Хвороби, що передаються статевим шляхом

Сифіліс уражує шкіру, слизову оболонку, внутрішні органи, кістки, нервову систему. Основним шляхом зараження є статевий контакт; випадки побутового зараження зустрічаються рідко. Проф: передбачає комплекс громадських та індив. заходів. Суспільна профілактика-госпіталізація хворих з активними проявами хвороби, контроль за хворими до зняття з обліку, активне виявлення джерел зараження, обстеження контактів, профілактичні огляди, дослідження крові вагітних і всіх стац. хворих на р-ю Вассермана, санітарно-просвітницька робота , організація пунктів індик. профілактики. Заходи індив. профілактики: контроль статевого життя, при випадкових статевих зв'язках користування презервативом і наступне обмивання статевих органів теплою водою з милом, відвідування пункту індив.профілактики в перші години після підозрілого статевого контакту.

Гонорея – інф. захворювання, збудник гонокок. Можливі також ураження кон'юнктиви, носоглотки, мигдалин, рідше - прямої кишки. Зустрічаються системні ураження суглобів, нервової, серцево-судинної і дихальної систем, може розвиватися гонококковий сепсис. Перед. переважно  статевим  шляхом. Від матері до дитини. Під час проходження дитини через родові шляхи хворої на гонорею матері (гонокок потрапляє в очі або в піхву дівчаток).Побутовим шляхом передається рідко. Проф.: своєчасне виявлення і лікування всіх хворих. Періодичні обов'язкові проф.медичні огляди. Особиста проф.- утримання від випадкових статевих зв'язків,застос. презервативів, обмити статеві органи милом.

 Хламідіоз:  хламідіями викликається , перед.статевим шляхом, рідко побутовим, від матері до дитини. Профілактика:виявлення і лікування статевих партнерів, обстеження на хламідіоз груп ризику,вагітних жінок, санітарне просвітництво населення. Для профілактики хламидийного кон'юнктивіту у новонароджених використ. 0,5% эритромициновую або 1% тетрациклінові мазі.

 Трихомоніаз – специфічне захворювання сечостатевих органів, спричинене одноклітинним паразитом Trichomonas .Передається статевим шляхом (від хворого або носія), нестатеве зараження можливе в поодиноких випадках (носіння чужої нижньої білизни, користування загальним рушником, мочалкою, відвідування лазні та ін.). Особливий випадок - зараження плода при проходженні через інфіковані родові шляхи.

Профілактика: слід бути розбірливим у статевих зв'язках (краще мати одного постійного партнера), користуватися засобами захисту.Протягом 2 годин після випадкового статевого акту для профілактики можна застосовувати спеціальні розчини - мірамістин, хлоргексидин, димексид.Проходьте профілактичне обстеження у лікаря.

Урогенітальний мікоплазмоз- Мікоплазми  називають умовно-патогенними мікроорг., вони при сприятливих для себе умовах можуть провокувати появу запальні захворювання сечостатевої системи, нерідко в сукупності з ін. патогенними або умовно патогенними збудниками. Заходи профілактики повинні бути такими ж, як і при інших захворювання, що передаються статевим шляхом.

Генітальний герпес – це хронічна вірусна інфекція, що супроводжує людину протягом усього її життя.– викликається II типом вірусу вірус генітального герпесу  і передається статевим шляхом. Заходами профілактики є рання діагностика і активне лікування, що знижує частоту ускладнень і вірогідність її розповсюдження. Рекомендується утримуватися від статевих зносин з моменту виникнення ознак хвороби до їх зникнення.

Гепатит В - це вірусне захв. печінки, що викликається стійким вірусом. Шляхи статевий, парентеральний(ін’єкційний, через пошкоджену шкіру і слизисті), від матері до дитини.  Існує вакцина проти гепатиту В, яка захищає протягом 8-10 років після щеплення.
 

СНІД

Збудник СНІДу — вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), чутливий до фізичних і хімічних факторів. Швидко гине при нагріванні вище 57°С, під час кип'ятіння — миттєво, його легко вбивають ацетон, ефір, спирт та інші дезинфікуючі засоби.

Епідеміологія. Джерело інфекції — хворий та вірусоносій.

Шляхи передавання: статевий, парентеральний (через кров та її препарати, а також при користуванні нестерильнини медичними інструментами) і вертикальний (від матері до дитини під час вагітності та пологів).

Сприйнятливість до СНІДу загальна. Хворіють люди всіх вікових груп, найчастіше — гомосексуалісти, проститутки та наркомани віком 25—45 років(групи ризику). ВІЛ, збудник СНІДу, потрапивши у кров, уражує Т-лімфоцити та макрофаги.

при СНІДі спостерігається:· постійне почуття втоми;· пітливість ніг, особливо в нічний час;· безпричинне схуднення до 10 кг протягом місяця;· відсутність апетиту;· тривалий час (більш місяця) понос, що продовжується;· підвищена темп. тіла, 37-38 °С протягом місяця;· сухий кашель, що неприпиняється та непіддається лікуванню;· задишка;· висипання на шкірі;· збільшені лімфатичні залози на шиї, під пахвами або в паху.

Під час розвитку СНІДа, йому супроводжують і інші захворювання, наприклад, запалення легенів, ракові захворювання шкіри, що привносят. свої симптоми в прояви хвороби. Якщо в людини є вище перераховані симптоми, це ще не означає захворювання СНІДом.

 Профілактика Загальнодержавні заходи зводяться до наступних:

—       розширення наукових досліджень з проблеми СНІДу (удоско­налення методів ранньої діагностики і розробка способів про­філактики і лікування);

—       боротьба з наркоманією і проституцією;

—        ретельне обстеження донорської крові;

—        ретельна стерилізація медичних інстр ... Читати далі »

Сім'я  -одна з найважливіших форм організації життя людей, яка має фундаментальне значення як для індивіда, особистості, так і для суспільства. Сім'я - це така спільність людей, яка спирається на шлюбний союз, на родинні зв'язки, на різноманітні відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, між самими дітьми, між іншими членами сім'ї, які живуть разом і спільно ведуть господарство. Саме сімя вирощує та виховує повноцінне майбутнє покоління. Молоді люди, котрі беруть шлюб, повинні володіти певними знаннями й умінням в родинному житті, щоб створити щасливу сім'ю.

Благополуччя і стабільність шлюбу залежать від багатьох факторів, наприклад від підготовленості молодят до родинного життя, від їхньої фізіологічної, психічної та духовної сумісності та від їхнього обопільного бажання вирішити питання про нащадків.

Створивши сім'ю, чоловік і дружина вступають у складний комплекс особистісних і майнових взаємин, які характеризуються психологічними, медико-гігієнічними, сексуальними, етичними, соціальними особливостями.

Гармонійний розвиток сім'ї пов'язаний зі здійсненням різноманітних функцій, які, як і її структура, багато в чому залежать від існуючих у суспільстві соціально-економічних умов.

1. Створення позитивного емоційного фону. Молодята на основі щирого кохання, поваги, ввічливості та ніжності створюють емоційний фон у родині, котрий сприяє зміцненню шлюбного союзу. Від стилю спілкування, манер, взаємин залежать благополуччя сім'ї та гармонійність її розвитку.

2. Інтимні взаємини. Тому найважливішою умовою родинного щастя є повна гармонія в сексуальній сфері. Це найбільша інтимна близькість чоловіка і жінки, де немає місця недомовкам, сумнівам, сором'язливості. Якщо чоловік і дружина кохають одне одного, то все добре і все правильно, що не завдає їм обом чи одному з них фізичних або моральних страждань.

3. Дітородна функція.Діти забезпечують найміцніший духовний зв'язок між членами подружжя. У цей період додаткові клопоти повинен брати на себе чоловік, виявляючи своє трепетне ставлення до дитини і дружини. В період вагітності заборонено вживати будь-які алкогольні напої, лікарські засоби, вдихати органічні розчинники, перебувати у стресовому стані, бо це негативно впливає на генеративну функцію чоловіка і дружини.

4. Виховання дітей – активне, цілеспрямоване формування особистості людини. Метою є формуванні всебічно і гармонійно розвиненої особистості, у якій поєднується духовне багатство і фізична досконалість, моральна зрілість, потреба у праці на благо людства.

5. Повага та підтримання доброзичливих взаємин з батьками, родичами, друзями, співробітниками.Крім внутрішніх взаємин, велику роль у розвитку та формуванні

сім'ї відіграють взаємини дітей із батьками.

