Квітка старовинних дворянських гнізд, провісник весни – бузок.

«Коли у веснянім розмаю

Цвіте бузок і міниться душа,

Стою перед весною і благаю:

Не полишай мене... Не полишай!»

З бузком у нас пов'язані спогади про весну, чудесний місяць травень, коли оновлена природа постає в усій красі

Про виникнення цієї квітки існує казка:

Був квітень місяць, земля нетерпляче очікувала небесних дарів. Бажаючи швидше побачити на кущах і деревах пташині гнізда, а на луках перші квіти, богиня весни заходилася будити сонце, котре, як їй видалось, ще дрімало.

—Вставай,— сказала вона йому,— вже перше квітня, і від землі здіймається до неба ледь стримуваний легіт пристрасних бажань й сумні зітхання.

Почувши цей поклик, сонце негайно встало й за кілька хвилин у супроводі богині весни та своєї вірної супутниці Ірис (веселки) опустилось на землю.

Тоді богиня весни, поєднуючи яскраве проміння з барвистою веселкою, почала пригорщами сипати їх на поля, на луки, на гілки дерев, гірські ущелини.

І повсюди, куди лиш сягало життєдайне проміння, виростали рожеві, червоні, блідо-голубі й темно-сині, золотисті й сніжно-білі, смугасті й строкаті квіти, утворюючи то зірочки, то парасольки, то дзвіночки, то чашечки, то колоски. Форма і барва зливалися одна з одною у п'янкому коханні — уся земля раділа в обіймах та цілунках... Так сонце невтомно протягом багатьох днів творило свою добру справу, облагороджуючи землю, й разом із богинею весни та веселкою сягнуло її крайніх меж — Скандинавії, де воно, зазвичай, спить по кілька місяців підряд, де квітів обмаль, а крига, сковуючи землю, проникає в неї на велику глибину.

Тут натомлене сонце хотіло припинити свою роботу, але богиня весни, як жінка, як істота надзвичайно чуйна до чужих страждань, побачивши цю бідну на рослинність країну, змилостивилась і звернулась до сонця з проханням:

—Всемогутнє розкішне світило, дозволь мені одягнути у квіти й ці холодні краї. Це правда, що веселка вже витратила майже всі свої барви, але залишилося ще чимало лілової. Дозволь же мені прикрасити цю землю хоча б нею.

—Гаразд,— відповіло сонце,— сійте лілове!

І богиня весни, набираючи повні пригорщі лілового проміння сонячного спектра, почала сипати ним на кущі, на поля Скандинавії. Там, де вони падали, одразу ж виростали — сотнями й тисячами — чудесні грона бузку.

Та незабаром тут його з'явилося стільки, що сонце, звертаючись

до богині весни, вигукнуло:

—Ну, досить, досить! Хіба ти не бачиш, що всюди тільки й видно

лілове?

—То нічого,— відповіла богиня,— не заважай мені! Цим нещасним, закованим у кригу землям невідомі ні пристрасна жага троянди, ні поцілунок духмяної фіалки, ні п'янкий запах магнолії, дамо ж їм, принаймні, цілі ліси, цілі моря бузку.

Та сонце цього разу не послухалось і, узявши з рук веселки палітру, змішало залишки основних семи кольорів й заходилося сіяти одержане таким способом біле проміння на кущі й деревця. Так і виник білий бузок, що поряд з ліловим утворює ніжний, приємний контраст…

Ось чому бузок починає розпускатися з перших же теплих весняних днів, і ніде так щедро й розкішно не цвіте, як у Швеції, а також у Норвегії — країні, що вражає увесь світ своєю дивовижною фізичною й моральною силою...

В Англії бузок, хоч як це дивно, вважали квіткою горя, очевидно, через те, що його лілові та бліді відтінки нагадують колір смерті.

Давнє англійське прислів'я навіть стверджує; той, хто носить бузок, не носитиме обручки. А тому надіслати юнакові, котрий сватає дівчину, гілку бузку — означає відмовити. І такий ввічливий спосіб відмови часто застосовували.

У цій країні тривалий час ріс тільки ліловий бузок, а про те, як з'явився білий, існує переказ.

... Читати далі »

Символ смутку й радості, королева квітів – троянда.

Троянда кохання, троянда душі, -

Все це заслуги прекрасні її.

