1. Основні тенденції розвитку світової літератури ІІ половини ХІХ століття.

У цей період відбувається гострий конфлікт між протилежними тенденціями. Загальний художній занепад проявляється вже у творчості письменників-натуралістів.(див.натуралізм).До 60-70 років відноситься виникнення імпресіонізму у Франції, згодом в Німеччині та інших країнах.(див.імпресіонізм). Першими власне декадентськими течіями є символізм, батьківщиною якого була Франція 70-80 рр, і естетизм, що оформився в Англії 90-х.(див.символізм)Естетизм - течія, якій притаманний культ витонченої краси. Його прибічники гуртувалися навколо журналу "Жовта книга" (1894-97), висуваючи гасло "мистецтво заради мистецтва". Метром естетизму був Оскар Уайлд.Естетсько-формалістичне мистецтво, що протиставляло себе реалізму і декларувало свою аполітичність, відображало кризу буржуазного суспільства.Ці течії визначилися до початку ХХ століття.На їхній основі згодом виникли нові, модерністські. Водночас іншим магістральним напрямом в літературі цього періоду є реалізм. (див.реалізм) Досягнення реалізму були особливо великі через те, що всередині цього напряму з*являлися нові якості, підіймалися паростки нової літератури.

2. Проблема реалізму світової літератури ІІ половини ХІХ століття.Критичний реалізм кінця ХІХ століття вступає в нову смугу свого розвитку,набуває ряд нових рис, що відрізняють його від класичного реалізму середини століття.На межі століть він завойовує провідні позиції в світовому літературному процесі. Письменники-реалісти діють у Франції (Мопассан, Франс, Роллан), Великобританії (Уеллс, Шоу, Голсуорсі),Німеччині (брати Манни, Гауптман), Скандинавських країнах (Ібсен, Андерсен-Ньоксе), США (Марк Твен, Лондон, Драйзер,О.Генрі), а також в інших країнах.Піднесенню реалізму сприяв органічний зв*язок з традиціями національного мистецтва, революційним романтизмом, співзвучним письменникам нової епохи своєю спрямованістю у майбутнє.Різко підсилюється публіцистичний бік реалістичної літератури, з*являється відкрита тенденційність у захисті своїх поглядів. Прийом об*єктивної оповіді, вдосконалений Флобером, поступається прийомові, в якому оцінка явищ, полеміка, дискусія, відкритий вияв позиції письменника є звичайними речами. Широкі узагальнення, сміливі гіпотези, звернення до досягнень науки та культури - все це риси нового реалізму. Література збагачується в жанровому відношенні: багато різновидів роману, збагачення тематики і структури новели, підйом драматургії.Відбувається процес оновлення театру, на сцену виходять важливі соціальні проблеми.Одним з провідних мотивів є викриття буржуазного суспільства. Боротьба за свободу творчої особистості художника.Історико-революційна тема.Увага, яку реалісти приділяють особистості, допомагає їм досягти успіхів у змалюванні характерів, веде до поглиблення психологізму. Багатоманітніше стають зображальні засоби людини в літературі, засоби відкриття її внутрішного світу.
3. Романтизм і неоромантизм. Неоромантизм - це умовне найменування комплексу різноманітних течій в європейській художній культурі кінця ХІХ - початку ХХ століття, що виникли передусім як реакція на позитивізм в ідеології та натуралізм в мистецтві та відродили ряд естетичних принципів романтизму - пафос особистої волі,заперечення повсякденного, культ ірраціонального, потяг до фантастики тощо. Сюди відносять французький символізм, постімпресіонізм, але здебільшого цей термін застосовують до англійської літератури, де найвизначнішим представником його є Редіард Кіплінг.Спорідненість неоромантизму з декадентами проявляється в тому, що він створює штучний світ.Неоромантики тяжіли до жанру пригодницького, авантюрного, "екзотичного" роману, основи якого заклали Майн Рід та Купер. Першим з проповіддю неоромантизма виступив Роберт Льюїс Стівенсон (1850-1894), що протиставляв мистецтво буржуазній дійсності.В пригодницьких романах "Острів скарбів" (1883),"Викрадений"(1886),"Катріона" (1893) тощо він створив захоплюючий світ,якому властиві гуманізм та демократизм. Джозеф Конрад (1857-1924) - послідовник Стівенсона присвячував свої романи морю.Редіард Кіплінг першим запровадив у літературу тип "людини дії" - солдата, чиновника, місіонера, розробляючи колоніальну тематику у незвичному плані.
