Відбиток ключів царства небесного, квітка лорда Біконсфільда –  примула.

Хто не знає тих чарівних стрілчастих жовтих квітів, котрі на початку літа щедро встеляють наші лісові галявини? Листя і стебла їхні, покриті білим пушком, приємно і своєрідно пахнуть аптекою.

Квіти ці мають наукову назву примула (Primula veris) — первоцвіт, оскільки одними з перших з'являються весною, народна їхня назва — баранчики (очевидно, через схожість зморщених листків цієї квітки зі смушком). У Німеччині їх називають — ключики. Остання назва дана їм тому, що суцвіття примули дуже схоже на в'язку старовинних церковних ключів.

Про походження цих квітів у середньовіччя склалася цікава легенда.

Одного разу, коли апостол Петро, якому було довірено ключі від царства небесного, стояв на чатах біля входу до раю, йому раптом доповіли, що хтось, скориставшись підробними ключами, хоче проникнути туди без його дозволу. Вражений цією жахливою звісткою, апостол з переляку випустив з рук в'язку своїх золотих ключів, й вона, падаючи від зірки до зірки, полетіла на нашу землю.

Аби підхопити її, апостол квапливо послав навздогін ангела; та перш ніж ангел устиг виконати цей наказ, в'язка ключів упала на землю, глибоко увійшла в неї, і на тому місці виросла жовта, схожа на ключі апостола, квітка.

І хоча ангел і взяв ключі св. Петра, але слабкі відбитки їхні залишились на землі й щороку з них виростають квіти, що відчиняють нам двері теплої погоди, до теплого літа.

Згідно з давньогерманськими сагами, первоцвіт вважається і ключами богині весни — Фреї.

Богиня ця — прекрасна, молода, чарівна. Замість низки намиста у неї на шиї райдуга, котру викували їй ліліпути. І там, де це райдужне намисто діткнеться землі, з нього падають на землю золоті ключі й перетворюються на первоцвіт.

Ще поетичніша й фантастичніша легенда, що склалася про споріднений з примулою різновид — червону примулу-аурикулу, яка росте на високих важкодоступних гірських схилах.

Чарівна ця квітка — предмет пристрасного захоплення молодих горців. Добути її й прикрасити нею свою оселю — для гірської молоді ознака доблесті і щастя; а тому кожен, хто мусив їхати з рідних гір, зберігав засушену примулу як дорогоцінну згадку про батьківщину, про рідних і милих людей і ніколи з нею не розлучався.

Легенда, що має за основу любов до вітчизни й до свого роду.

Жив-був один завзятий юнак, який захоплювався наукою, намагався вирішити тисячі питань, що хвилювали його розум, хотів перенестись із землі на небо, піднятись у захмарні висоти. Із однієї країни він переселявся до іншої, від одного моря до іншого, проникав у світ духів підземних, які все творять і рухають під землею, а також у світ духів підводних, творців і володарів таємничого царства глибини, жадібно прилучався до їхніх знань і, на­решті, й сам перетворився на гіганта знань, розуму й тілесної сили. Ударом кулака міг тепер на друзки розбивати скелі, а силою розуму — ділити, розкладати й знищувати усе суще на землі. Він був всесильним руйнівником. Але за такої страшної сили не мав здатності творення. Не міг оживити й відновити щонайдрібнішої билинки, яку безжалісно розтоптували його ноги...

Тоді юнака охопили невдоволення й озлоба, він почав блукати горами, піднімаючись усе вище й вище, прагнучи ще більших знань для розради пекучого неспокою. І ось так блукав він довгими днями й ночами, сповнений тривоги, поки, нарешті, не сяйнув йому промінь надії. У своїй руці юнак тримав золотий ключ, який йому вдалося зробити з допомогою прихильних до нього духів. Ключ цей мав відкрити йому доступ на небо, тільки-но він підніметься вище хмар і стане перед дверима вічності.

І ось тихої весняної ночі він уже дістався найвищої земної вершини, де ще не бувала жодна людина. Під ним пропливали хмари.

Знизу не долинало жодного звуку, не відчувалося найменшого подиху вітру. У всій величі й красі сяяли зорі, а їхні промені утворювали перед ним немовби срібний міст, по якому він міг піднятися до порога неба. І юнак пішов цією срібною стежкою, широко розкривши очі, не озираючись, все вище й вище...

— Не тремтіти,— сказала йому зірка з правого боку.

— Не оглядатися,— мовила зірка ліворуч.

— Про все забути,— додала яскрава зоря, що сяяла просто перед ним, і подивилася на нього з невимовним глибоким сумом...

І юнак не тремтів, не оглядався й тримав напоготові ключ, оскільки був уже перед дверима вічності.

