До складу природно-заповідних територій входять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фонового моніторингу навколишнього середовища.

Природно-заповідний фонд України включає біосферні та природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Увесь цей природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання і розглядається як складова частина світової системи природних територій і об’єктів, що перебувають під особливою охороною.

 Заповідна справа – це пріоритет сучасної природоохоронної політики держави. Концепція розвитку заповідної справи передбачає розвиток та вдосконалення мережі природно-заповідних територій, системи керування ними та зростання їх суспільного значення для розвитку держави. Важливе значення має розробка і вповадження фективного економічного механізму функціонування системи природно-заповідного фонду, що пердбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо) та впровадження єдиного порядку формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження і розвиток природно-заповідного фонду.

В умовах зростаючого антропогенного впливу на навколишнє середовище очевидною є необхідність переходу до нової форми зв’язку між суспільними виробництвом і навколишнім середовищем – до замкненої системи виробництва і раціонального типу природокористування.

Замкнена система виробництва опирається на два фундаментальних принципи: 1) найбільш повне використання відходів виробництва; 2) доведення не використовуваних відходів до такого стану, при якому вони можуть бути асимільованими екологічними системами без шкідливих наслідків.

Перехід до раціонального природокористування ставить перед суспільством ряд ще більших проблем.

Теорія наукового природокористування є науковою дисципліною, яка розробляє загальні принципи всієї практичної діяльності, пов’язаної з впливом на навколишнє середовище. Мета природокористування полягає в забезпеченні єдиного підходу до природи як загальної основи праці і життя людства.

Природокористування – це сукупність всіх впливів людства на природу, до яких належать заходи по освоєнню, перетворенню і охороні природи. Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне.

Раціональне природокористування напрямлене на забезпечення умов існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливих шкідливих наслідків людської діяльності, на підтримання високої продуктивності природи та охорону і економне використання її ресурсів.

Нераціональним природокористування виявляється в тих випадках, коли впливи людини на природу призводять до підривання її відновлювальних властивостей, зниженню якості і вичерпання природних ресурсів, забрудненню навколишнього середовища. Воно може виникнути як наслідок не тільки прямих, але і опосередкованих впливів на природу.

Попередження і подолання результатів нераціонального природокористування складає задачу охорони природи, яка охоплює заходи по підтриманню вже існуючої продуктивності природи. Наука про охорону – созологія вивчає закономірності антропогенної динаміки природних ресурсів в їх взаємозв’язку, обгрунтовує раціональне використання природних багатств, розробляє способи їх збереження і відновлення.

Структурна особливість природокористування полягає в тому, що воно приймає різні форми в залежності від типів природних ресурсів – витратних (енергетичних, сировинних, харчових) і ресурсів середовища (умов праці, відпочинку і відновлення здоров’я).

Забезпечення раціонального і ефективного природокористування, відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки в сучасних умовах є важливою і невідкладною проблемою державної екологічної політики.

Загострення цієї проблеми пов’язане з техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, оборонної і військової діяльності, застосуванням екологічно-шкідливих та недосконалих технологій, неконтрольованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів та ін.

Конституція України (ст. 16) закріплює обов’язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, і подолання наслідків планетарної Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду українського народу.

В умовах проведення економічної, екологічної і правової реформи, формування інституцій незалежної держави, створення правових засад реалізації і захисту екологічних прав громадян важливого значення для формування основ професійних засад сучасного покоління випускників вищих закладів освіти набуває їх еколого-правове навчання.

Опанування студентами еколого-правовими знаннями буде сприяти формуванню у них сталої системи еколого-правових поглядів, підвищення рівня свідомості і еколого правової культури, розуміння необхідності позитивної екологічно спрямованої поведінки.