4. Проблема натуралізму. Натуралізм, що склався у Франції як літературна течія і отримав широке розповсюдження в Європі і Америці в останню третину ХІХ століття, не був власне декадентською течією.Він заявляв про себе як про метод, що розвиває та поглиблює реалістичне мистецтво, був споріднений з реалізмом, позаяв вимагав від художника уважнішого,детальнішого вивчення тих сторін життя, до відображення яких він звертався,стимулював інтерес до проблем соціальної нерівності, вводив до сфери художнього зображення ряд нових тем.Натуралістичний метод є перехідним, він принципово відрізняється від реалістичного, позаяк пов*язаний з відмовою від типізації, добору та узагальнення матеріалу, з відмовою від проникнення в сутність зображуваних явищ. Натуралізм спирається на філософію та естетику позитивізму. Відмова від широких соціально-психологічних узагальнень, фотографічно точне зображення дійсності, акцентування біологічного принципу спадковості, дією якого натуралісти намагалися пояснити походження соціальної нерівності.Біологізація принижує людину.Спадковий фактор трансформується в образ грізного фатуму - божество символістів, що проявляється в раннього Гауптмана, Гамсуна.Натуралізм поступово вироджується.

Імпресіонізм у літературі. Термін "імпресіонізм" походить від французького слова "impression" - "враження". Виникнувши від початку в живопису, він розвитнувся і в літературі, здебільшого в поезії. Мистецтво художників (Е.Мане, О.Ренуар) було не відступом від реалізму, а його новаторським розвитком. Імпресіоністське мистецтво відкривало можливості для проникнення у внутрішній світ людини, виробило систему принципів його розкриття. Абсолютизація індивідуального, суб*єктивного, такого, що не потребує перевірки з допомогою об*єктивних критеріїв враження як першооснови художнього образу призводить імпресіонізм до відриву від життя.

6. Символізм як творчій метод. Символізм, що отримав широке розповіюдження не тільки у Франції, де виник, а й у Бельгії,  Німеччині, має антиреалістичну спрямованість, що проявляється у прагненні підставити на місце образів, що відображають об*єктивну реальність, образи-символи, що виражають неясні відтінки суб*єктивних настроїв (Верлен), таємниче та ірраціональне життя душі або не менш таємничний "спів нескінченності", невмолиму долю (Метерлінк). У своїх естетичних настроях та в художній практиці символісти мають тісний зв*язок з філософським ідеалізмом. Кличуть до зображення потойбічного світу, відмовляючись від зображення світу реального та використовуючи для цього ірраціональні символи. Виникнувши як "крик відчаю", як протест проти ситості буржуазного існування, символізм висунув ряд самобутних та своєрідних талантів.
7. Французька література (основні тенденції розвитку, періодизація).
