Квітка лицарів, кохання й ворожби – маргаритка (стокротка).

Ця невеличка, біленька або рожевувата квіточка, що утворює прекрасні бордюри на наших клумбах, чудові групи на зелених газонах, має дуже красиву легенду про своє походження.

Розповідають, що Пресвята Богородиця, бажаючи порадувати маленького Ісуса й подарувати йому серед зими вінок живих квітів, не знайшла жодної квітки на пригнічених холодом полях й вирішила зробити їх сама із шовку.

І ось, серед багатьох інших, зроблених нею, особливо сподобались немовляті-Ісусу одні маленькі квіточки. То були маргаритки (стокротки), виготовлені з жовтої шовкової матерії й грубих білих ниток. Виготовляючи їх, Пресвята Богородиця не раз колола свої пальці голкою, і краплини крові подекуди забарвили ті нитки у червонуватий або рожевий колір.

Квіти ці так сподобались маленькому Ісусові, що він зберігав їх цілу зиму як коштовність, а коли настала весна, посадив їх у долину Назарету й почав поливати. І раптом штучні квіти ожили, пустили коріння і, розростаючись дедалі більше, переселяючись із однієї країни в іншу, розійшлись по усій землі. І тепер, як нагадування про те диво, ці чарівні квіточки цвітуть від ранньої весни до глибокої осені, і нема в світі країни, де їх не зустрінеш.

За іншою легендою, маргаритки називають «квітами Пресвятої Діви Марії», і про походження цієї назви розповідають ось що.

Коли Пресвята Діва Марія отримала від архангела Гавриїла благу вість, то вирушила повідомити про це свою родичку Єлизавету. Їй довго довелося йти горами й долинами Іудеї.

І ось, коли вона йшла полями, усюди, де тільки ступала нога майбутньої Богоматері, виростали маленькі блискучі білі квіточки, отож увесь шлях її, позначений ними, немовби утворював квіткову доріжку. Ті квіти — скромні білі маргаритки.

Білі, як сяєво німба, пелюстки їхні нагадували славу Божу, а золота середина — священний вогонь, який палав у серці Марії.

А ще за іншим варіантом було так.

Коли Пресвята Діва Марія ще дитиною дивилася вночі на небо, всіяне численними блискучими зорями, то висловила побажання: як добре було б, аби всі ці чудесні зірки стали земними квітами й вона могла гратися ними.

Тоді зорі, почувши її, одразу ж відбились у блискучих краплях роси на земних рослинах, і коли вранці сонце осяяло землю, то уся вона була всіяна, мов зірочками, білими квітами.

Пресвята Діва була в захопленні, прикрасилась ними й мовила, що вони довічно будуть її улюбленими квітами і хай віднині називаються квітами Марії.

І відтоді ці квіти супроводжують щастя, саме тому в маргаритки й запитують про нього, лічачи та обриваючи її пелюстки.

Такі християнські легенди про походження маргаритки, але є ще й давніші перекази про неї, вони сягають часів язичництва.

Латинська легенда розповідає, що коли чарівна лісова дріада Белідес одного разу танцювала й веселилася зі своїм коханим Єфігеєм, то, на жаль, привернула до себе увагу етруського бога пір року — Вертумна. Зачарований красою юної дріади, той хотів обняти її й забрати з собою.

Тоді, у відчаї й безсиллі, не знаючи, як позбутися настирливого старого переслідувача, дріада із благальною молитвою звернулася до безсмертних, і боги, змилувавшись, перетворили її на гарненьку польову квітку. Вона одержала назву Bellis parennis — вічної красуні й тепер відома в науці за цією назвою.

Інша легенда стверджує, що маргаритка виникла з праху Альцести, дружини фесалійського царя Адмета, котра пожертвувала своїм життям, щоб врятувати життя чоловіка.

Цей Адмет був улюбленцем Аполлона, і ось він умовив богинь, долі — Мойр не дати йому померти у визначений час, якщо хто-небудь інший погодиться вмерти замість нього.

Настав цей час, але ніхто з друзів не зважувався померти замість Адмета, навіть старі його батько-мати не захотіли віддати за нього життя. Тільки вірна дружина Альцеста відмовляється од сповненого радощів життя й помирає замість нього.

Тоді Геркулес, котрий під час звершення своїх подвигів дізнався випадково про цю велику самопожертву, вирішує, хоч би там що, а повернути Альцесту до життя.

Він вирушає в пекло й домагається у Фанатоса (смерті), щоб той повернув Альцесту на землю; але оскільки в людській подобі вона вже не може повернутися, то з'являється у вигляді квітки-маргаритки.