6. Господарсько-економічна функція.Залежить від факторів об'єктивних (суспільно-економічне становище) і суб'єктивних (рівень потреб, місце проживання, наявність комунальних зручностей, дачі, машини, спосіб життя, кількість дітей, освіта). чоловік, як фізично сильніший, стає годувальником сім'ї, заробляє засоби на прожиття, виконує важку роботу. Жінка піклується про приготування їжі, про підтримання порядку в домі.

7. Виробничо-трудова функція-займатися улюбленою справою.

8. Функція налагоджування родинно-побутового режиму. Розподіл побутових обов'язків має здійснюватись із урахуванням режиму праці та навчання членів сім'ї.

9. Функції родинного самовдосконалення. Спрямованих на підвищення культурного рівня всіх членів сім'ї. Кожний член сім'ї робить посильний внесок у родинні проблеми загального плану: це й оформлення квартири, садової ділянки, організація родинного виробництва

Статеві стосунки. Фізична й статева зрілість у людини настає наприкінці юнацького віку. Ріст і розвиток організму завершуються, всі системи органів практично досягають своєї біологічної зрілості, яка характеризується здатністю статевих органів до копуляції (статевих стосунків) й самовідтворення.  Підлітки повинні знати, що в основі статевого потягу лежить фізіологічна потреба людини до розмноження, а не задоволення своїх природних інстинктів, що з досягненням здатності до статевих сексуальних стосунків справжня статева зрілість ще не настає. Справжня статева зрілість у людини настає тоді, коли вона набуває повної біологічної, юридичної та соціальної зрілості, бо людина не тільки біологічна, а й соціальна істота, їй потрібен досить тривалий час для здобуття відповідних знань, навичок, досвіду, щоб стати повноцінною зрілою особистістю. Ось чому в юнацький період не варто поспішати вступати у статеві контакти. Адже, з погляду фізіології, репродуктивна функція не властива юності та періоду дозрівання. У цей час молода людина формується як особистість і для гармонійного розвитку їй слід мати необхідний запас сил. 
Крім того, жіночому організму потрібно досягти достатнього рівня розвитку, щоб винести всі тяготи вагітності, пологів і виховання дитини.

Статеві стосунки людей — це не лише ознака їх біологічної зрілості. Культура сексуальних стосунків базується на знаннях про складну репродуктивну систему» сім'ю і виховання дітей, на розумінні психології жінки і чоловіка, засвоєнні певних морально-етичних норм.

Соціальна зрілість досягається тоді, коли людина стає особистістю, здатною відповідати за свої вчинки, вступати у виробничі відносини, дружити і кохати, піклуватися про близьких, рідних і друзів, дотримуватися правил і норм поведінки у колективі й суспільстві, зрештою, створити і забезпечити сім'ю.

Гігієна. Жінки Окрім щоденної зміни натільної білизни необхідний щоденний туалет зовнішніх статевих органів. Вода для підмивання – чиста, не гаряча, і лити її потрібно тільки спереду назад. не допускайте, щоб при підмиванні мильна піна потрапляла в піхві. "Вымывая" з нього нормальні мікроорганізми, легко спровокувати запалення.

Переохолодження – ще одна поширена причина, вперше або що повторно провокує запалення придатків. Тому одяг повинен відповідати сезону, але все таки не бути дуже теплою, оскільки перегрів також здатний спров ... Читати далі »

Інфекційні захворюваня – це є розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, грибками, бактеріями, кліщами, ...), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених до здорових осіб і схильні до масового поширення.

Інфекційні захворювання можуть передаватися різним шляхом, а саме: через повітря, контакт з хворими і предмети, які контактували з хворими. А також інфекційні захворювання можуть передаватися через продукти харчування.

Такі складники, які є необхідними для виникнення і розвитку інфекційного процесу:

• наявність патогенного мікроба;

• проникнення його в сприйнятливий макроорганізм;

• певні умови зовнішнього середовища, в якому відбувається взаємодія між мікро- і макроорганізмом.

Велике значення має стан макроорганізму для виникнення інфекційного процесу. Участь в інфекційному процесі може залежати від виду і генотипу, реактивності, розладу функції центральної нервової системи (ЦНС), наявності вітамінів, білкового голодування, гормонів та інших факторів. Таким чином, в залежності від стану, в якому перебуває макроорганізм, а також впливу зовнішнього середовища інфекційний процес може закінчитися загибеллю хвороботворного мікроорганізму, загибеллю макроорганізму або встановленням взаємної адаптації між ними.

Проникнення такого патогенного мікроба до організму людини не завжди спричиняється до захворювання і тому, в багатьох випадках воно обмежується короткочасним інфікуванням без прояву хвороби або відносно тривалим носінням збудників інфекції в організмі. Таким чином сама інфекція може траплятися набагато частіше, ніж інфекційні хвороби.

1. Виділяють такі шляхи передачі інфекції від людини:

2. Контактно-побутовий шлях, коли захворювання передається через предмети, що оточують хворого.

3. Повітряно-крапельний шлях, коли інфекція передається через крапельки слини, що потрапляють у повітря при розмові, чханні, кашлі. Так можуть передаватися туберкульоз, грип, коклюш, дифтерія, кір тощо.

4. Передача інфекції через воду, в яку потрапляють мікроби з виділеннями хворих (холера, черевний тиф, дизентерія та ін.).

5. Через укуси кровосисних членистоногих (наприклад, малярія).

6. Через заражені харчові продукти.

7. Через грунт: наприклад, кишкові захворювання, правець.

Виділяються такі періоди при розвитку інфекційного процесу:

• Інкубаційний період (особливістю такого періоду є те, що ознаки захворювання проявляються не відразу після зараження, а через певний прихований, інкубаційний період. Такий період може тривати від кількох годин до кількох днів (дифтерія) і навіть тижнів (черевний тиф). Протягом інкубаційного періоду відбувається розмноження й нагромадження мікробів та їхніх отрут, підвищення реактивності організму до збудника),

• Період провісників хвороби, або як ще його називають – продромальний період (характеризується наявністю деяких загальних ознак захворювання: невеликим підвищенням температури, загальним нездужанням тощо),

• Період розпалу хвороби (у такий період, інфекційний процес досягає високої інтенсивності, тримається на цьому рівні певний час, що є неоднаковим при різних захворюваннях),

• Період реконвалесценції, тобто одужання (при сприятливих умовах перебігу, така хвороба переходить у стадію одужання, першою ознакою чого є спадання температури, поліпшення загального самопочуття і т.п. При багатьох інфекційних захворюваннях клінічне одужування не збігається за часом зі звільненням інфікованого організму від збудника хвороби).

Інфекційні захворювання класифікують на:

• кишкові (холера, дизентерія, сальмонельоз, ешеріхіоз);

• дихальних шляхів (грип, аденовірусна інфекція, коклюш, кір, вітряна віспа);

• «кров'яні» (малярія, ВІЛ-інфекція);

• зовнішніх покривів (сибірська виразка);

• з різними механізмами передачі (ентеровірусна інфекція).

Інфекційні хвороби класифікуються на такі збудники:

• пріонні (хвороба Крейтцфельда-Якоба);

• вірусні (грип, кір, вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція);

• бактеріальні (чума, холера, дизентерія , сальмонельоз, стрептококова, стафілококова інфекції);

• протозоонозні (малярія, амебіаз);

• гельмінтози (ентеробіоз, аскаридоз, трихінельоз, токсокароз);

• кліщові інфекції (короста, педикульоз).

... Читати далі »

План

1. Туберкульоз та його профілактика.

2. Поняття та профілактика СНІДу.

3. Венеричні захворювання.

Використана література.

 

1. Туберкульоз та його профілактика

Збудником туберкульозу є туберкульозна паличка (mycobacterium tuberculosis), що була відкрита Р. Кохом у 1882 p. Існує три типи збудника — людський (typus huma-nus ), бичачий, чи коров'ячий (typus bovinus), та пташиний (typus avium). Існують також нетипові бактерії. Заразними для людини є перші два типи — людський та коров'ячий, рідко — нетипові бактерії (у людей із зниженим імунітетом). Джерелом інфекції для людей, окрім хворої на туберкульоз людини, можуть бути також хвора на цю інфекцію корова (бик), її м'ясо та молоко.