8. Творчий шлях Мопассана. Народився в Нормандії в 1850 році, шлюб батьків рано розпався, і на формування Гі впливала матір, що розвивала в ньому любов до літератури. Він був відправлений до семінарії, але згодом виключений за вірші і вчився в Руанському коледжі. Творчий шлях починається з віршів у дусі парнаської школи. З 1873 до 1881року його навчанням керував Флобер. Він намагався створити з Мопассана письменника за власною подобою: змушував його сидіти в архівах,  робив вибагливим,  прискіпливим у роботі над текстом. У 1880 році опублікована новела “Пишка”, що стала відправним пунктом Мопассана як новеліста.  За 10 років він створює 16 збірок оповідань,  6 романів (Життя (1883), “Любий друг” (1885), “Монт-Оріоль”(1886), “П'єр і Жан”(1888), “Сильна як смерть”(1889), “Наше серце”*(1890)),  три книги путьових заміток і безліч газетних і журнальних статей. Був журналістом,  вів світське, навіть розпусне життя,  брав участь у політичних інтригах,  багато мандрував, в тому числі і на яхті під назвою “Любий друг”. Вже в середині 80-х нехороша хвороба сильно впливає на його працездатність. Це відбилося на тематиці оповідань “Орля”, “Він?”, “Хто знає” тощо. “Орля” - щоденникові записи хворої людини,  що не може звільнитися від примар,  які її переслідують. Помер він у 1893 році психлікарні,  де провів 2 останніх роки після невдалої спроби самогубства. Мопассан,  на відміну від Золя і Франса,  не створив нових течій або жанрів в літературі,  проте виступив із синтезо всього,  створеного ними. З класичного реалізму ХІХ століття,  романтичних та натуралістичних елементів він створює власний неповторний стиль, розвивши всі форми новели,  що існували до нього. Вперше став давати читачеві пересічні шматки життя персонажів з поглибленою психологією,  з фіксацією ледве помітних на поверхні буття людських почуттів,  що отримало назву “підтексту”.
9. Життя і творчість Золя. Еміль Золя, теоретик натуралістичної школи, народився 2 квітня 1840 року в Парижі в родині інженера.У зв*язку з великими проектами, в яких брав участь батько, Золя проводить дитинство на півдні Франції.У 7 років він втрачає батька, його віддають до пансіону, а згодом до коледжу в Ексі.Там він знаходить друга - Поля Сезання, згодом великого художника.Не вступивши до університету, він з трудом знаходить роботу і мріє про письменницьку кар*єру.В 1864-1868 роках Золя відмовляється від юнацького захоплення поезією на користь прози.Його перша збірка оповідань - "Казки  Нінон", за нею з*являються романи "Сповідь Клода","Заповіт померлої","Марсельські таємниці","Тереза Ракен","Мадлен Фера", а також багато публікацій в газетах.У цих творах відчутний вплив романтизму, що проявляється в пошуку піднесених героїв, сентиментальному тоні. Після позитивного сприйняття "Терези Ракен" громадськістю Золя задумужться про необхідність ширшого і різнобічного вивчення суспільства, про зображення його у різноманітніших аспектах. Задумує серію "Ругон-Маккари", яку створює за період з 1868 до 1893 рік.В 20 романах він створює цілу епоху сучасного життя.В період створення серії він веде активну журналістську діяльність.За цей період він заводить родину, створює теоретичні основи нового напряму - натуралізму, в нього з*являються послідовники та учні.Золя з*ясовує, що основна суперечність часу - "боротьба праці та капіталу".Після закінчення "Ругон-Маккарів" починається робота над новими циклами: "Три міста", що складається з романів "Лурд" (1894),"Рим" (1896) та "Париж" (1898). Золя публікує збірку літературних статей, і нарешті приступає до останнього циклу, так і не завершеного - "Чотири євангелія". Тут на перший план висунута людина науки, звучать антирелігійні настрої.Золя намагається висунути на перший план гострі публіцистичні проблеми.Восени 1897 року він ув*язується в справу Дрейфуса, і за образу президента його засуджують на рік ув*язнення. Золя мусить втікати до Лондона і тільки після перемоги дрейфусарів повертається додому.Смерть Золя наступила через отруєння газом за нез*ясованих обставин.