Тендітність і ніжність, любов і краса, —

Все об'єднала ця квітка ясна.

Вона королева і вдома, й в саду,

її благородність — як сон наяву...

Троянда струнка й романтична завжди,

Колючки її — це порізи душі...

Про неї складено багато легенд, ось послухайте.

 Богиня Флора, яка тривалий час не любила й уникала зустрічі з богом Амуром, була нарешті вражена його стрілою і відразу ж загорілась до нього палким коханням. Але хитрий божок почав тепер сам уникати Флори, і тоді вона вирішила створити квітку, яка сміється й плаче, поєднуючи в собі смуток і радість. Побачивши чудову квітку, що виросла в її руці, богиня у захваті викрикнула: «Рос», що з грецької означає «троянда». Квіти, що росли навколо, підхопили це слово, і відтоді її називали саме так.

Зі слів одного з поетів, троянда була подарунком самого Аллаха. До нього(Аллаха) одного разу з'явилися всі діти Флори з проханням призначити над ними нового володаря замість сонливого лотоса, котрий, хоча й був дивовижно гарний, та забув серед ночі про свої обов'язки правителя. Тоді Аллах, прихильно вислухавши їх, призначив правителькою квітів білу троянду з гострими шипами, що оберігають її. Коли соловейко побачив цю чарівну нову правительку квітів, був заворожений її красою, що притиснув троянду до грудей. Але гострі шипи, мов кинджали, вп'ялися йому в серце, і яскраво-червона кров бризнула з люблячих грудей нещасного й зросила ніжні пелюстки дивовижної квітки. Ось чому стверджують, що безліч зовнішніх пелюсток троянди і досі зберігають рожевий відтінок.

Троянда як окраса наших садів з'явилася за Петра ї і особливо за імператриці Катерини II, про що свідчить такий курйозний випадок.

Родовід Троянди іде в далеку давнину: це яскравий кущ був відомий ще за 3,5 тисячі років до нашої ери. Батьківщиною «королеви квітів» вважається Персія (Іран).

Колір пелюсток троянди, за однією з легенд,— це крапля крові з ноги Афродити, яка вкололася шипом троянди під час пошуків Адоніса.

За іншими переказами, троянда почервоніла через необережність Купідона, який зронив на неї краплю вина.

На магометанському Сході троянду вважали священною квіткою. В Корані говориться, що троянда виникла з крапель поту пророка Магомета.

З Індії та Ірану троянду завезли в Грецію. Але греки вважали, що троянда з'явилася з білосніжної піни, яка вкривала тіло богині кохання Афродити, коли та вийшла з моря після купання.

Під час святкувань давні греки прикрашали гірляндами з троянд свої будинки, храми, статуї богів і бенкетні столи. Трояндами увінчували переможців, ними вбирали молодят, осипали небіжчиків і надгробні камені. Культ троянди в Римі перевищував будь-що.

А от перші християни ставилися до троянди як до «ганебного римського блуду та мерзоти». Але через кілька століть ця неприязнь забулася, святі отці почали називати троянду «райською квіткою» та присвячувати її Богородиці.

До Росії троянда потрапила через слов'янські племена на Балканах! Ще до виникнення християнства в Давній Греції та Римі троянда стала емблемою весни, краси, кохання, бутон троянди — символом цноти, а зів'яла роза — символом хоробрості.

Римляни вірили, що ця квітка вселяє в серця мужність, і тому замість шоломів надівали на воїнів вінки з троянд, а на щитах вибивали зображення троянди.

Почитали троянди й давні германці, які присвятили їх одній зі своїх богинь — Фриллі. Червоні троянди в цих племен були символом меча та смертельної рани.

В християнському мистецтві троянда спочатку прославлялася як рабська квітка, символ чистоти та святості. Пізніше вона стає символом Богородиці. Згідно з легендою, архангел Гавриїл зробив для Богородиці три вінки: з білих, жовтих і червоних троянд. Вінок з білих троянд символізував її радість, із червоних — страждання, із жовтих — славу. Троянда, за християнською міфологією, втілює в собі милосердя, милість, любов, мучеництво та перемогу.

Улюбленець Магомета й емблема «самозакоханих» - нарцис.

«Заяча рута й тюльпан обнялись,

І красень закоханий, ніжний нарцис,

Розцвів над водою й на себе зорить,

Аж поки у пристрасті тій не згорить...»