Збудник туберкульозу являє собою тонку пряму чи дещо зігнуту паличку завдовжки 1,5—4 мкм і завтовшки до 0,5 мкм, яка не утворює спор та капсул, не має джгутиків. Вона — аероб, грампозитивна, забарвлюється за Цілем—Нільсоном у червоний колір. Свіжі культури мікобактерій, виділені від хворих людей, ростуть дуже по-вільно (3—4 тиж) на різних середовищах (картопля, яйце, бульйони то-що) за наявності в них гліцерину. Паличка туберкульозу рогатбї худоби має як деякі морфологічні, так і культуральні відмінності — вона товща та коротша, не потребує для росту присутності гліцерину. Мікобактерії туберкульозу не продукують екзоток-синів. Вірулентність їх пов'язана з комплексом ліпідів і ліпоїдів та інши-ми сполуками (чинником вірулентності). Мікобактерії виробляють фер-менти лецитиназу, каталазу, перок-сидазу, уреазу.

Продукт життєдіяльності мікобактерій був відкритий Р. Кохом і назва-ний туберкуліном. Його використо-вують в діагностиці туберкульозу. Він існує переважно в очищеній формі, приготований з так званого старого туберкуліну і складається з чистих мікобактеріальних білків та домішки полісахаридів.

Туберкульоз — часте захворюван-ня, особливо у країнах з низьким рівнем економіки і незадовільними житловими умовами та низьким рів-нем охорони здоров'я і медичної допомоги.

Проте в останні роки захворюваність на туберкульоз зросла навіть у країнах, де він не мав значного поширення, що певною мірою обумов-лено зниженням уваги до його про-філактики.

Поліпшення соціально-економіч-них умов життя людей відіграє голов-ну роль у запобіганні та ліквідації ту-беркульозу.

Зараження туберкульозом, себто проникнення мікобактерій у організм, відбувається переважно через дихальні шляхи (повітряно-крапельним спосо-бом), рідко — через травний канал (осідаючи на слизовій оболонці), у разі якого уражається як початковий відділ (ротоглотка), так і переважно середній (сліпа кишка), рідко —кінце-вий (пряма кишка).

Опірність щодо туберкульозу най-нижча в дитячому віці та після 65 років.

Різні тканини та органи мають не однакову чутливість до мікобактерій. Найчутливішими є лімфовузли (вони уражені у 100 % інфікованих дітей), менінгеальна оболонка, а також селе-зінка (особливо у дітей). Чутливі та-кож нирки, надниркові залози, мат-кові труби, гіпофіз. Мало чутливі і рідко уражуються шлунок, підшлун-кова та щитовидна залози, яєчка та ін.

Інфікування (первинний туберку-льоз) у переважної більшості людей відбувається у дитячому віці трахео-бронхіальним шляхом і звичайно по-в'язане з контактом з хворими на ак-тивну форму легеневого туберкульо-зу. Таким контактам сприяють скуп-чення людей за поганих житлових та санітарних умов, громадський транс-порт тощо.

Первинна тканинна реакція в ле-генях людини за інфікування її міко-бактеріями туберкульозу виявляється утворенням у них так званого первин-ного комплексу. Останній складається з невеликого фокусу специфічної пневмонії та ураження регіонарного середостінного лімфовузла — специ-фічного лімфаденіту. Морфологічні прояви інфікування тканини мікобак-теріями полягають у розвитку неспе-цифічної реакції (гіперемії, набряку), лейкоцитарної інфільтрації та розвитку проліферації клітин сполучної ткани-ни й формуванням під дією мікобак-терій та їх продуктів специфічного еле-менту туберкульозу, так званого гор-бика (tuberculum) або ж гра-нульоми (конгломерат горбиків). Особливістю цієї гранульоми (завбіль-шки від просяного зерна і більше) є її схильність до змертвіння та розпаду.

Фундаментальною одиницею ту-беркульозного ураження, центром горбика є так звані епітеліоідні кліти-ни. Постійними елементами горбика є також гігантські клітини Лангганса та лімфоцити (останні по периферії горбика), а також сполучна тканина.

Специфічну профілактику проводять шляхом вакцинації і ревакцинації. БЦЖ, а також хіміопрофілактику. Вакцина БЦЖ представляє собою сухий порошок ослаблених мікобактерій туберкульозу бичачого типу, які втратили свою вірулентність, але збереглися імунні властивості . Вакцину вводять в/м по типу реакції Манту, на зовнішній поверхні верхньої третини лівого плеча. Вводять 0,05 мл вакцини розведеної в 0,1 мл ізотонічного р-ну хлориду натрію після обробки шкіри 70% спиртом. Через 4-6 тижнів навісці введення вакцини появляється інфільтрат діаметром 4-12 мм, з маленькими вузликами в центрі. Ця превивка тримається 2-4 міс., після чого на місці інфільтрат утворюється рубець. Виробляється імунітет на 5-7 років, після чого її повторяють. Ревакцинація представляє собою повторне введення вакцини.

Вакцинацію проводять новонародженим в половому будинку і не інфікованим туберкульозом здоровим людям, у яких проба Манту від’ємна. Між пробою Манту і вакцинацією повинно пройти 3-14 днів. Ревакцинація проводиться в віці 7 і 14-15 р., а потім кожні 7 років до 30-річного віку. Вакцинацію не проводять людям з позитивною пробою Манту, хворим гострими інфекційними захворюваннями, з алергією, тяжко хворим.

Жіміопрофілактику проводять людям, яякі знаходяться в контакті з хворим, людям з високою чутливістю до туберкуліну, а також хворим з неактивним туберкульозом з можливістю загострення хвороби. Для хіміопрофілактики назначають тубазид і дітям по 5 мл на 1 кг маси тіла на добу, дорослим – 0,6 г на одни прийом.

... Читати далі »

З поняттям «здоров'я» тісно пов'язане та часто вживається поняття «спосіб життя».

Рівень здоров'я людини визначається умовами життєдіяльності: навчання, праці та побуту, добробутом та гігієнічною культурою, а найбільше - способом життя людини [3, с. 29]. Поняття «спосіб життя» відображає ті засади організації життя, які є безумовними передумовами соціального буття. Сьогодні доведено, що із усіх чинників, що впливають на здоров'я людини, 50% припадає саме на спосіб життя.

Спосіб життя включає в себе такі складові, як рівень життя, якість його та стиль. Рівень життя - більш економічна категорія, виражається ступенем задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб. Якість життя характеризує комфорт і задоволення людських потреб. Це визначення належить до соціологічних категорій, хоча останнім часом усе більше привертає увагу психологів, щодо аналізу поняття «суб'єктивна якість життя». Стиль життя треба розуміти як стандартні форми поведінки, під які підпорядковується психологія та психофізіологія особистості. Це соціальнопсихологічна категорія.

                У сучасній парадигмі знань під способом життя розуміють стійкий спосіб життєдіяльності, що склався під дією соціальних, культурних, матеріальних та професійних обставин, і який проявляється в нормах спілкування, поведінці, складі мислення, у традиціях. При цьому виділяють економічну, соціологічну, соціально-психологічну складові категорії «спосіб життя».

Категорія способу життя є однією із центральних для соціальної психології. Як зазначає Ю. Швалб, проблема способу життя недостатньо розроблена у вітчизняній науці, хоча поняття способу життя має важливе прикладне значення, адже розкриває динаміку змін соціально-психологічних норм і вподобань людей та груп населення. Ним були визначені базові характеристики категорії способу життя: по-перше, сукупність стійких способів та форм організації соціокультурного життя людей; по-друге, в соціокультурному плані є об'єктивною характеристикою способів соціальної взаємодії у найважливіших сферах життя суспільства. В психологічному плані спосіб життя являє собою набір цінностей і норм, що детермінують поширення та передачу від покоління до покоління певних моделей поведінки; по-третє, спосіб життя являє собою певну цілісну характеристику буття індивіда та соціуму. Однак це внутрішньо диференційована цілісність, зміст якої визначається за лініями або параметрами основних відносин особистості, в яких вона отримує можливість діяльнісної реалізації свого бачення світу і ставлення до нього [6, с. 16].

Розкриваючи психологічний зміст поняття здоров'я, слід також говорити про почуття психологічного (суб'єктивного) благополуччя чи суб'єктивної якості життя.

              Здоров'я є одним з найважливіших показників якості життя. Оцінка саме суб'єктивної якості життя є важливою соціально-психологічною проблемою. Так в дослідженнях Г. Савченко якість життя визначається як інтегральний показник життєдіяльності людей, який включає як об'єктивні (рівень життєдіяльності людини), так і суб'єктивні (ступінь задоволення потреб та ціннісних структур) показники [4].

На сприйняття якості життя впливають культурні особливості, ціннісні орієнтації різних груп, але, з іншого боку, існують інваріантні фактори, що притаманні різним групам (економічні та соціальні фактори, індивідуальні особливості). Результати досліджень показують, що існує взаємовплив суб'єктивної якості життя, задоволеністю життям та суб'єктивного економічного благополуччя, інтегральна характеристика яких визначається психологічними характеристиками, способом життя, стилем поведінки.