10. Творчий шлях Верлена. Найвизначнішим французьким поетом-символістом є Поль Верлен (1844-1896). Трагічність його світосприйняття пов'язана з трагічним обличчям епохи та обставинами богемоного життя самого поета.  Син небагато офіцера,  він закінчив коледж,  у 20 років став чиновником у Парижі,  одружився з міщанкою і вів звичайне життя. Але поезія,  якою він захоплювався ще зі школи,  приваблювала його більше.  В 1871 році він брав участь у повстанні Комуни,  затим зустрівся з Рембо і... кхе-кхе... проїхали,  коротше,  Верлен розлучився з родиною,  а через певний час і з Рембо теж. Перепробував безліч професій,  вічно мав фінансові проблеми,  не мав де жити. Свої вірші він записував на шматочках паперу. Поетична творчість Верлена почалася в традиціях Парнаської школи з її прагненням до чіткості образів,  скульптурності мови.  Проте вже в перших зрілих збірках “Сатурнічні поеми” (1866) та “Галантні свята” (1869) виникають нові дивні образи. Найліпша поетична книга Верлена - “Романси без слів” - оповита прагненням підсилити музику вірша.  “Музика понад усе” - основа символістської поетики. “Романси” не зв'язані єдиною темою, тут є і любовна лірика,  і урбаністські мотиви,  і особливо тема природи. Предмети в Верлена існують окремо від навколишнього світу,  він не прагне до цілісного його відтворення.  В його віршах майже немає подій,  він свідомо відвертається від реальних подій,  щоб звернутися до людського серця. Орієнтація Верлена на музичність породила в нього особливі прийоми організації вірша - виділення переважаючого звука,  прагнення до повторів,  часте використання суцільних рим.  У вірші “Поетичне мистецтво”,  написаному в 1874 році,  Верлен стверджував ці прийоми,  пародіюючи “П. М. “ Буало,  стверджуючи все в абсолютно протилежному до нього ключі. Верлен проголосив заміну ясності музичністю, закликав поетів прагнути “за межу земного”,  він схилявся до суб'єктивізму. У 80-ті роки Верлен звертається до релігії,  його творчість занепадає,  і він помирає в глибокій бідності.                      
11. Творчий шлях Рембо. Творчість Артюра Рембо (1854-1891) поклала початок тенденціям символізму,  він ввійшов в літературу одночасно як теоретик і практик нового напряму. Народився у провінційному містечку Шарлевіль у суворій буржуазній родині.  Надзвичайно ранній інтелектуальний розвиток,  вже в отроцтві його поетичні твори були зрілими.  Кілька разів він втікав з дому,  а дізнавшися про революцію в Парижі,  втік туди,  але запізнився - комуна вже була розгромлена. В Парижі він інтегрувався в поетичне середовище,  зблизився з Полем Верленом.  Разом вони мандрували і творили. Алкоголізм,  наркоманія,  гомосексуалізм і все таке. Рембо для творчості потрібен був “довгий розлад усіх почуттів”,  він займався “алхімією слова”.  В такому стані він написав збірки прозаїчних та поетичних фрагментів “Літо в пеклі” (1873) та “Озаріння” (1875). Зрозумівши свою помилковість у ролі “пророка поезії”,  Рембо на довгий час відмовляється від неї. Після цього він відправляється до Африки,  а повертається вже перед смертю. Поетична творчість Рембо тривала всього близько десятиліття.  В його віршах переплелися ліризм та іронія,  а в найбільш романтичні вірші ніби вливається холодний струм. В пошуках героїчного поет звертається до революції в політичних віршах. Символізм Рембо ще в юному віці знайшов відображення в віршах “Кольоровий сонет” (1870) та “П'яний корабель” (1870). “Кольоровий сонет” - поезія пошуку,  Рембо шукає можливість узгодити лірику з живописом,  малюнок з ритмом вірша. Відповідно до своєї естетичної задачі “говорити про неясне неясно” Рембо порівнює звукові ряди з образами,  які йому приходять у голову,  водночасно музично,  гармонійно створюючи поезію з несподівано сміливими образами.  “П'яний корабель” був написаний Рембо в 16 років. Він не знав нічого про море,  тому в цьому вірші море - його власне,  видумане,  його мрії.  Образ п'яного корабля несе величезне ліричне навантаження і складається в метафору.  Поет і корабель то існують окремо,  то зливаються в єдиний образ. Море постає в інтенсивності та різноманітності кольору,  зображене незвично яскравими фарбами.  Але навіть колір знаходиться у русі,  в безперервних переходах,  переливах. Постійно міняється душевний стан ліричного героя,  що втратив відчуття часу і простору - відчай дитини поступається захопленню безмежною красою світу,  потім страху. Вірш закінчується ноткою туги за батьківщиною людини,  що багато пережила і перебачила.