— Про все забути! — повторила яскрава зоря, а юнак був готовий уже вкласти ключ у замок, котрий переливався усіма барвами веселки.

— Забути про все! — ще раз нагадала йому зоря.— Забути зелену землю, свою молодість, своє дитинство — раз і назавжд ... Читати далі »

Квітка вірності, символ «весняної королеви» - незабудка.

Ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво-жовтою, золотою серединкою, незабудка (люби-мене) — окраса нашої весняної флори. Особливо великі та яскраві так звані болотні незабудки, що ростуть на вологих луках, по канавах. Букет незабудки чудесно-гарний.

Свою чудну наукову назву «Myosotis», що означає «мишаче вушко», ця гарна квітка одержала через своє покрите тоненькими волосками листя, котре, розгортаючись із бруньки, справді нагадує мишаче вухо.

Про виникнення незабудки існує дуже поетична давньогрецька легенда:

«Лікас та Егле були найкращою парою серед пастухів і пастушок Аркадії, а про їхнє кохання та вірність на берегах річки Алфей склалось навіть прислів'я. Та ось одного разу Лікасу передають суворий батьків наказ негайно вернутися додому і прийняти спадок, що залишив йому померлий дядько.

Тоді у бідолашної Егле зароджується сумнів: чи не зрадить їй Лікас, розбагатівши і захопившись якоюсь міською красунею, про вміння яких знаджувати так багато розповідають бувалі пастухи? Чи не покине він її? Але вона не зважується відкрити йому свої побоювання й застерегти, боїться, що недовіра образить його, а тим часом серце розривається від горя...

Настала хвилина розлуки. Лікас ніжно обіймає Егле. Схвильована до глибини душі, дівчина не може стримати сліз, і кілька краплин з її чудесних ясно-синіх очей падають під ноги в траву...

І, о диво! Кожна краплина перетворюється на таку ж синю квіточку. То були перші незабудки. Егле мовчки зриває їх одну по одній і подає коханому, але Лікасу й без слів усе зрозуміло, й він називає квітку «Не забудь мене».

Паралельно до цього один німецький переказ розповідає, що незабудка виникла із сліз нареченої, пролитої нею в час розлуки з милим. Помітивши, як ця рослинка піднялась і розквітла, вони назвали її «незабудкою» й поклялися: де тільки зустрінуть її — зривати й зберігати як пам'ять про взаємне кохання.

Відомі також два варіанти однієї легенди про виникнення цієї назви. Перший:

«Коли Господь створив квіти, і всі вони на Його поклик зібралися у своєму різноманітному, строкатому одязі й запитали, які будуть у них імена, то Господь дав кожному ім'я й наказав добре запам'ятати.

Але не встиг Господь дати цю настанову, як одна з маленьких квіточок зі сльозами на очах мовила: «Господи, в такому великому зібранні я забула своє ім'я». Тоді, глянувши на неї суворо, Господь за хвилю лагідно сказав: «Не забудь мене!»

Другий варіант стверджує інше:

«Коли Господь створив світ і дав імена усім творінням, то випадково забув назвати одну маленьку квіточку, яка росла на березі струмка. Тоді обійдена квітка підійшла до трону Всевишнього й попросила і її не забути, дати ім'я. На це Господь відповів: «Тебе Я не забуду, не забудь і ти Мене. Ім'я твоє віднині «незабудка».

І ось тепер, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.

Познайомимось також з австрійською легендою:

«Багато років тому наречений з нареченою пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом юна дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше чарівну квітку й захотіла дістати її. Хлопець одразу ж нагнувся і зірвав квітку, але цієї миті нога його ковзнула, і він, зірвавшись, впав у річку. Місце виявилось глибоким, а допомоги — ніякої. Марно нещасна дівчина волала про допомогу, а юнак боровся з течією, намагаючись утриматися на воді,— ніхто не відгукнувся. Ось голова його ще раз — востаннє — з'явилася над водою, хлопець встиг лише крикнути своїй коханій: «Не забудь мене!» — і пішов на дно. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло,— у стиснутих судомою пальцях була та ж злощасна рослина.

Юна дівчина, гірко плачучи, поховала нареченого, а на його могилі посадила квітку з берега Дунаю, яка відтоді й має назву, складену з останніх слів юнака».

Нарешті, ще одна старовинна німецька легенда пропонує свою версію походження романтичної назви:

«Жили-були колись в одному лісі хлопчик та дівчинка. Мешкали вони самітно у справжній глухомані, постійно гуляли разом і згодом міцно покохали одне одного. Та юнак несподівано зібрався в дорогу, захотілося йому подивитися на світ.

Сумно проводжала дівчина друга дитинства через високий буковий ліс мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду, аж до узлісся.