Поняття «якість життя» в західній психології ототожнюється з поняттям щастя, суб'єктивного відчуття благополуччя.

Так, суб'єктивне відчуття благополуччя А. Фернхем визначає як функцію, що залежить від рівня радості або страху, яких зазнає людина. Ще одним компонентом суб'єктивного відчуття благополуччя є задоволеність життям, що визначається як когнітивний процес оцінювання (оцінка власного життя в цілому). Щодо параметрів благополуччя, то до них відносять автономність, уміння взаємодіяти із середовищем, особистісне зростання, позитивні стосунки з іншими, наявність життєвої перспективи та адекватна самооцінка. Між цими компонентами й оцінками щастя, задоволеністю життям виявлено кореляційну залежність.

Аналіз різних підходів до оцінки якості життя, дозволяє виокремити загальні тенденції, що впливають на суб'єктивне відчуття загального й економічного благополуччя - це свобода вибору, незалежність від зовнішніх обставин і контроль над ситуацією. Такої волі вибору позбавлені соціально незахищені верстви українського населення, оскільки трансформаційні зміни, що відбуваються у всіх сферах життя, у тому числі й у сфері здоров'я, перевищують індивідуальну можливість контролювати свою життєву ситуацію та управляти нею.

Поведінка є однією з основних детермінант здоров'я, ступінь впливу якої значно перевищує вплив багатьох інших чинників. Зв'язки, що існують між здоров'ям та поведінкою людини обумовлюють дослідження тих культурних цінностей та способу життя, які розглядаються суспільством, як такі, що зберігають здоров'я та заохочуються; тих цінностей та форм, яких треба уникати, щоб зберегти здоров'я.

Поведінкові фактори можуть бути як сприятливі, так і шкідливі для здоров'я, що залежить від вибору способу життя конкретною особою. При цьому слід враховувати, що протягом життя людина змінює моделі своєї поведінки під тиском суспільства, сім'ї, друзів, комерційної реклами тощо. Можна стверджувати, що будь-яка поведінка чи діяльність людини впливають на стан її здоров'я. Тому слід розрізняти свідому поведінку, спрямовану на розвиток та зміцнення здоров'я та поведінку, якої дотримуються незважаючи на можливі наслідки.

Поведінку, що сприяє здоров'ю, відрізняють від поведінки, що викликає ризики та завдяки якій зростає можливість послаблення здоров'я. Саме поведінка, що сприяє здоров'ю, та поведінка, що викликає ризики, пов'язані між собою у складній моделі поведінки, яку називають стилем життя.

                Визначаючи факторну вагу таких складових способу життя, як рівень та якість життя у формуванні здоров'я людини, необхідно виділити ще й поняття «стиль життя». Саме він (стиль) носить персоніфікований характер і визначається історичними, національними традиціями, отриманою освітою та особистісними нахилами.

Проблематика стилю життя висвітлена у роботах соціологів Д. Бел ... Читати далі »

51. Втоплення (основні причини та заходи невідкладної долікарської допомоги).

 ВТОПЛЕННЯ Специфічний вид асфіксії, який розвивається при випадковому або ненавмисному зануренні у воду або сипучі матеріали (цемент, мука тощо).

1. Істинне втоплення (мокре) (75-95%) Масивна аспірація води в легені, яка руйнує сурфактант, що призводить до вентиляційно-перфузійних і дифузійних порушень, шунтування крові, гіпоксемії, гіпоксії, ацидозу і набряку легень.

2. Смертельна доза аспірованої води для дорослого – 22 мл/кг; ● смерть часто наступає при аспірації 10 мл/кг (85%); ● аспірація 2-3 мл/кг призводить до зниження парціального тиску О 2 в артеріальній крові майже в 2 рази, до втрати свідомості.

3. Велике значення мають особливості: температура води, повітря, вологість тощо; тривалість перебування у воді, ступінь повноти постраждалого (у холодній воді худі люди гинуть швидше за повних), одяг та ін.

4. Тривале перебування у воді з температурою +20 ° С приводить до поступового зниження температури тіла, гіпотонії, брадикардії; ▪ при нижчій температурі виникає прогресуюча втрата тепла організмом; ▪ зниження температури до 30-20 ° С приводить до потьмарення, втрати свідомості; ▪ при температурі води +4-6 ° С протягом 15 хв виникають болі в м ’ язах, суглобах, судоми, розвивається заклякання.

5. Втоплення в прісній воді При аспірації 50 мл/кг прісної води виникає гіпотонічна гіпергідратація : гемоліз; анемія; гіперкаліємія; гіпонатріємія; гіпохлоремія; гіпопротеїнемія; фібриляція шлуночків. Виразна гіпоксемія вже через 1 хв, руйнується сурфактант, знижується податливість легенів – ателектази, пневмонія.

6. Втоплення в морській воді При аспірації 20-30 мл/кг – абсолютна смертельна доза: виникає гіпертонічна дегідратація: підвищення гематокриту; гіпернатріємія; гіперкаліємія; гіперхлоремія; гіперкальціємія; гіпермагніємія; гіперхлоремія; ранній набряк легень.

7. Початковий період втоплення: Свідомість та рухи зберігаються; збудження; приглушеність; апатичність, адинамія, некритичність по відношенню до свого стану; спроба втекти; шкіра та слизові синюшні; навіть при температурі води 18-24 ° С – озноб; дихання шумне, часте, переривається кашлем; спочатку тахікардія і гіпертензія в подальшому – брадикардія та гіпотонія; верхній поверх живота здутий; блювання водою та кишковим вмістом; слабість, головний біль, кашель ще зберігається деякий час.

8. Агональний період Втрата свідомості; ще зберігаються дихання і серцеві скорочення; шкіра холодна, різко синюшна; з рота і носу – піниста рідина рожевого кольору; дихання – переривчасте, з різкими судомними вдихами; серцеві скорочення слабкі, аритмічні, рідкі; пульсація тільки на сонних та стегнових артеріях; іноді набухання підшкірних вен шиї і передпліч, тризм жувальних м ’ язів; зіничний та рогівковий рефлекси – в ’ ялі. Стан клінічної смерті

9. Справжнє утоплення. Вода вільно поступає в дихальні шляхи.

10. Асфіктичне втоплення (сухе) Протікає по типу чистої асфіксії в результаті рефлекторного ларінгоспазму, яке викликається попаданням невеликої кількості води в дихальні шляхи; води в легенях немає , проте заковтується, є небезпека блювання і істинного втоплення на останніх етапах вмирання або в момент реанімації; як правило в брудній і хлорованій воді.

11. Клініка асфіктичного втоплення: Початковий період відсутній, або дуже короткий; агональний період – шкірні покриви різко синюшні, хоча повітроносні шляхи вільні від вмісту, свідомості немає, тризм, пульсація периферичних артерій ослаблена, псевдореспіраторні вдихи, під час яких повітря в легені не може поступати через змикання голосової щілини, утворюється стійка пухнаста піна, яка зоповнює порожнину рота і глотки; гіпоксія, метаболічний ацидоз, підвищення проникливості судин малого кола – гостра лівошлуночкова недостатність, легенева гіпертензія при несправжніх вдихах сприяють розвитку набряку легень; стан клінічної смерті .

12. Вигляд потерпілого при асфіктичному утопленні

13. Синкопальне втоплення Первинна рефлекторна зупинка серця, виникає до критичних розладів дихання, в результаті емоційного стресу, впливу низької температури води на шкіру, падіння з висоти, попадання води в порожнину середнього вуха при пошкодженні барабанної перетинки; набряку легень, як правило, не буває; початковий та агональний періоди – відсутні; клінічна смерть – 7-8 хв (18-22 ° С) – 10-12 хв; в крижаній воді – 20-40 хв; різка блідість шкіри, піни немає.

14. Вигляд хворого при синкопальному утопленні.

15. Невідкладна допомога У воді: підняти голову постраждалого над рівнем води; одночасно з буксуванням до берега проводити ШВЛ “рот до роту”, “рот до носу”.

16. На шлюпці: 1). Відновити прохідність дихальних шляхів; повернути постраждалого животом донизу на банку шлюпки або на стегно реаніматора; опустити голову і верхню частину тулуба донизу. Швидко, різко, декілька разів стискуючи і відпускаючи грудну клітку, видалити воду.