12. Еволюція драматургії Метерлінка. Моріс Метерлінк - теоретик і практик символістської драми. Його творчий шлях був довгий і плідний: багато п'єс,  віршів,  філософських трактатів. Проблематика п'єс, його погляди,  ставлення до символізму поступово мінялися,  в ХХ столітті він відмовився від багатьох поглядів 90-х років, подолав песимізм, наблизився до реалізму, а потім знов повернувся до містики. Метерлінк, дуже складна особистість,  вважав, що прогрес не робить людину нової епохи щасливішою,  добрішою, здоровішою, його лякало знецінення людини. В своїй першій п'єсі “Принцеса Мален” (1889) він ставить питання людського буття,  а головний персонаж віддалено нагадує Гамлета. Тема приреченості кожної живої істоти. В п'єсах 90-х - жодної реальної прикмети часу або місця. Декорації напівфантастичні, імена героїв - видумані в дусі старовинних казок. Концепція людини-маріонетки, людини-іграшки в руках долі і смерті призвела до написання інших п'єс: . В 90-ті  роки він створює 4 маленькі драми - “Непрохана” (1891), “Сліпі”(1891), “Там всередині” (1894) та “Смерть Тентажиля” (1894). П'єса “Сліпі” - символістська драма.  Заблукані сліпі - в широкому трактуванні - людство,  що не знаходить виходу з лісу життя. “Смерть керує нашим життям,  і в нашого життя немає іншої цілі,  окрім смерті”,  за власними словами автора. “Смерть Тентажиля”: дія знов відбувається на острові, де живе королева, яка наказує привести туди маленького хлопчика. Королева збирається вбити Тентажиля,  але всі, хто хоче зупинити її - не можуть. Тільки сестра хлопчика Ігрена намагається врятувати його,  і діалогом автор підводить дію до смерті хлопчика за дверима. Ранні п'єси Метерлінка не зачіпали проблем політики,  соціальних труднощів. Сила Метерлінка у звернені до центральних питань буття. Коло проблем символісьтської драми окреслило і коло своєрідних сценічних прийомів,  введених в театр Метерлінком.  Ставлення до героя як до іграшки в руках долі визначає його своєрідність,  вірніше відсутність своєрідності.  Такого героя не треба грати - актор стає маріонеткою в руках режисера, чия роль зростає, і художника. В п'єсі “Сліпі” можна поміняти місцями репліки персонажів, і нічого не зміниться. Музика стала невід'ємним елементом символістського спектаклю,  підсилювала настрій,  заповнювала важкі паузи. Все характерне,  побутове, соціальне свідомо прибиралося з гри актора. Величезну роль грало мовчання. Проте символістська драма так і не стала загальнодоступною.