Тут вони раптом побачили темно-сині, схожі на великі сині очі, квітки. Болісно розлучаючись, юнак і дівчина зірвали по квітці й передали одне одному на згадку, запевняючи, що збережуть пам'ять про свої стосунки, і як тільки їм стрінеться десь ця квітка, кожен зірве її на підтвердження того, що не забули. Як пообіцяли, так і чинили. ... Читати далі »

Квітка лицарів, кохання й ворожби – маргаритка (стокротка).

Ця невеличка, біленька або рожевувата квіточка, що утворює прекрасні бордюри на наших клумбах, чудові групи на зелених газонах, має дуже красиву легенду про своє походження.

Розповідають, що Пресвята Богородиця, бажаючи порадувати маленького Ісуса й подарувати йому серед зими вінок живих квітів, не знайшла жодної квітки на пригнічених холодом полях й вирішила зробити їх сама із шовку.

І ось, серед багатьох інших, зроблених нею, особливо сподобались немовляті-Ісусу одні маленькі квіточки. То були маргаритки (стокротки), виготовлені з жовтої шовкової матерії й грубих білих ниток. Виготовляючи їх, Пресвята Богородиця не раз колола свої пальці голкою, і краплини крові подекуди забарвили ті нитки у червонуватий або рожевий колір.

Квіти ці так сподобались маленькому Ісусові, що він зберігав їх цілу зиму як коштовність, а коли настала весна, посадив їх у долину Назарету й почав поливати. І раптом штучні квіти ожили, пустили коріння і, розростаючись дедалі більше, переселяючись із однієї країни в іншу, розійшлись по усій землі. І тепер, як нагадування про те диво, ці чарівні квіточки цвітуть від ранньої весни до глибокої осені, і нема в світі країни, де їх не зустрінеш.

За іншою легендою, маргаритки називають «квітами Пресвятої Діви Марії», і про походження цієї назви розповідають ось що.

Коли Пресвята Діва Марія отримала від архангела Гавриїла благу вість, то вирушила повідомити про це свою родичку Єлизавету. Їй довго довелося йти горами й долинами Іудеї.

І ось, коли вона йшла полями, усюди, де тільки ступала нога майбутньої Богоматері, виростали маленькі блискучі білі квіточки, отож увесь шлях її, позначений ними, немовби утворював квіткову доріжку. Ті квіти — скромні білі маргаритки.

Білі, як сяєво німба, пелюстки їхні нагадували славу Божу, а золота середина — священний вогонь, який палав у серці Марії.

А ще за іншим варіантом було так.

Коли Пресвята Діва Марія ще дитиною дивилася вночі на небо, всіяне численними блискучими зорями, то висловила побажання: як добре було б, аби всі ці чудесні зірки стали земними квітами й вона могла гратися ними.

Тоді зорі, почувши її, одразу ж відбились у блискучих краплях роси на земних рослинах, і коли вранці сонце осяяло землю, то уся вона була всіяна, мов зірочками, білими квітами.

Пресвята Діва була в захопленні, прикрасилась ними й мовила, що вони довічно будуть її улюбленими квітами і хай віднині називаються квітами Марії.

І відтоді ці квіти супроводжують щастя, саме тому в маргаритки й запитують про нього, лічачи та обриваючи її пелюстки.

Такі християнські легенди про походження маргаритки, але є ще й давніші перекази про неї, вони сягають часів язичництва.

Латинська легенда розповідає, що коли чарівна лісова дріада Белідес одного разу танцювала й веселилася зі своїм коханим Єфігеєм, то, на жаль, привернула до себе увагу етруського бога пір року — Вертумна. Зачарований красою юної дріади, той хотів обняти її й забрати з собою.

Тоді, у відчаї й безсиллі, не знаючи, як позбутися настирливого старого переслідувача, дріада із благальною молитвою звернулася до безсмертних, і боги, змилувавшись, перетворили її на гарненьку польову квітку. Вона одержала назву Bellis parennis — вічної красуні й тепер відома в науці за цією назвою.

Інша легенда стверджує, що маргаритка виникла з праху Альцести, дружини фесалійського царя Адмета, котра пожертвувала своїм життям, щоб врятувати життя чоловіка.

Цей Адмет був улюбленцем Аполлона, і ось він умовив богинь, долі — Мойр не дати йому померти у визначений час, якщо хто-небудь інший погодиться вмерти замість нього.

Настав цей час, але ніхто з друзів не зважувався померти замість Адмета, навіть старі його батько-мати не захотіли віддати за нього життя. Тільки вірна дружина Альцеста відмовляється од сповненого радощів життя й помирає замість нього.

Тоді Геркулес, котрий під час звершення своїх подвигів дізнався випадково про цю велику самопожертву, вирішує, хоч би там що, а повернути Альцесту до життя.

