1. КЛАСИФІКАЦІЯ УМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ. МЕТОДИ ВИРОБЛЕННЯ УМОВНИХ РЕФЛЕКСІВ.

Як наступний етап історичного розвитку механізмів адаптації до навколишнього середовища умовні рефлекси розширюють життєві можливості людини і тварин.

Умовні рефлекси класифікують за різними ознаками. Так, за рецепторами, при подразненні яких вони виникають, виділяють екстероцептивні (утворюються при подразненні екстерорецепторів), інтероцептивні (формуються при подразненні рецепторів у внутрішніх органах) та пропріоцептивні рефлекси (виникають при подразненні рецепторів м’язів).

Розрізняють натуральні та штучні рефлекси. Натуральні утворюються при дії на рецептори природних безумовних подразників, штучні - при дії байдужих (індиферентних) подразників.

Прикладом натурального умовного рефлексу може бути слиновиділення в тварин при вигляді їжі. Штучні рефлекси формуються експериментально при дії будь-яких агентів зовнішнього і внутрішнього середовища.

Біологічна суть умовного рефлексу полягає в зміні діяльності організму чи окремих органів за різних умов навколишнього середовища. Так, вигляд людини, яка годує собаку, стає причиною слиновиділення тварини. В цьому випадку вигляд людини (індиферентний подразник) при годуванні тварини (їжа — безумовний подразник) після певної кількості поєднань (сполучень) стає умовним подразником. Тому в собаки слиновиділення відбувається без годування лише при погляді на людину, яка її годувала.

Особливе місце займають умовні рефлекси на час, які виникають при дії подразників, що регулярно повторюються в один і той же час. Так приймання їжі в одні й ті ж години доби сприяє кращому виділенню травних соків.

Розрізняють наявні та слідові умовні рефлекси. Наявні умовні рефлекси утворюються за певних умов збігу умовного подразника та безумовного підкріплення. Вони поділяються на збіжні, відставлені та запізнювальні.

Збіжні рефлекси формуються, якщо безумовне підкріплення (подразник) давати через 1-2 с після дії умовного подразника.

1. Розвиток рефлекторної теорії

Споконвіку людство цікавилося питаннями — звідки виникають думки? Що таке свідомість, пам’ять? Психіка людини, як відомо, є предметом науки психології. Остання тісно пов’язана з фізіологією вищої нервової діяльності (ВНД), яка вивчає діяльність мозку як матеріального субстрату психічних процесів.

Нижча нервова діяльність пов’язана з нервовими механізмами, які забезпечують діяльність внутрішніх органів.

Вища нервова діяльність об’єднує нервові процеси, які протікають у вищих відділах ЦНС і формують поведінкові реакції людини і тварин.

Поділ нервової діяльності на вищу і нижчу досить відносний, тому що рефлекторна відповідь на дію біологічно значущих подразників є цілісною реакцією всього організму.

Психічна діяльність завжди була таємничою, малодоступною сферою існування людського і тваринного організмів, особливо на ранніх етапах розвитку людства.

Древньогрецький лікар і філософ Алкмеон (V ст. до н.е.) висловив здогадку, що в головному мозку міститься душа, яка на думку Платона є старшою за тіло. Душа людини, як гадали древні, має мислительну силу, а тваринам властива лише нижча форма душі — інстинкти.

Арістотель (ІІІ-ІV ст.. до н.е.) у трактаті “Про душу” підкреслював спільність душі в людини і тварин. В подальшому Гіппократ (ІV-V ст.. до н.е.) і Гален (ІІ ст.. н.е.) описали зміни в психіці людини при порушенні діяльності мозку.

Однак, уперше по-науковому питання про зв’язок мозку з психічною діяльністю було поставлене в ХVІІ ст. французьким природодослідником Р. Декартом. Він започаткував принцип рефлекторної діяльності організму. Декарт вважав, що душа людини міститься в шишкоподібній залозі — епіфізі. Розумну душу, за Декартом, не можна пояснити властивостями матерії. Однак, погляди Декарта не були підкріплені експериментально, а фізіологію рефлекторного акту він уявляв чисто механічно.