17. Відкрити рот, при тризмі жувальних м ’ язів відтягнути нижню щелепу донизу; очистити рот пальцем з хусткою; повернути постраждалого уверх лицем; за неможливості надати йому положення лежачи на спині надавати допомогу в положенні напівсидячи на лавці шлюпки, правим боком до рятувальника, середньою частиною тулуба на його колінах. 2) Проводити ШВЛ “рот до роту” (портативний респіратор тощо). 3) Зовнішній масаж серця на шлюпці правою рукою.

18. На березі: 1) Підняти ноги догори. Здавити кулаком черевну аорту на декілька хвилин. Провірити прохідність дихальних шляхів, очистити їх від піску, мулу, видалити воду з легень (при істинному, частково при асфіктичному втопленні). 2) Серцево-легенева реанімація. 3) Госпіталізація (в/в інфузії ізотонічного розчину натрію хлориду, трансфузії крупномолекулярних декстранів до 800 мл при тривалому транспортуванні; втоплення в морській воді), ШВЛ пролонговано за необхідності; масаж серця, конікотомія; інтубація трахеї; інгаляції О2 та інша медикаментозна терапія. При втопленні в прісній воді – діуретики, в морській воді – інфузія білків та інших розчинів; тривала оксигенотерапія.

1 ... Читати далі »

50. Артеріальний тиск — це тиск крові на стінки судин. Вимірювання артеріального тиску є важливим діагностичним методом. Цей показник відображає силу скорочення серця, прилив крові в артеріальну систему, опір і еластичність периферичних судин. Розрізняють максимальний (систоліч­ний) тиск, який виникає в момент систоли серця, коли пульсова хвиля досягає найвищого рівня, мінімальний (діастолічний) тиск, який виникає в кінці діастоли серця під час спадання пульсової хвилі, і пульсовий (різниця між величинами систолічного і діастолічного тиску).

Для вимірювання артеріального тиску користуються різ­ними приладами. Найбільш поширеним є ртутний сфігмоманометр (апарат Ріва-Роччі). Він складається з ма­нометра, манжетки, гумового грушевидного балона і системи гумових трубок, що з'єднують між собою частини приладу. Манометр вмонтований в кришку приладу, він являє собою скляну трубку, нижній кінець якої скляний зі скляним резервуаром для ртуті об'ємом 15-20 мл. До манометра приєднана шкала з міліметровими поділками від 0 до 250 мм рт.ст. Рівень ртуті в скляній трубці встановлюється на 0. Манжетка - це порожнистий гумовий мішок шириною 12-14 см і довжиною 30-50 см. На мішок надягають чохол із щільної тканини, призначений для того, щоб при нагні­танні повітря гумовий мішок не розтягувався, а тільки стис­кав руку хворого. Грушевидний балон — пристрій для нагнітання повітря, оснащений вентилем для дозованого ви­пускання повітря назовні.

У деяких апаратах ртутний манометр замінений пру­жинним. Такий апарат називають тонометром. При користу­ванні ним артеріальний тиск вимірюється силою пружини, яка передасться на стрілки, що рухаються по циферблату з міліметровими поділками. «Ціна» однієї поділки - 2 мм рт. ст. (0,26 кПа). Вони зручні при транспортуванні, але пружина швидко розтягується і результати, що їх показує прилад, можуть бути невірними.

Крім апарата для вимірювання артеріального тиску не­обхідний фонендоскоп, за допомогою якого вислуховують тони над плечовою артерією.

Визначення артеріального тиску грунтується на реєстрації звукових феноменів, які виникають в артеріальній судині при здавленні її манжеткою (метод Короткова). При певному стисканні периферичної артерії манжеткою потік крові в ній повністю припиняється і при вислуховуванні ми не чуємо ніяких тонів. При зниженні тиску в манжетці шляхом від­криття вентиля кров під час систоли починає проходити через стиснену артерію і утворює турбулентні завихрення нижче від місця перетискання, які сприймаються як тони. Момент появи 1-го тону відповідає систолічному арте­ріальному тиску (максимальному). Тони вислуховуються до того часу, поки тиск у манжетці буде вищим за тиск в артерії. В той момент, коли тиск у манжетці зрівняється з мінімальним тиском в артерії, потік крові стане лінійним і тони вислуховуватись не будуть. Тиск, при якому тони більше не вислуховуються, називають діастолічним арте­ріальним тиском (мінімальним).

Вимірювати артеріальний тиск необхідно у визначені го­дини (краще ранком).

Артеріальний тиск можна визначити також осциляторним методом, користуючись тонометром без фонендоскопа.

Величину артеріального тиску вимірюють з точністю 0,66 кПа (5 мм рт. ст.). У нормі максимальний тиск коливається від 13,3 до 19,3 кПа (від 100 до 140 мм рт.ст.), мінімальний — від 6,9 до 12 кПа (від 60 до 90 мм рт. ст.). Підвищення артеріального тиску понад норму називають артеріальною гіпертензією, а зниження — артеріальною гіпотензією.

Залежно від різних фізіологічних процесів (втома, збуд­ження, прийом їжі тощо) рівень артеріального тиску може змінюватися. Добові його коливання знаходяться в межах 1,3—2,7 кПа (10—20 мм рт. ст.). Вранці тиск дещо нижчий, ніж увечері. З віком артеріальний тиск трохи підвищується.

У кровоносних судинах людини циркулює близько 5 л крові. При зменшенні її кілько­сті, знижується кров'яний тиск, порушується постачання киснем головного мозку, серця та інших органів. Втрата 2-2,5 л кров при кровотечах смертельна для людини. Кровотечі бувають капілярні, венозні та артеріальні. Капілярні кровотечі виникають навіть при не­значному пораненні Так як кров по капілярах рухається повільно, капілярну кровотечу легко зупинити -- після обробки рани йодом накласти марлеву пов'язку. Венозна крово­теча настає при ушкодженні вен. У венах кров тече швидше, тому венозні кровотечі дуже небезпечні, оскільки можуть призводити до значних втрат крові. Для зупинки невеликої венозної кровотечі достатньо накласти лише тісну пов'язку, а при великих — накласти джгут з урахуванням закономірностей руху венозної крові та доставити потерпілого до лі­карні. Найбільш небезпечні артеріальні кровотечі. оскільки у артеріях кров тече під вели­ким тиском і з великою швидкістю. Сильну артеріальну кровотечу розпізнають за яскраво-червоним забарвленням крові, що виривається із рани фонтаном. При артеріаль­ній кровотечі потрібно вище від місця поранення швидко притиснути пальцем ушкоджену судину й накласти джгут з гуми або з іншого матеріалу. Щоб не ушкодити шкіру, під джгут необхідно покласти шматок матерії або бинт та обмотати це місце тканиною. Між тканиною і кінцівкою потрібно проштовхнути міцну паличку і закрутити її доти, доки кров не перестане витікати з рани. Тоді паличку прибинтувати до джгута, рану пе­рев'язати і прикріпити до джгута записку з точним зазначенням часу, коли його наклали. Після надання першої допомоги потерпілого слід негайно відправити до лікарні. Якщо транспортування потерпілого до лікарні займає тривалий час, джгут, щоб не омертвіли тканини, на короткий час послабити. Коли кровообіг у кінцівці відновиться, джгут потрі­бно знову затягнути. При відсутності джгута, кровотечу можна зупинити, зафіксувавши кінцівку у зігнутому положенні У місці згину покласти валик з марлі, бинта або вати. Внутрішні кровотечі (у черевну порожнину, порожнину грудей, черепа) надзвичайно не­безпечні. Виявити їх можна за зовнішнім виглядом людини. Вона блідне, виступає липкий холодний піт. дихання стає поверхневим, пульс частішає і слабне. До прибуття швидкої медичної допомоги потерпілого кладуть і забезпечують цілковитий спокій. До передбачу­ваного місця кровотечі необхідно прикласти будь-який холодний предмет.

51. При трудовому процесі може наступити такий стан, коли його працездатність знижується - настає втомлення.

Втомлення - це стан організму, викликаний фізичною чи розумовою роботою, при якому знижується його працездатність. Відчуття втоми є одним з ознак втомлення.

Мається ряд теорій втомлення, що вважають однією з причин втомлення наступне:

а) нагромадження молочної кислоти й ін.продуктів обміну в м'язах;

б )зниження працездатності периферичних нервових апаратів;

... Читати далі »

40. Геморагія (від гр. haima – кров, rhein – текти) – вихід крові з органів серцево-судинної системи при порушенні їхньої цілісності.
У дорослої людини, залежно від маси тіла (кг), об’єму поверхні тіла (м2) міститься від 5 до 9 літрів крові. 60% її об’єму циркулює про кровоносним судинам і називається об’ємом циркулюючої крові (ОЦК). Інший об’єм знаходяться у депо (печінка, селезінка, кістковий мозок).