Він вирушає в пекло й домагається у Фанатоса (смерті), щоб той повернув Альцесту на землю; але оскільки в людській подобі вона вже не може повернутися, то з'являється у вигляді квітки-маргаритки.

До речі, свою назву «маргаритка» квітка одержала від грецького слова margarites ... Читати далі »

Квітка крові – гвоздика.

Яскраво-червоний колір гвоздики, що так приємно милує зір, таїть у собі водночас немовби щось зловісне, ніби нагадує кров; і справді у багатьох випадках історія цієї квітки, виявляється, пов'язана з цілим рядом кривавих історичних подій, починаючи вже із самого грецького міфу, котрий оповідає про її походження.

Розповідають, що якось богиня Діана, повертаючись роздратованою з невдалого полювання, зустрілася з вродливим пастушком, котрий весело грав на сопілці Украй розгнівана богиня картає пастуха за те, що той розігнав своєю музикою всю її дичину, й погрожує вбити його. Пастушок виправдовується, клянеться, що ні в чому не винен, і благає пощади. Але богиня, не тямлячи себе од люті, кидається на нього й вириває йому очі.

І тільки тепер, опам'ятавшись, розуміє увесь жах того скоєного. її починає мучити каяття, образ лагідних, благаючих прощення очей пастушка переслідує Діану повсюди, не дає ні хвилини спокою; та щось виправити вона вже не має змоги.

Тоді, щоб увічнити ті очі, які так жалібно дивилися на неї, вона кидає їх на стежку, і тієї ж хвилини з них виростають дві червоні гвоздики, котрі нагадують (є гвоздики, у яких посередині — дещо схожа на зіницю цяточка) скоєний злочин, а кольором — невинно пролиту кров,}

Так увійшла гвоздика в історію людства. Подальша її історія відіграє значну роль в деяких кривавих подіях Франції. З'явлення її тут припадає на часи Людовика IX Святого, коли цей благочестивий король розпочав 1270 року останній хрестовий похід й узяв в облогу зі своїми 60 000 лицарів місто Туніс.

У цей час, як відомо, на хрестоносців раптом упала страшна чума. Люди гинули, мов мухи, й усі зусилля лікарів допомогти їм виявились марними. Тоді Людовик Святий, маючи переконання, що у природі на будь-яку отруту існує протиотрута, до того ж трохи розуміючись на цілющих травах, вирішив, що в країні, де так часто лютує ця страшна хвороба, можна, очевидно, знайти й рослину, котра її лікує.

І ось його увагу привертає одна чудова квітка, що росте на сухому, майже неродючому ґрунті. Її чудовий колір, приємний запах, що дуже нагадував індійську гвоздику, підштовхують його до висновку, що це саме та рослина, яка йому потрібна.

Він наказує нарвати цих квітів якомога більше, готує із них настій і поїть ним тих, хто починає хворіти, І — о диво! Настій у багатьох випадках виявляється цілющим, і чума, нібито, починає відступати. Одначе, на превеликий жаль, не допомагає він, коли захворює чумою сам король, і Людовик IX невдовзі стає її жертвою.

Повернувшись на батьківщину, хрестоносці, що обожнювали свого короля, принесли із собою на згадку про нього і його гвоздику, яка з того часу стає у Франції однією з улюблених квіток. Проте виявлену її цілющість вони приписують не самій рослині, а святості Людовика IX, котрого, як відомо, папа, незабаром (1297 р.) зараховує до лику святих. З тієї ж причини, певно, багато століть по тому відомий ботанік Лінней називає її — Dianthus, тобто божественна квітка.

У Бельгії гвоздика стала символом упорядкованого домашнього вогнища, батьківської любові й турбот; і молодий робітник, приїхавши на чужину для тяжкої праці, зустрічаючи тут цю квітку, завжди згадує отчий дім. Благословляючи, мати завжди підносить синові букетик гвоздик, як єдиний скарб і прикрасу, що вона може дати йому; він, у свою чергу, садить кущик гвоздики на її бідну могилу як останній знак глибокої синівської любові. Букет гвоздик — перший подарунок, перший прояв кохання молодого трудівника у стосунках з нареченою.

Але у Німеччині гвоздика не користувалась особливою народною любов'ю, хоч і вважалася завжди символом постійності й вірності, оскільки її квіти, як відомо, навіть засушені, зберігають своє забарвлення.

Звичай, що виник останнім часом у Відні, провадити поминальний хід робітників, відзначаючи пам'ять борців за свободу у 1848 році, теж не обходиться без гвоздик — червоних. На цей хід збираються, як правило, десятки тисяч людей і відбувається він щорічно у березні.

Переходячи до Італії, ми бачимо, що гвоздика так припала усім до смаку, що під час її цвітіння немає такого народного свята, на якому молоді італійські селянки не прикрашали б собі груди або своє чорне волосся цими квітами.

