмежує психічне відображення оточуючого світу.

3. Набуті форми поведінки. Експериментальне вивчення ВНД.

При вивченні психічної діяльності тварин І.П. Павлов використовував метод об’єктивного дослідження, перевіряючи, як він говорив, “кожний крок своєї думки” експериментом. І.П. Павлов вважав, що об’єктивно встановити закони психічної функції мозку можна лише здійсненням точного кількісного обліку дії подразників і відповіді на них організму. Цей непрямий метод широко застосовується і зараз в багатьох галузях науки. Якщо використовувати відомий у кібернетиці “чорний ящик”, то можна за даними на вході і на виході з нього судити про закони роботи цього ящика. Тобто, на вхід подається стимул (подразник) з його кількісними характеристиками, а на виході одержуються дані, що характеризують реакцію тварини. І.П. Павлов вважав головним у своїй ідеї співставлення сили і значущості подразнення з величиною і характером діяльності у відповідь. На основі цих уявлень вивчалася динаміка процесів, які протікають у головному мозку.

Такий принциповий метод вивчення роботи мозку І.П. Павлов назвав методом умовних рефлексів. На його основі згодом було розроблено багато методик вивчення ВНД.

Експериментальне дослідження ВНД здійснюється в наш час на різних рівнях організації живого організму з використанням досягнень фізико-хімічних, математичних і технічних наук.

В пристосуванні організму до умов навколишнього середовища велике значення мають умовні рефлекси, які формуються впродовж життя тварини та людини. Це зумовлено такими особливостями:

1) за допомогою умовних рефлексів тварина чи людина може заздалегідь пристосуватися до нових умов;

2) умовні рефлекси дозволяють здійснювати цілеспрямовані дії і свідомо уникати помилок;

3) набутий досвід однієї особи стає надбанням усього людства.

Щодо людини, то її еволюція пішла шляхом розвитку суспільних в

заємозв’язків (цивілізації), а отже, значно відрізняється від тварин.