Грубі порушення в системі корпорального кровообігу настають при кровотечі. Кровотеча – це потік крові з кровоносних судин при ушкодженні чи порушенні проникності їхніх стінок.
Втрата крові представляє безпосередню загрозу для життя потерпілого і від швидких дій медичних працівників залежить його доля. Іноді при бурхливій кровотечі смерть настає і при відносно невеликій крововтраті (400-600 мл) і в зв'язку з гострим порушенням гемодинаміки. Це викликає раптовий дефіцит крові у серці, ОЦК перестає відповідати обсягу порожнини серця і настає його зупинка. Фатальним може бути також невелика кровотеча, якщо воно викликає порушення функцій життєво-важливих органів. Наприклад, крововилив у головний мозок викликає здавлення життєво-важливих центрів.

Класифікація кровотеч
Залежно від принципу, покладеного в основу, існує небагато практично значимих класифікацій кровотеч.
АНАТОМІЧНА, згідно якої виділяють артеріальну, венозну, капілярну, паренхіматозну і змішану кровотечу.
При артеріальній кровотечі кров червона, тече струменем, поштовхами (пульсує). Ушкодження не тільки великих, але і середніх по довжині артерій, може викликати гостру анемію і навіть стати причиною смерті. Артеріальна кровотеча сама не зупиняється (кровотеча із сонної артерії, а. gestua sin, найбільше небезпечно з аорти).
Для венозної кровотечі характерний темний колір крові, що тече рівномірно і не пульсує. Якщо ушкоджені великі вени чи має місце кровоносний застій, венозна кровотеча може бути сильною і небезпечною (стегнова, підключична вена).
Капілярна кровотеча звичайна не велике, кров просочується по всій поверхні рани, зупиняється, як правило, самостійно.
Паренхіматозна (вид капілярного) кровотеча з паренхіматозного органа, особливо з ушкодженої печінки чи селезінки, характеризується тим, що кровоточить уся поверхня рани. Внаслідок того, що судини, які кровоточать, фіксовані в стромі і не спадаються, воно зупиняється тяжко і часто приводить до гострої анемії (шов Кузнецова-Пенського).
ЕТІОЛОГІЧНА. Етіологічно кровотеча ділиться на механічні, нейротрофічні і токсикоінфекційні.
Кровотечу, викликану механічним ушкодженням стінки судини, позначають як Haemorragia perruptura. Ушкодження судин виникає не тільки в результаті травми чи операції. Спостерігаються розриви аневризматично розширених судин чи при високому артеріальному тиску, при низькому артеріальному тиску. Сильний кашель, повторна блювота, різного виду судороги, запори – короткочасно підвищують артеріальний тиск, унаслідок чого рвуться дрібні вени і капіляри (синдром Меллорі-Вейсса).
Патологічний процес (злоякісна пухлина, гнійник), діючи зовні на кровоносну судину, порушує його цілісність. Це позначається терміном H. per arrosiae. По мірі росту пухлини чи поширення патологічного процесу (виразка, гнійник), він може перейти на стінку кровоносної судини і пошкодити його, викликавши арозивну кровотечу.
Кровотеча унаслідок порушення проникності через неушкоджену стінку судини називають H. per diapedesin. Ці кровотечі нерідко спостерігаються при септичних станах і інших інфекційно-токсичних процесах. Подібну кровотечу можуть викликати зміни хімічного складу крові (гемофілія, тромбофілія й ін.).
КЛІНІЧНА. Крім зовнішньої і внутрішньої кровотечі, залежно від місця, куди виливається кров, розрізняють: внутрішньотканинне, коли кров виходить із судини і просочує навколишні тканини, викликаючи утворення петехій (дрібних крововиливів, ексхімозів і синців) чи скупчування в межтканинних проміжках, розсовуючи тканини й утворюючи гематому (пухлиноподібне скупчення крові, що може розсмоктатися чи довкола неї утвориться капсула і перетворюється у кісту.
Внутрішня кровотеча характеризуються висіченням крові в яку-небудь порожнину організму. Якщо порожнина має прямий зв'язок з навколишнім середовищем і кров з порожнини виливається назовні, то така внутрішня кровотеча називається відкритою (кровотеча з порожнини носа - epistaxis, шлункова - gostrorragia, легенева - haemaptoe, із сечових шляхів - haematurea, маткова - metrorragia, середньомозкова – encefalorragia). Якщо порожнина закрита і не має зв'язку з навколишнім середовищем, то виникаючі внутрішньопорожнинні кровотечі називаються внутрішньопорожнинними закритими (кровотеча в черевну порожнину – haemaperitoneum, у плевральну порожнину – haemotorax, у серцеву – гемоперикард). Як бачите для позначення крововиливу застосовують спеціальні терміни: невеликі обмежені крововиливи в шкіру називаються petechia, у слизову – purpura. Есduмоsіs – рясний крововилив у шкіру чи слизову.
При зовнішніх кровотечах (externa) кров із місця ушкодження випливає назовні. Легко діагностується лікарем і хворим.
Внутрішня кровотеча (internu) відбуваються в порожні органи чи в порожнині (черевна, грудна). Про кровотечу судять по наявності клінічних симптомів і гострого недокрів'я чи деяким вторинним ознакам. Кровотеча в порожні органу також має місцеві і загальні прояви. Через деякий час кров виливається назовні, але вже в зміненому вигляді. Наприклад, при шлунковій кровотечі блювотні маси нагадують кавову гущавину.
Прихована внутрішня кровотеча (occulta) протікає повільно, не викликає гострого недокрів'я і без лабораторних досліджень, як правило, не діагностується. Наприклад, невелика кровотеча 12-п кишки можна установити за допомогою дослідження калу на сховану кров.
ПО ШВИДКОСТІ кровотечі. Розрізняють гостру кровотечу, при який хворий може загинути від гострого недокрів'я, так як організм не встигає пристосуватися до раптовій втраті крові. При хронічній кровотечі кількість крові зменшується повільно і поступово організм встигає адаптуватися до крововтрати. Швидка втрати невеликої кількості крові набагато небезпечніша, ніж поступова утрата великого обєму крові. Гостра кровотеча стають небезпечним при втраті згори 30% гемоглобіну, у той час як при хронічній кровотечі втрата навіть 75-80% гемоглобіну викликає термінальний стан.
ПО ЧАСУ прояву кровотечі розділяють:
первинну кровотечу спостерігають відразу після травми, під час операції при розриві кровоносної судини чи інших видах;
вторинна кровотеча настає після більш чи менш тривалого часу, може викликати різні ускладнення.
Розрізняють: ранню вторинну кровотечу, що звичайно спостерігаються після ушкодження кровоносної судини в перші години. Його причиною може бути недостатньо надійна зупинка кровотечі, підвищений артеріальний тиск, а також розчинення (лізис) тромбу і його випадання із судини. Тому, коли немає впевненості в надійній зупинці кровотечі, у рані залишають гумовий випускник чи організують активну аспірацію відокремлюваного, що дозволяє контролювати початок кровотечі і перешкоджає утворенню гематом. Рання вторинна кровотеча можуть бути причиною травми дренажу чи пов'язки.
Пізню вторинну кровотечу виділяють пізніше – на 7-10 день, іноді навіть через місяць після травми. Звичайно причиною їх може бути ускладнені рани – інфекція, розм'якшення чи розчинення тромбу. При гнійному розплавлюванні відбувається безпосереднє розплавлювання стінки кровоносної судини – його некроз.
Спостерігають також повторні вторинні кровотечі, причину яких необхідно відзначити, що кожна повторна кровотеча сильніша і небезпечніша попередньої. Вторинну кровотечу зупинити значно тяжче, ніж первинну. Тимчасова зупинка кровотечі. Прийоми тимчасової зупинки кровотечі дають можливість врятувати потерпілого від гострої крововтрати. Цей прийом часто доводиться застосовувати людям без медичної освіти, тому їх повинен знати кожний. Прийоми тимчасової зупинки кровотечі різні, їхній вибір залежать від виду ушкодженої судини, розмірів і локалізації рани й ін. Нерідко різні прийоми комбінують. В усіх випадках важливим моментом є іммобілізація ушкодженої частини тіла. Такого потерпілого можна транспортувати після зупинки кровотечі на місці події.
Кровотечу з поверхні вен і дрібних артерій можна зупинити давлючою пов'язкою і здавленням ушкодженої кінцівки. Максимальне згинання кінцівки застосовується для зупинки кровотечі, якщо джерело розташоване в дистальній частині тіла. Притисненням артерії до кисті проксимально від рани артеріальна кровотеча зупиняються моментально, а у допомагаючого є можливість без поспіху обміркувати подальшу тактику і спосіб зупинки кровотечі.
... Читати далі »

41. Якщо сторонній предмет знаходиться на поверхні, а не увійшов в очні тканини, то його можна спробувати просто вимити водою. Візьміть шматочок бинтика для того, щоб обмотати їм пальці і розкрити повіки ширше. Воду для промивання бажано взяти в якому-небудь флаконі, який створював би невеликий напір: наприклад, у пляшці, у гумовій медичної груші, в шприці (попередньо не забудьте зняти голки!) Або просто з крана (можна використовувати і душ, тільки з напором не перестарайтеся). Промивайте очей, рухаючись у напрямку від зовнішнього його куточка - до внутрішнього.