І тут гвоздика завжди вважалася талісманом кохання. І нерідко, йдучи повз зображення Мадонни, на перехресті доріг можна побачити сільську красуню, яка молиться їй з букетиком гвоздик у руці. То вона молиться про щасливу дорогу й повернення свого коханого, котрому необхідно перейти через гори, такі небезпечні, бо там безліч бандитів, вона просить Мадонну благословити квіти, котрі будуть оберегом проти усілякої біди. Тільки-но усе буде готове до від'їзду, вона пришпилить йому ці квіти на груди й буде спокійна: вони захистять його...

У Болоньї ж гвоздика чомусь вважається квіткою апостола св. Петра, і 29 червня в день його пам'яті ними прикрашаються усі церкви і все місто. Цього дня неможливо не зустріти тут жодної молодої жінки чи юнака, у котрих не було б цієї квітки в руках, на грудях, у волоссі або в петлиці. Цього дня її носять навіть старі й солдати.

Привезена до Італії століттям раніше, аніж до Бельгії, гвоздика тут так прижилась і розмножилась, що вважається багатьма за дику італійську рослину, і лише історичний запис про те, що вона була культивована у 1310 році Матвієм Сильватика в числі привезених зі сходу рослин, а потім розведена у садах Медичисів, засвідчує її іно ... Читати далі »

Емблема непорочності, квітка архангела Гавриїла і династії Бурбонів – лілія.

Біла, дивовижна лілія — цей символ цноти и чистоти. — теж має у міфології свою цікаву легенду. Греки приписували їй божественне походження; за їхнім твердженням, вона виросла з молока матері богів — Юнони.

Розповідають, що фіванська цариця, красуня Алкмена, боячись помсти ревнивої Юнони, щоб сховали народженого нею від Юпітера Геркулеса, поклала його під густий кущ; але Мінерва, що знала божественне походження малюка, навмисне привела Юнону на це місце й показала їй бідолашну, покинуту своєю матір'ю дитину. Здоровий, чарівний хлопчик дуже сподобався Юноні, і, як захисниця й покровителька усіх новонароджених, вона згодилась нагодувати своїм молоком знемагаючого - від спраги малюка. Але хлопчик, інстинктивно відчувши у ній свого ворога, так сильно вкусив її, що вона скрикнула від болю і грубо відштовхнула його. Молоко бризнуло і, розлившись по небу, утворило молочний шлях, а кілька крапель, що впали на землю, перетворились на лілії.

Тому ці квіти греки називали ще й трояндами Юнони.

Інший варіант цієї легенди твердить, ніби Юпітер, маючи намір зробити Геркулеса безсмертним, наказав Снові приготувати для Юнони снодійне й, коли богиня, напившись його, поринула у глибокий сон, послав прудконогого Меркурія підкласти їй під груди свого маленького улюбленця. Здоровий голодний хлопчик почав жадібно ссати, і з кількох крапель молока, що впали на землю, виросли ті чудові білі квіти, котрі називаються ліліями.

Або:

В одному з грузинських аулів жила дівчина Тамара і юнак, який палко кохав її. Та не судилося їм бути разом — батьки були проти. Тож подалися вони до чаклуна, який мешкав у глухій ущелині. Дівчина зайшла до печери, а хлопець залишився біля неї і довго чекав її. Аж ось вийшов старець: «Де Тамара?» — спитав юнак, на що чаклун відповів: «Немає в мене сили звести вас докупи, отож і вчинив я так, що вона не буде страждати». І чаклун показав на білу квітку, яка виросла на порозі. Цілий день проплакав юнак над лілією, а надвечір старець перетворив його на дощову хмару. І зараз, коли в Грузії посуха, дівчата йдуть на поля з ліліями, щоб наречений наплакав над долею своєї коханої.

В єгиптян лілеями прикрашали тіла померлих дівчат. У Давньому Римі лілея вважалася символом надії, і її зображення поміщалося на монетах на знак очікування всіляких благ від імператора.

Християнство протиставило лілію як символ невинності та цнотливості подвижника.

 В католицьких країнах лілія вважалася квіткою Пресвятої Діви, і її зображення постійно оточене гірляндою з цих квітів.

Лілія, національний символ Франції, вважалася там вираженням вищого благовоління та поваги.

Квітка Юпітера і Валентинового дня – фіалка триколірна(братки).

Звідки взялася російська назва цієї квітки(«Анютины глазки») — достеменно невідомо. Щоправда, окремі гарні її різновиди й справді схожі на око, але це, здебільшого, окультурені сорти, а ця розповідь — про ту скромну просту квіточку, котра росте на полях іноді й поблизу людських осель, на городі.

Німці називають її мачухою, пояснюючи цю назву так.