13. Творчий шлях Верхарна. Еміль Верхарн народився в 1855 році в сім'ї дрібного рантьє в містечку Сент-Аман неподалік від Антверпена. Вчився в Генті,  затим - на юридичному факультеті Лувенського університету,  затим стажувався в Брюселі, думаючи займатися адвокатурою.  Проте ще з 15 років Верхарн почав писати вірші,  і дуже скоро закинув юриспруденцію заради поезії. Перший період творчості проходить під знаком захоплення старовинним фламандським мистецтвом,  а також зближенням з “Молодою Бельгією”,  що пропагандувала відродження інтересу до народності. Так в 1883 році виникає його перша збірка “Фламандські вірші”, що характеризується матеріалізмом, багатством, яскравими фарбами,  пластичність образів. За “ФС” йде збірка “Монахи” (1886), що різко контрастує з ними зі темою та настроєм.  Поет прагне накреслити образи людей,  що присвятили себе ідеї. Ціла галерея типів ченців: епічний, феодальний,  дикий, покірливий тощо. У 1887 році в житті Верхарна починається важка духовна криза,  коли дійсність почала втрачати свою реальність,  сприймалася як марення.  Вираженням цього періоду є збірки “Вечори”(1888), “Крахи” (1888) та “Чорні смолоскипи” (1891). В цій трилогії звучать мотиви безвиході,  трагізму,  відчаю. Верхарн зближується з естетикою декадансу. Жахливі образи мають, як правило, узагальнено-символічний зміст. Розум поета,  приголомшений цими образами,  відмовляється йому служити,  сприймати логіку явищ та їхній зв'язок. Переважає червоно-чорна гама кольорів. Це найважчий період у творчості Верхарна. Проте Верхарн не є декадентом в чистому розумінні цього слова. Наступний період пов'язаний із поверненням до селянської теми,  на цей раз в її трагічному аспекті.  Збірки “Поля в маренні” (1893) та “Примарні села” (1894) змальовують вбогість бельгійського селянства,  його приреченість. Наступна збірка - “Міста-спрути” (1896) - є переходом до теми капіталістичного міста,  суперечностей,  які воно несе,  осмислення цього всього в сатиричному та патетичному ключі. Верхарн оспівує працю,  робітничий рух. Від цих збірок Верхарн починає писати вільним віршем,  вважаючи,  що рамки розміру обмежують поета. Драма “Світання”(1898), одна з двох драм, написаних Верхарном наприкінці ХІХ століття,  розвиває в умовній, утопічній формі тему повстання. Дія її відбувається у видуманому місті, обложеному ворожими військами,  з якими братаються його мешканці. В 1899 році виникає драма “Монастир”, що повертає Верхарна до тематики збірки “Монахи”. В збірці “Обличчя життя” (1899) людина постає не тільки в своїх конкретних соціальних зв'язках,  а й у всій різноманітності відносин із природою,  зі світом,  і відносини ці осмислюються абсолютно по-новому. Людина перестає бути жалюгідною піщинкою в космосі. Збірки 900-х років - “Буйні сили”(1908), “Кольорове сяйво”(1906), “Державні ритми”(1910) - мають лейтмотивом визвольну тему,  проте вона розкривається в них у ширшому історичному ракурсі. Поет ставить собі задачу простежити історію боротьби людство за духовне і соціальне звільнення. У пізніх збірках своїх віршів - “Вся Фландрія”(1904-1911), “Схвильовані ниви”(1912), “Легенди Фландрії та Брабанту”(1916) Верхарн повертається до тематики своїх ранніх творів. Під час війни в Верхарна переважають національні,  навіть шовіністичні мотиви (“Червоні крила війни”, “Скривавлена Бельгія”). Загинув він під поїздом на вокзалі під час війни.