Якщо після того, як ви, здавалося б, дуже ретельно промили очей, але все ж чужорідне тіло так і залишилося в ньому, при огляді воно помітно і як і раніше відчувається в оці, тоді візьміть чисту носову хустинку, змочіть його краєчок водою (а якщо є під рукою очної антисептик - тоді використовуйте його) - і спробуйте вилучити сторонній предмет куточком хустки.

Після того, як чужорідне тіло буде вирване з очка, слід закапати його розчином антисептика для очей.

Чужорідні тіла вуха. Найчастіше зустрічаються у дітей, що засовують в зовнішній слуховий прохід різні дрібні предмети (папір, плодові кісточки, горох, насіння соняшнику, намистини, грифель олівця та ін.). У дорослих можуть зустрічатися шматочки вати, уламки сірників і т. д. У вухо можуть потрапляти і різні комахи (таргани, клопи, мухи та ін.) - так звані живі чужорідні тіла. Перед видаленням стороннього тіла обов'язково оглядають вухо для встановлення характеру стороннього тіла. Комах звичайно присипляють, закапавши у вухо 2-3 краплі рідкої олії чи спирту, потім видаляють пінцетом чи промиванням зовнішнього слухового проходу теплою водою зі шприца Жане. Таким методом видаляють і інші сторонні тіла. Не можна видаляти пінцетом округлі предмети, наприклад бусини, тому що це може привести до проштовхування їхній у більш глибокі відділи слухового проходу сторонні тіла рослинного походження, що набухають, (горох, боби) перед видаленням їх знезводнюють шляхом повторного уливання у вухо спирту. Промивання вуха - найбільш безпечний метод, однак воно протипоказано при перфорації барабанної перетинки (щоб уникнути гнійного отиту), при сторонніх тілах, цілком обтуруючих кістковий відділ слухового проходу (струмінь води проштовхує їх ще глибше).Якщо лікування неефективне, то стороннє тіло під контролем зору видаляють маленьким гачком. 

42. Потрапляючи на область біфуркації трахеї, викликають напад кашлю. При цьому чужорідне тіло підкидається вгору і ударяється об нижню поверхня голосових складок. Виникає характерний ляскаючий звук, добре чутний іноді на відстані. Це може тривати в течія декількох годин. Під час балотування чужорідне тіло іноді ущемляється між голосовими складками, що веде до задухи. Особливу небезпеку представляють чужорідні тіла, здатні розбухати (квасоля, горох) і тим самим викликати обтурацію просвіту трахеї. Термінова госпіталізація. Видалення чужорідного тіла за допомогою верхньої трахеобронхоскопии спеціальними щипцями з різними наконечниками. У дітей можливе видалення тих, що балотують чужорідних тіл з трахеї при прямій ларингоскопії. У випадках задухи показана термінова трахеостомия. У профілактиці помітна роль належить санітарній освіті. Слід роз'яснювати батькам і доглядаючому персоналу дитячих установ необхідність забороняти дітям грати дрібними предметами і особливо відучувати дітей від поганої звички класти їх в рот. Важливо стежити за поведінкою дітей під час годування.

43. Отруєння(інтоксикація) — порушення функцій чи ушкодження органів внаслідок дії отрут чи токсинів, що проникли в організм чи утворилися в ньому.

Отруєння організму шкідливими речовинами, що утворюються в ньому при нормальній життєдіяльності або при захворюваннях.

За перебігом виділяють гострі та хронічні отруєння. Гострі отруєння відносяться до захворювань, кінець яких залежить від своєчасно розпочатої інтенсивної терапевтичної допомоги на догоспітальному етапі лікування. Виділяють такі шляхи потрапляння токсичної речовини до організму:

Пероральний шлях, коли хімічні сполуки починають всмоктуватись вже в ротовій порожнині, потім у шлунку, кишечнику (особливо жиророзчинні сполуки).

Парентеральний шлях (внутрішньовенно, внутрішньом'язово, підшкірно) - найшвидший спосіб потрапляння токсичної дози лікарських препаратів у кров.

Інгаляційний шлях - отруєння газоподібними, пароподібними речовинами у суміші, що вдихається, а також рідкими речовинами у формі аерозолей.

Перкутанний шлях, коли отруйні речовини типу шкірно-наривної дії порівняно добре проникають через шкіру, всмоктуються та мають загальнорезорбтивну дію. Введення токсичних речовин в різні порожнини організму. Хронічні отруєння розвиваються поступово під дією однієї й тієї ж хімічної речовини, яка потрапляє до організму впродовж тривалого часу. Прояву гострого отруєння при хронічному потраплянні отрути до організму сприяють такі явища, як кумуляція, сенсибілізація, звикання та залежність.

Невідкладна допомога при гострих отруєннях полягає в сукупному

проведенні наступних лікувальних заходів: прискореному виведенні

токсичних речовин з організму; специфічної терапії, що сприятливо змінює

перетворення токсичної речовини в організмі чи зменшуючій його

токсичність; симптоматичної терапії, спрямованої на захист і підтримку

тієї функції організму, що переважно уражається даною токсичною

речовиною. На місці події необхідно установити причину отруєння, з'ясувати вид токсичної речовини, її кількість і шлях надходження в організм, по можливості довідатися час отруєння, концентрацію токсичної речовини в розчині чи дозування в лікарських препаратах.         

При отруєннях токсичними речовинами, прийнятими усередину, обов'язковим

і екстремальним заходом є промивання шлунка через зонд. Для промивання шлунка використовують 12 – 15 літрів води кімнатної температури порціями 300 – 500 мол. При важких формах отруєнь у хворих, що знаходяться в несвідомому стані (отруєння снотворними препаратами й ін.), промивають шлунок повторно При інгаляційному отруєнні потрібно, насампер ... Читати далі »

21. Акселерація - це прискорення росту і розвитку. Відмічається у дітей за останні 100 років. Причини акселерації на сучасний стан розвитку науки - гіпотетичні: оновлення генетичної програми людини; вплив малих доз радіації; зміна інтенсивності іонізації та магнітного поля землі;великий обсяг інформації, яку одержує сучасна дитина.
Прояви акселерації: діти народжуються з більшою вагою ( 100-150 гр) і ростом (1,5-2 см ); молочні зуби прорізаються на 2-му місяці; статевий розвиток починається на 2-3 роки раніше; середній зріс людини збільшився на 20-22 см. Процес, протилежний акселерації - ретардація.

23. розмір мінімально висвічуваної  крапки (піскаль, у сучасних моніторах розмір не перевищує 0,3 мм)  - головний параметр безпечності  комп’ютера для зору.