Нижня, найбільша, найкраще забарвлена пелюстка — то виряджена мачуха. Дві пелюстки трохи вище, не менш гарно вбрані — то її рідні дочки. А дві полинялі, що над ними, бліді, маленькі, з лілуватим відтінком пелюсточки — бідно зодягнені падчерки. Легенда стверджує, що спочатку мачуха перебувала нагорі, а нещасні падчерки знизу, та Господь зглянувся над забитими й покинутими дівчатками й повернув квітку, причому злій мачусі дав шпору, її дочкам — ненависні вусики.

На думку інших, фіалка триколірна справді схожа на обличчя, якщо хочете, сердитої мачухи або якоїсь злої жінки.

А ще інші, теж розрізняючи у цій квітці обличчя, не бачать у його виразі нічого злого, лише цікавість, і розповідають, що то лице однієї жінки, перетвореної на квітку через те, що любила зазирати туди, куди їй було заборонено.

І, ніби на підтвердження останнього,— ще одна легенда про з'яву цієї квітки на землі.

Якось Венера надумала купатися у віддаленому гроті, куди не могло проникнути жодне людське око, й купалася там тривалий час.

Та раптом чує шурхіт і помічає, що кілька смертних дивляться на

неї...

Тоді, упавши в невимовний гнів, богиня благає Зевса покарати зухвальців.

Зевс зважає на її благання, хоче покарати зарозумілих смертю, але рішучість його м'якшає, і він перетворює їх на фіалку триколірну, малюнок барв якої відтворює цікавість та подив, що й привело нахаб до загибелі.

Греки називали цю квітку — квіткою Юпітера, і про походження

її існувала інша легенда.

Одного разу Громовержець, занудившись сидіти на своєму троні з пухнастих хмар, задумав, ради розваги, спуститись на землю. Щоб його не впізнали, він перетворився на пастушка і взяв із собою гарненьку білу овечку, котру вів на мотузочку. Дійшовши до Аргівських полів, він побачив безліч людей, що рухались до храму Юнони, й машинально пішов за ними. Тут якраз здійснювала жертвоприношення знаменита на всю Грецію красуня Іо, дочка царя Іноха. Зачарований її незвичайною красою, Юпітер забув про своє божественне походження, поклав до ніг Іо приведену з собою білу овечку й освідчився в коханні.

Горда, неприступна Іо, що не відповіла на домагання земних царів, не змогла протистояти чарам Громовержця й захопилася ним. Закохані зустрічалися тільки у нічній тиші, дотримуючись великої таємниці, проте ревнива Юнона незабаром дізналася про цей зв'язок, і Юпітер, щоб врятувати бідну Іо від гніву своєї дружини, змушений був перетворити дочку Іноха на білосніжну корову.

Проте це перетворення, хоч і врятувало Іо від гніву та злоби Юнони, зробило її глибоко нещасною. Відчувши жахливу зміну, вона жалібно заплакала, одне слово, заревла, мов корова. Хотіла підняти руки до неба, щоб ублагати безсмертних повернути їй людську подобу, але рук уже не мала. Сумно бродила вона поряд зі своїми сестрами, й ніхто не впізнавав її. Щоправда, батько іноді пестив її, як прекрасну тварину, давав соковитого листя, зриваючи його з найближчого куща, але марно із вдячності вона лизала йому руки, марно проливала сльози — він також не впізнавав її.

Тоді у неї виникла щаслива думка: вона вирішила написати про своє нещастя. І ось одного разу, коли батько годував її, вона почала ногами щось вимальовувати на піску. Ці дивні порухи привернули його увагу, він придивився і з жахом прочитав написане, дізнався про нещасну долю своєї дорогої доньки-красуні, котру вважав давно загиблою.

Батько й нещасна дочка були невтішні. І тоді, щоб хоч якось пом'якшити жахливу долю Іо, земля, за повелінням Юпітера, виростила для неї улюблені ласощі, фіалку, котра й одержала завдяки цьому назву квітки Юпітера, що символічно відтворює своїми барвами дівочу сором'язливість.

У римлян про фіалку триколірну ніяких відомостей не зустрічається, але в середньовіччя у християнському світі її пов'язують із святою Трійцею.

Християни середньовіччя у темній трикутній плямі посеред квітки вбачали всевидюще око, а в розводах барви навколо нього — сяйво. Трикутник, на їхню думку, зображав три обличчя св. Трійці й походив від всевидющого ока — Бога-отця.

Взагалі ця квітка за середньовіччя була оточена таємничістю, і в одному з монастирів трапістів виднілося її величезне зображення з мертвою головою в центрі й написом: memento mori ... Читати далі »

Квітка імператриці Жозефіни й емблема наполеонідів – фіалка.

 

Маю п'ять пелюсток

І напівкруглий зелений

листок.