Шеллі

Нарцис — рослина в наших краях не надто поширена. Ми зустрічаємо її, як звично, на Великдень у квіткових магазинах у подарункових кошиках або в окремих горщиках, а весною — в тих садах, де зимують у ґрунті й інші рослини... Але за кордоном вона — одна з найпоширеніших і найулюбленіших.

Це граціозні білі з подвійним — золотисто-жовтим та червоним — бордюром, надзвичайно витончені квіти, що хитаються на легенькому, мов очеретина, стеблі. Нарцис має дуже приємний запах.

Сам Магомет сказав про неї: «У кого дві хлібини — нехай продасть одну, щоб купити нарцис, бо хліб — пожива для тіла, а нарцис — пожива для душі

Краса й витонченість квітки спричинилися до бурхливого захоплення нею, але водночас своїй популярності вона завдячує й широковідомому міфові, що виник за глибокої давнини й перетворив її власне ім'я на узагальнене. Так, назвати когось «нарцисом» — це сказати, що то самозакохана людина.

Про походження міфа греки розповідають:

У матері всіх богів, цариці неба Юнони, була улюблена подруга, гірська німфа Ехо (Луна). Їй богиня звіряла всі таємниці серця, ділилася своїми враженнями, одне слово — була її найближчою, найвірнішою подругою.

Проте Ехо виявилась нещирою й підступною. Вона перебувала у перелюбстві з чоловіком Юнони — Юпітером й повсякчас приховувала всі його походеньки.

Коли Юпітер вирушав до подруг Ехо, гірських німф, то вона так розважала ревниву Юнону своїми баєчками, що час минав непомітно...

Але одного разу Юнона помітила, нарешті, підступну хитрість подруги й відібрала в неї мову.

«Геть з-перед очей, бридка обманщице! — вигукнула розгнівана мати богів.— Нехай з цього часу заніміє твій язик, котрим ти вміла так зачаровувати! Знатимеш від мене одну лише милість: зможеш повторювати тільки останній склад слова, коли тобі кричатимуть люди».

І з того часу засмучена німфа зникла в лісах, де відлуння живе й тепер і повторює останній склад або останнє слово, з яким ми до нього звертаємось.

Проте живучи одна в лісі серед скель, Ехо важко терпіла самотність і повсякчас намагалася когось знайти, хто б міг її полюбити.

Якось лісом ішов юнак, красень Нарцис, син річкового бога Цефіза, приречений на те, що сягне глибокої старості лише в тому разі, якщо ніколи не познайомиться з собою, тобто ніколи не побачить свого обличчя. Тоді це була звична річ, адже ніяких дзеркал не існувало, хіба що побачиш себе в спокійній воді.

Угледівши Нарциса, Ехо безтямно закохалась в нього й намагалась будь-що зробити так, аби він захопився нею. Але Нарцис залишався байдужим до її страждань. Тоді Ехо у відчаї звернулася до богів, благаючи змилосердитись і покарати Нарциса за його незворушність. І розчулені боги почули її молитву й покарали його.

Сталося так, що Нарцис, відчуваючи спрагу, зупинився край чистого, мов дзеркало, спокійного плеса. Нагнувся над ним, щоб напитися,, і тут, уперше в житті, побачив у воді своє відображення й так був зачарований, що закохався в себе. Не в змозі більше ні на хвилину відірвати погляду від того чарівного нетривкого образу, почав марніти бліднути й хиріти від кохання.

Боги не дали йому загинути остаточно, перетворили на чарівну квітку, яка чудесно пахне, а голівка її так і хилиться донизу, ніби намагаючись ще й ще раз помилуватись собою...

За іншим переказом, Нарцис мав сестру-близнючку, так схожу на нього, що неможливо було відрізнити їх одне від одного. Тим більше, що сестра й одягалась так само, як він, і теж пристрасно захоплювалась полюванням. Сестру Нарцис любив безмежно, але раптом вона померла.

І тоді, щоб хоч якось погамувати горе, він почав ходити до джерела з чистим плесом, милуватися на своє зображення, яке нагадувало йому образ улюбленої сестри.

Одначе, що більше вдивлявся в нього, то важче переживав утрату, і, зрештою, у глибокому відчаї кинувся у воду, немов у обійми рідної істоти...

... Читати далі »