14. Література Бельгії (загальна характеристика). Самостійна бельгійська література, орієнтована на французьку, постає в останні десятиліття ХІХ століття у зв'язку з бурхливим промисловим розвитком. Її передвісником був Шарль де Костер (1827-1879) з історичним романом “Легенда про Тіля Уленшпігеля” (1867), першим значним реалістичним твором в б літературі. В 80-90 роки реалістичний напрям об'єднався навколо журналу “Молода Бельгія” (1881-1897). Камілл Лемоньє (1844-1913) - учень Золя, творив у дусі натуралістичного роману,  ставив великі соціальні проблеми,  відображаючи характерні для свого часу суспільні процеси. Несприйняття цих процесів породжує бельгійський символізм,  співзвучний з французьким. Жорж Роденбах (1855-1898), поет і романіст,  наповнює свої твори тугою про минуле,  несприйняттям сучасності, мріями про стару Фландрію. Депресивні теми,  смерть у збірці “Царство мовчання”, найвідомішому романі “Мертвий Брюгге” (1892). Роденбах стверджує містичну ідею панування смерті та таємниці над життям людини переважно за допомогою художніх образів своїх творів,  тим часом Метерлінк намагається дати цій ідеї теоретичне обгрунтування, творячи філософію і естетику бельгійського символізму. Моріс Метерлінк (1862-1949) - творець і теоретик символістської драми. В 90-ті  роки він створює 4 маленькі драми - “Непрохана” (1891), “Сліпі”(1891), “Там всередині” (1894) та “Смерть Тентажиля” (1894), що найповніше виражають ідеалістичну філософську програму Метерлінка, викладену ним у трактаті “Скарб покірних”. “Синій птах” (1908) - найкраща п'єса Метерлінка, в якій використана форма народної казки. Еміль Верхарн (1855-1916) - поет-символіст, що зумів виразити усю складність перехідної епохи, відобразивши не тільки розпад і крах старих форм,  а й передчуття нових, що несе нові надії. Перша збірка - “Фламандські вірші” - несе відбиток підкресленого матеріалізму. Наступна - “Монахи” - несподівано сувора і стримана,  і ,  нарешті, його найвище вираження - “Вечори” (1888), “Чорні смолоскими” (1891), “Поля у маренні”(1893), “Примарні села” (1894), “Міста-спрути”(1896), “Обличчя життя”(1899), “Буйні сили”(1908), “Різнокольорове сяйво”(1906), “Державні ритми)(1910). Верхарн також є автором двох драм,  серед яких найвизначніша - “Світанки” (1898). В пізніх збірках Верхарна “Вся Фландрія” (1904-1911), “Хвилюючі ниви”(1912), “Легенди Фландрії та Брабанту” (1916) відновлюється селянська тематика ранніх творів. Верхарн загинув під поїздом на вокзалі в Руані.
15. Література Норвегії (загальна характеристика). Пожвавлення соціального та економічного життя в Норвегії наприкінці ХІХ століття спричинило підйом культурного життя, в тому числі і літератури. Бйорнст''єрне Бйорнсон (1832-1910) почав з романтичних повістей з життя селян. Соціальні конфлікти в них підмінені на моральні,  проте духовний світ селян зображений з глибокою повагою та співчуттям. Згодом Бйорнсон перейшов до атеїзму,  соціального протесту,  що відобразилося в п'єсах “Банкрутство” та “Редактор” (1875). Найвище досягнення - драматична дилогія “Понад наші сили” (1883-95). З реалістичними соціальними романами виступив у 80-ті роки Александер Хйоланн. Арне Гарборг (“Селяни-студенти” (1883) ), Юнас Лі (“Довічно засуджений”, 1893) - трагічне життя селян.  В останнє десятиліття століття в норвезькій літературі сильніше відчувається натуралізм та імпресіонізм,  в літературу проникають ідеї Ніцше. Найяскравіше це відобразилося в творчості Кнута Гамсуна. Він дебютувавв 1890 році романом “Голод”, що звернув на себе увагу описом життя безробітного,  що знаходиться на межі загибелі. Соціальна проблема топиться у морі психологічних подробиць. Соціальна критика виникає в романі “Редактор Люнге” (1893), але затим зникає. Гамсун зосереджується на психологічній прозі. Драматична трилогія про вченого Івара Карено “Під воротами царства”. Генрик Ібсен (1828-1906) - найвизначніший норвезький драматург (далі про Ібсена).