Через тривалий час на початку ХІХ ст. чеський фізіолог Г.Прохаска ввів у науку термін “рефлекс” і пояснив будову рефлекторної дуги. Принцип рефлексу Прохаска поширив на всю нервову систему та на психічну діяльність. Однак його сміливі думки не були визнані. Аналогічно не набули широкого розповсюдження праці видатного мислителя ХVІІІ ст. О.М. Радіщева, який доводив, що психічна діяльність є функцією мозку (трактат “Про людину, її смертність і безсмертя”, 1792).

Через 70 років після цього І.М. Сєченовим було показано, що сприймання і пізнання навколишнього світу можливе лише за допомогою органів чуттів. Поряд з цим положенням у своїй праці “Рефлекси головного мозку” (1863) він наводить переконливі докази, про те що матеріальні процеси мозкової діяльності — первинні, а психічні — вторинні. Наша свідомість є лише відображенням реальної дійсності, а всі акти свідомого і несвідомого життя за своїм походженням є рефлексами. Однак, І.М. Сєченов не ототожнював рефлекси з психічними явищами, вважаючи, що останні мають рефлекторне походження і потребують наукового аналізу.

Значний вклад у розвиток науки про поведінку тварин відіграли праці американських психологів Е. Торндайка, К. Лешлі, Дж. Уотсона та ін. Так, Е. Торндайк, досліджуючи за схемою “стимул — реакція” швидкість навчання різних тварин, встановив її подібність і запропонував користуватися нею для вивчення поведінки звичайних лабораторних тварин.

Вегетативна нервова система

Вегетативна нервова система виконує функцію управління діяльністю переважно внутрішніх органів. Завдяки соматичним функціям сприймаються подразнення із зовнішнього середовища і здійснюються рухові реакції. До вегетативних належать процеси, які забезпечують кровообіг, дихання. травлення, обмін речовин, виділення тощо. Вегетативна нервова система функціонує майже незалежно від свідомості у тісній взаємодії з усіма відділами ЦНС.

Структурно-функціональні особливості вегетативної нервової системи дозволяють розділити її на два відділи: симпатичний і парасимпатичний. Різниця між ними є завдяки таким особливостям (А.Б. Коган, 1984):

— розташування центральних відділів. Центри симпатичної нервової системи розміщені в бічних рогах сірої речовини грудних і поперекових сегментів спинного мозку, центри парасимпатичної — в ядрах окорухового, лицьового, язиковоглоткового, блукаючого нервів і в крижових сегментах спинного мозку;

— місце перемикання відцентрових нервів. Симпатичні нерви від передвузлового до післявузлового перемикаються в симпатичних вузлах. Парасимпатичні нерви у своєму складі також містять два еферентні нейрони, один з яких йде до нервових сплетінь в органах, які він інервує, а другий (коротенький) — розташований у сплетінні;

— швидкість проведення збудження низька для симпатичних і в десятки і сотні разів вища у парасимпатичних нервах;

— вибіркова хімічна чутливість. Закінчення симпатичних волокон збуджуються норадреналіном, а пригнічуються ерготоксином. Закінчення парасимпатичних волокон збуджуються ацетилхоліном, а паралізуються атропіном. Нікотин і наркотики вибірково впливають на синапси гангліїв, порушуючи в них проведення збудження.

— дія на інервовані органи. Серце, шлунок, сечовий міхур, м’язи райдужної оболонки ока та ін. мають подвійну інервацію —симпатичну та парасимпатичну. При цьому обидва відділи діють антагоністично, хоча в деяких випадках симпатичні та парасимпатичні нерви можуть діяти узгоджено.

Вплив вегетативної нервової системи не обмежується регуляцією вісцеральних функцій, а може поширюватися на органи руху, та чуття. Як встановили Л.А. Орбелі (1924) і А.Г. Гінецинський (1926), завдяки симпатичній інервації відновлюється працездатність скелетних м’язів.