До речі, свою назву «маргаритка» квітка одержала від грецького слова margarites ... Читати далі »

Квітка крові – гвоздика.

Яскраво-червоний колір гвоздики, що так приємно милує зір, таїть у собі водночас немовби щось зловісне, ніби нагадує кров; і справді у багатьох випадках історія цієї квітки, виявляється, пов'язана з цілим рядом кривавих історичних подій, починаючи вже із самого грецького міфу, котрий оповідає про її походження.

Розповідають, що якось богиня Діана, повертаючись роздратованою з невдалого полювання, зустрілася з вродливим пастушком, котрий весело грав на сопілці Украй розгнівана богиня картає пастуха за те, що той розігнав своєю музикою всю її дичину, й погрожує вбити його. Пастушок виправдовується, клянеться, що ні в чому не винен, і благає пощади. Але богиня, не тямлячи себе од люті, кидається на нього й вириває йому очі.

І тільки тепер, опам'ятавшись, розуміє увесь жах того скоєного. її починає мучити каяття, образ лагідних, благаючих прощення очей пастушка переслідує Діану повсюди, не дає ні хвилини спокою; та щось виправити вона вже не має змоги.

Тоді, щоб увічнити ті очі, які так жалібно дивилися на неї, вона кидає їх на стежку, і тієї ж хвилини з них виростають дві червоні гвоздики, котрі нагадують (є гвоздики, у яких посередині — дещо схожа на зіницю цяточка) скоєний злочин, а кольором — невинно пролиту кров,}

Так увійшла гвоздика в історію людства. Подальша її історія відіграє значну роль в деяких кривавих подіях Франції. З'явлення її тут припадає на часи Людовика IX Святого, коли цей благочестивий король розпочав 1270 року останній хрестовий похід й узяв в облогу зі своїми 60 000 лицарів місто Туніс.

У цей час, як відомо, на хрестоносців раптом упала страшна чума. Люди гинули, мов мухи, й усі зусилля лікарів допомогти їм виявились марними. Тоді Людовик Святий, маючи переконання, що у природі на будь-яку отруту існує протиотрута, до того ж трохи розуміючись на цілющих травах, вирішив, що в країні, де так часто лютує ця страшна хвороба, можна, очевидно, знайти й рослину, котра її лікує.

І ось його увагу привертає одна чудова квітка, що росте на сухому, майже неродючому ґрунті. Її чудовий колір, приємний запах, що дуже нагадував індійську гвоздику, підштовхують його до висновку, що це саме та рослина, яка йому потрібна.

Він наказує нарвати цих квітів якомога більше, готує із них настій і поїть ним тих, хто починає хворіти, І — о диво! Настій у багатьох випадках виявляється цілющим, і чума, нібито, починає відступати. Одначе, на превеликий жаль, не допомагає він, коли захворює чумою сам король, і Людовик IX невдовзі стає її жертвою.

Повернувшись на батьківщину, хрестоносці, що обожнювали свого короля, принесли із собою на згадку про нього і його гвоздику, яка з того часу стає у Франції однією з улюблених квіток. Проте виявлену її цілющість вони приписують не самій рослині, а святості Людовика IX, котрого, як відомо, папа, незабаром (1297 р.) зараховує до лику святих. З тієї ж причини, певно, багато століть по тому відомий ботанік Лінней називає її — Dianthus, тобто божественна квітка.

У Бельгії гвоздика стала символом упорядкованого домашнього вогнища, батьківської любові й турбот; і молодий робітник, приїхавши на чужину для тяжкої праці, зустрічаючи тут цю квітку, завжди згадує отчий дім. Благословляючи, мати завжди підносить синові букетик гвоздик, як єдиний скарб і прикрасу, що вона може дати йому; він, у свою чергу, садить кущик гвоздики на її бідну могилу як останній знак глибокої синівської любові. Букет гвоздик — перший подарунок, перший прояв кохання молодого трудівника у стосунках з нареченою.

Але у Німеччині гвоздика не користувалась особливою народною любов'ю, хоч і вважалася завжди символом постійності й вірності, оскільки її квіти, як відомо, навіть засушені, зберігають своє забарвлення.

Звичай, що виник останнім часом у Відні, провадити поминальний хід робітників, відзначаючи пам'ять борців за свободу у 1848 році, теж не обходиться без гвоздик — червоних. На цей хід збираються, як правило, десятки тисяч людей і відбувається він щорічно у березні.