А серединка у мене

жовтенька,

Личко не кругле,

А трохи довгеньке,

Квітка я ніжна,

Низенька. Дрібна,

А як запахну — приходить

весна.

 

Дивовижний, незрівнянний за своєю ніжністю запах фіалки й приємне поєднання лілового забарвлення квітки із соковитою, яскравою зеленню листя з давніх-давен зробили маленьку фіалку улюбленицею людини.

Як оповідає східна легенда, фіалка виникла із вдячних сліз Адама, коли архангел Гавриїл приніс йому на острів Цейлон радісну звістку, що Господь простив йому гріхи.

Інша легенда свідчить: одного разу бог сонця Аполлон переслідував своїми пекучими променями чарівну дочку Атласа, нещасна дівчина звернулась до Зевса, благаючи сховати й захистити її. І ось великий громовержець почув її благання, перетворив дівчину на чудесну фіалку й сховав у затінку кущів, де вона з того часу щовесни розквітає й виповнює тонким ароматом небесні гаї.

Тут, може, ця прекрасна квітка залишилась би назавжди й ніколи не потрапила б до нас на землю, якби Прозерпіну, дочку Зевса й Церери, не викрав несподівано Плутон якраз тієї хвилини, коли вона в небесному гаю збирала фіалки. З переляку вона впустила з рук зірвані нею квіти на землю... ось від цих фіалок й народилися ті, що ростуть у нас і донині.

Пов'язана із спогадами про викрадення Прозерпіни Плутоном фіалка вважалася у греків квіткою смутку і смерті, нею прибирали і смертне ложе, й могили молодих, дочасно померлих дівчат.

Та з іншого боку, як подарунок Прозерпіни, як звістка, котру та щовесни подає своїй матері Церері, вона для греків — символ пробудження природи і водночас девіз Афін.

Узагалі, фіалка — улюблена квітка давніх греків,

Гомер, бажаючи якнайяскравіше змалювати всю чарівність гроту німфи Каліпсо, каже, що він був уквітчаний такими чарівними фіалками, що навіть Меркурій, котрий вічно поспішає й ні перед чим не зупиняється, не міг не уповільнити свого кроку.

З фіалкою ми зустрічаємось і в легендах давньовендськоі міфології, де їй надають магічних властивостей.

Похмурий вендський бог Чорнобог мав чудовий замок і чарівну дочку.

Та ось прийшли християнські проповідники: вони знищили його силу, перетворили чудовий замок на скелю, а красуню-дочку на фіалку, котра розквітає лише раз на сто років. І кому пощастить зірвати ту фіалку, той візьме шлюб із найбагатшою, найпрекраснішою нареченою країни й стане найщасливішим серед людей.

Після греків фіалка ні в кого не користувалася такою любов'ю, як у давніх галлів, вона для них була символом невинності, скромності й цноти, тому нею посипали шлюбне ложе й прибирали могилу дочасно померлої нареченої.

Особливо видатну; вкрай дивну роль відіграла ця квітка в житті імператриці Жозефіни, а почасти і в житті імператорів Наполеона І та III.

9 березня 1795 року пізно ввечері біля воріт в'язниці Тампль, де знемагав ув'язнений маленький дофін, з'явилась молода гарна дама з горщичком розкішно розквітлих фіалок й попросила стража воріт передати їх бідному маленькому царственому страждальцю. Вона знала пристрасть хлопчика до цих квітів і хотіла порадувати його, надіславши їх до в'язниці як привіт весни.

Це була не хто інша, як Жозефіна Богарне, майбутня імператриця Французька. Вона теж любила ці квіти і, вражена співчуттям до хворої дитини, нехтуючи небезпекою, у супроводі Барраса прийшла зробити ту святу справу, котру підказувало їй її золоте серце»

Хвора на рахіт дитина не надовго пережила цю радість і через місяць померла.

... Читати далі »

Символ палкого кохання, захоплення китайців –  півонія.

За красою своєї великої яскраво забарвленої квітки, витонченим різьбленим листям півонія — одна з найдивовижніших наших садових рослин.

У минулому, коли в багатих поміщицьких маєтках на опорядження квітників звертали особливу увагу, півонія, зимуючи в ґрунті впродовж багатьох років, ставала немовби туземною рослиною, сягала значного розміру, щорічно даруючи численні розкішні квіти.

Тепер у повній красі та силі півонія зустрічається досить рідко. Хіба що в ботанічних та придворних садах, парках і на грядках любителів трапляються окремі варті захоплення рослини.

Під час цвітіння (середина червня — початок липня) засаджена яскраво-малиновими, ніжно рожевими, білими й палевими півоніями галявина являє собою воістину вражаюче видовище.