• не можна за одним комп’ютером працювати декільком учням -  для тих, хто сидить збоку різко погіршуються умови  розглядання зображення.
• повинна бути оптимальне співвідношення між освітленістю екрану  (не більше 200 люксів) і поверхнею столу з клавіатурою ( не менш як 300 люксів)- це забезпечує чіткість, контрасність зображення, відсутність бликів і відображень).
• при роботі  з текстом віддавати перевагу звичним для ока  поєднанням  темних знаків на світлому фоні.
• повинно бути природнє освітлення приміщення.
• одне робоче місце повинно бути не менш 6 м^2, а об’єм  - не менш ніж 24 м²
•  внутрішня поверхня приміщення не повинна мати полімерні матеріали, які виділяють у повітря  небезпечні хімічні речовини.
• екран  повинний розташовуватись  під кутом 10 ⁰  від  горизонтальної лінії
• працюючий повинен мати зручне положення тіла ( крісло з підликотниками, опора для ніг)
• відстань між екраном і очами  працюючого повинна бути 60-70 см
• робочі столи з терміналами повинні розташовуватись так, щоб вікна були  зліва від столів
• відстань між тілом одного і екраном другого комп’ютера у класах повинно бути не менш 2 м, а відстань між їх боковими поверхнями – не менш 1,2 м ( кожен відеомонітор  створює електромагнітне поле, радіус якого може  бути 1,5м і більше. Джерелом випромінювання при цьому є не тільки екран, але й стінки монітора- бокові, задня.
• оснащення моніторів спеціальними екранами та фільтрами ( вартість  надійного фільтру не вступає вартості сучасного монітору)
• Дотримуючись основних гігієнічних констант, скласти    правильно організований навчальний процес школярів 7-8 класів на 1 день. (Зважити на дотримання режиму академічних занять, повноцінність відпочинку, впровадження фізичних вправ, провітрювання  і освітленість приміщень, роботу з комп’ютером, статевий диморфізм тощо). Зробити профілактичну гімнастику для очей (профілактика близорукості).

24. Різні способи загартування:

 

• Поступове звикання до холодних процедур
• контрастне оздоровлення (вдосконалення механізмів терморегуляції)
• серії коротких вдихів через ніс
• перед виходом на вулицю в морозний день зробити кілька ковтальних рухів і злегка помасувати шию у ділянці адамового яблука, щитовидної залози
• обливання і обтирання водою
• за методикою Іванова П.К. “Дєтка”.

 

• інтервальний метод : чергування значних навантажень з помірною тривалістю одного тренування: поєднання  коротких відрізків ходи і бігу – біг 50 м і хода 150м на дистанції 1600 –3200 м з частотою пульсу до 120 уд/хв

Загартування – одна з важливих частин фізичного виховання, що відноситься до самостійний занять. Основні фактори загартування – повітря, вода, сонце – у поєднанні з фізичними вправами підвищують функціональні резерви організму і його стійкості до мінливості довкілля (підвищеної або пониженої температури повітря, води зниження атмосферного тиску).

25. Загартовування повітрям починайте з провітрювання приміщення і поступового зниження температури в ньому на 1—3 °С.

Носіть під час занять фізичними вправами, у походах, на екскурсіях легкий одяг, бігайте по траві й піску босоніж.

Перші повітряні ванни приймайте протягом 3—5 хв у приміщенні при температурі 4-15 °С, на свіжому повітрі— при температурі 4-18 °С, поступово знижуючи темпе­ратуру до +10°С.

З часом збільшуйте тривалість повітряної ванни й доведіть її до І—2 год.

В разі поганого самопочуття ванну припиняйте.

Приймайте повітряну ванну через 1,5—2 год після їди.

Правила приймання водних процедурі

Водні процедури починайте (миття ніг, обтирання, обливання) влітку з температури води 25—ЗО °С і поступово доведіть п до 15—20 °С. Тривалість процедури 10—30 с. Улітку знижуйте температуру на 1—2° кожні 2—3 дні, взимку— повільніше. Обтирання і обливання робіть уранці після ранкової гімнастики протягом усього року.

Купатися починайте при температурі 20 °С, а згодом— при +17 °С, скоротивши час перебування у воді.

Тривалість купання в перший період загартовування — 3—4 хв, якщо вода залишається теплою. На день рекомендуємо 2—3 купання.

... Читати далі »

1. Валеоло́гія (лат. valeo — здоров'я, бути здоровим) — сучасна інтегральна наука про фундаментальні закони духовного, психічного і фізичного здоров'я як окремої особи так і всього суспільства в цілому на новому етапі його духовно-творчої еволюції. Вперше цей термін запропонував професор І. І. Брехман у 1980 році.

Завдання валеології:

підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і соціальної адаптації індивіда шляхом корекції;

вивчення закономірностей формування індивідуального здоров'я та умов його збереження та зміцнення;

формування нового ненасильницького і духовно-творчого мислення;

формування практично здорової, активної та творчої людини, здатної впродовж всього життя самостійно зберігати, розвивати і підтримувати своє здоров'я на належному рівні.

 

• медичної валеології — індивідуальне здоров'я людини, його механізми, можливості їх корекції, резерви здоров'я людини а також здоровий спосіб життя.

 

Об'єкт валеології — людина, що знаходиться у всьому діапазоні здоров'я (здорова, «третій стан», хвора). Психосоматичний функціональний стан людини з урахуванням усієї складності і різноманіття біологічних, соціально-економічних, екологічних, морально-етичних, побутових, професійних, суспільно-політичних та інших умов життєдіяльності.

 

4. Сучасна валеофілософія, що розглядає здоров’я як одну з ключових життєвих

цінностей, долає вузькі рамки егоцентризму, адже пропонує принципово інший підхід: здоров’я як самоцінність і духовність не протистоять одне одному, а формують органічну єдність.

валеофилософия -- здоровый образ жизни -- валеология -- философия здоровья -- учебный курс -- самосовершенствование -- здоровье

Аннотация: Курс валеофилософии направлен на подготовку специалистов новой формации, ориентированных на ценности здорового об раза жизни, на духовное и телесное самосовершенствование , на человека, человеческое.

5. Здоров’я – це стан повного фізичного, психологічного, соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або якихось вад (визначення ВООЗ).

 Валеологічне визначення: здоров’я – динамічний стан організму людини, який характеризується високим енергетичним потенціалом, оптимістичними адаптаційними реакціями на зміни умов довкілля, що забезпечує фізичний, духовний, соціальний розквіт, добре самопочуття, ефективну протидію захворюванням, повноцінне життя та активне довголіття.

Здоров”я це такий стан організму, коли його функції врівноважені із довкіллям і відсутні будь-які хворобливі зміни.  Здоровий організм характеризується широким діапазоном фізіологічних можливостей  функціональних систем, високим рівнем фізіологічних резервів. Наявність значного обсягу фізіологічних резервів є основою продуктивної діяльності. Найбільш адекватними, природними агентами ( подразниками) зростання фізіологічних резервів є систематичне виконання фізичних вправ і загартувальних навантажень. Адже саме під впливом фізічної активності і коливань мікроклімату відбувалось  формування і вдосконалення людини в процесі філогенетичного розвитку.

Критерії здоров’я :

1.Відсутність хвороб.

2.Відповідність росту та розвитку.

3.Певний запас адаптаційних резервів

4.Оптимальна працездатність.

6. Індивідуальне – здоров’я кожної окремої людини, яке формується у певних соціальних умовах і залежить від способу життя, індивідуального здоров'я - це не лише лікування, санація, оздоровлення хворих, не лише профілактика функціональних відхилень, а перш за все - збільшення потенціалу здоров'я за рахунок формування його резервів

Суспільне – сукупне здоров’я великої кількості людей, яке характеризується такими показниками

7. Стан здоров’я :Здорова людина.

Хвороба – короткочасне або тривале порушення життєдіяльності організму в результаті дії зовнішніх чи внутрішніх факторів: Біологічні: віруси, бактерії, гриби;Фізичні: температура, вологість, електромагнітні поля;Хімічні: хлор у воді;Соціальні: безробіття, економічна криза;Генетичні;Вплив негативних чинників під час вагітності. Між здоров'ям і хворобою існує перехідний стан. При цьому здоров'я розглядається як загальніша категорія порівняно з передхворобою. Передхвороба й хвороба - окремі випадки здоров'я, коли його рівень знижений або наявні його дефекти.

8. Согласно данным ВОЗ соотношение условий, влияющих на здоровье, таково:условия и образ жизни, питание — 50 %; генетика и наследственность — 20 %; внешняя среда, природные условия — 20 %; здравоохранение — 10 %. Здоровье закладывается в геноме человека от генов родителей. На здоровье также влияют:питание;качество окружающей среды;тренировка (спорт, занятия физкультурой, зарядка).

Факторы, отрицательно влияющие на здоровье: стресс; болезни; загрязнение окружающей среды; вредные привички; старение.

11. Депопуляція спостерігається в Україні з 1992 року.

Демографічна ситуація в Україні набуває дедалі більш катастрофічного забарвлення. Так, протягом 1990-1997 рр. Середня тривалість життя жінок зменшилась на 2,1 року, чоловіків – на 3,8 року.

Головними причинами смертності жіночого населення працездатного віку, як і раніше, залишаються новоутворення, хвороби системи кровообігу, травми, отруєння та нещасні випадки.

Найважливішим і найінформативнішим показником репродуктивного здоров’я ( а точніше – нездоров’я) є материнська смертність ... Читати далі »