Переходячи до Італії, ми бачимо, що гвоздика так припала усім до смаку, що під час її цвітіння немає такого народного свята, на якому молоді італійські селянки не прикрашали б собі груди або своє чорне волосся цими квітами.

І тут гвоздика завжди вважалася талісманом кохання. І нерідко, йдучи повз зображення Мадонни, на перехресті доріг можна побачити сільську красуню, яка молиться їй з букетиком гвоздик у руці. То вона молиться про щасливу дорогу й повернення свого коханого, котрому необхідно перейти через гори, такі небезпечні, бо там безліч бандитів, вона просить Мадонну благословити квіти, котрі будуть оберегом проти усілякої біди. Тільки-но усе буде готове до від'їзду, вона пришпилить йому ці квіти на груди й буде спокійна: вони захистять його...

У Болоньї ж гвоздика чомусь вважається квіткою апостола св. Петра, і 29 червня в день його пам'яті ними прикрашаються усі церкви і все місто. Цього дня неможливо не зустріти тут жодної молодої жінки чи юнака, у котрих не було б цієї квітки в руках, на грудях, у волоссі або в петлиці. Цього дня її носять навіть старі й солдати.

Привезена до Італії століттям раніше, аніж до Бельгії, гвоздика тут так прижилась і розмножилась, що вважається багатьма за дику італійську рослину, і лише історичний запис про те, що вона була культивована у 1310 році Матвієм Сильватика в числі привезених зі сходу рослин, а потім розведена у садах Медичисів, засвідчує її іно ... Читати далі »

Емблема непорочності, квітка архангела Гавриїла і династії Бурбонів – лілія.

Біла, дивовижна лілія — цей символ цноти и чистоти. — теж має у міфології свою цікаву легенду. Греки приписували їй божественне походження; за їхнім твердженням, вона виросла з молока матері богів — Юнони.

Розповідають, що фіванська цариця, красуня Алкмена, боячись помсти ревнивої Юнони, щоб сховали народженого нею від Юпітера Геркулеса, поклала його під густий кущ; але Мінерва, що знала божественне походження малюка, навмисне привела Юнону на це місце й показала їй бідолашну, покинуту своєю матір'ю дитину. Здоровий, чарівний хлопчик дуже сподобався Юноні, і, як захисниця й покровителька усіх новонароджених, вона згодилась нагодувати своїм молоком знемагаючого - від спраги малюка. Але хлопчик, інстинктивно відчувши у ній свого ворога, так сильно вкусив її, що вона скрикнула від болю і грубо відштовхнула його. Молоко бризнуло і, розлившись по небу, утворило молочний шлях, а кілька крапель, що впали на землю, перетворились на лілії.

Тому ці квіти греки називали ще й трояндами Юнони.

Інший варіант цієї легенди твердить, ніби Юпітер, маючи намір зробити Геркулеса безсмертним, наказав Снові приготувати для Юнони снодійне й, коли богиня, напившись його, поринула у глибокий сон, послав прудконогого Меркурія підкласти їй під груди свого маленького улюбленця. Здоровий голодний хлопчик почав жадібно ссати, і з кількох крапель молока, що впали на землю, виросли ті чудові білі квіти, котрі називаються ліліями.

Або:

В одному з грузинських аулів жила дівчина Тамара і юнак, який палко кохав її. Та не судилося їм бути разом — батьки були проти. Тож подалися вони до чаклуна, який мешкав у глухій ущелині. Дівчина зайшла до печери, а хлопець залишився біля неї і довго чекав її. Аж ось вийшов старець: «Де Тамара?» — спитав юнак, на що чаклун відповів: «Немає в мене сили звести вас докупи, отож і вчинив я так, що вона не буде страждати». І чаклун показав на білу квітку, яка виросла на порозі. Цілий день проплакав юнак над лілією, а надвечір старець перетворив його на дощову хмару. І зараз, коли в Грузії посуха, дівчата йдуть на поля з ліліями, щоб наречений наплакав над долею своєї коханої.

В єгиптян лілеями прикрашали тіла померлих дівчат. У Давньому Римі лілея вважалася символом надії, і її зображення поміщалося на монетах на знак очікування всіляких благ від імператора.

Християнство протиставило лілію як символ невинності та цнотливості подвижника.

 В католицьких країнах лілія вважалася квіткою Пресвятої Діви, і її зображення постійно оточене гірляндою з цих квітів.

Лілія, національний символ Франції, вважалася там вираженням вищого благовоління та поваги.