Наукову назву «раеоnіа», за деякими свідченнями, квітка одержала від фракійської місцевості Пеонії, де один з її різновидів ріс у давнину в дикому стані. Проте, як стверджує Пліній, ця назва пов'язана з ім'ям учня давньогрецького лікаря Ескулапа — Пеона, котрий за допомогою цієї рослини здійснив дивовижні зцілення й вилікував нею навіть бога підземного царства Плутона від рани, нанесеної Геркулесом. Але добути цю рослину було нелегко. Півонію пильно оберігав строкатий дятел, викльовував очі кожному, хто намагався її зірвати. А тому по неї ходили тільки вночі, коли дятел спав.

Грецький переказ додає, що Пеон одержав цю рослину, яка так чудесно зцілила Плутона, на горі Олімп з рук матері Аполлона. Те зцілення нібито викликало величезні заздрощі в Ескулапа, і він наказав таємно умертвити свого учня Пеона, але вдячний Плутон не дав йому загинути, перетворивши на однойменну квітку.

Крім того, за зцілення Пеоном богів під час Троянської війни всіх майстерних лікарів згодом почали називати Пеоніями.

Взагалі, у давнину ця рослина славилась своїми чудодійними властивостями, її вважали одним із див творіння. Стверджували також, що злі духи щезають з тих місць, де росте півонія, і що навіть невеликих її шматочків на нитці, пов'язаній довкола шиї, досить, щоб захиститися від будь-яких зазіхань диявола.

Та ніде на світі ця чарівна квітка не користувалася й не користується такою повагою і любов'ю, як у Піднебесній імперії.

Тут півонію культивують вже понад 1500 років, і вона — така ж улюблена народна квітка, як, скажімо, хризантема для японців і троянда для європейців. Тут нею захоплюються багатий і бідний, знатний мандарин і простий селянин. Галантний китаєць, бажаючи принести задоволення дівчині, дарує їй півонію. Так само чинить і претендент у наречені, і якщо дівчина приймає квітку, то це означає її згоду.

Але, крім того, і сама культивація, розведення півонії вважається в Китаї заняттям благочестивим, богоугодним, а тому звичайна річ — цілі сади цих квітів найрізноманітнішого забарвлення й відтінків.

З тих же причин про походження квітки виникло чимало місцевих поетичних переказів та легенд. Одна з них повторюється найчастіше:

Жив-був колись пристрасний любитель півоній, старий Хо-Чі. Які квіти він вирощував! Були у нього білі, мов лебеді, оранжеві, мов захід сонця, півонії. А також — темно- й світло-рожеві, яскраво- і темно-малинові, з гладенькими пелюстками й закрученими, пахучі та без запаху... Милувався він ними з ранку й до вечора і з вечора до ранку. Коли зацвітали півонії, то сад його ставав таким прекрасним, що садівникові міг би позаздрити сам імператор.

Та ось одного разу проходив мимо Чанг-Ей, син знатного мандарина, зі своїми приятелями — великий грубіян і гультяй. Побачивши півонії, він накинувся на них з палицею, заходився їх збивати й топтати ногами. Старий Хо-Чі благав, плачучи, залишити його квіти у спокої, але брутальний гультіпака не слухав. Тоді, втративши терпець, старий зібрав усі свої сили, боляче побив його й вигнав зі свого саду.

Та поновити знівечене було вже надто важко: залишилось тільки очікувати, може, час зарадить біді. І старий сидів, плакав гіркими сльозами.

Аж раптом, де не візьмись, з'явилася юна прекрасна дівчина. Підійшла до нього й запитала: «Чому так гірко плачеш? Не плач — мої предки нагородили мене здатністю оживляти все померле; принеси лиш трохи води».

Зраділий старий кинувся був по воду, але чомусь засумнівався й озирнувся. І, о диво! Дівчина щезла, а квіти його ожили й стали ще прекрасніші: прості перетворилися на махрові, однотонні — на різнобарвні. На одному кущі виросли різноманітні сорти, барви їхні яскраво сяяли.

Чутки про таке диво швидко поширились по всій країні, до старого плавом почав пливти народ, аби помилуватися чудесно воскреслими квітами. Але побитий Чанг Ей не вибачив образи й вирішив помститися. Він звів наклеп на Хо-Чі, що той чаклун. Старого схопили, кинули до в'язниці, засудили до страти й призначили її день.

Тим часом Чанг-Ей, напившись, знову вирушив зі своїми приятелями до саду старого й знову заходився ламати й топтати чудесні квіти. Але раптом знявся великий вітер. У його поривах усі півонії піднялися й пе ... Читати далі »

Квітка старовинних дворянських гнізд, провісник весни – бузок.

«Коли у веснянім розмаю

Цвіте бузок і міниться душа,

Стою перед весною і благаю:

Не полишай мене... Не полишай!»

З бузком у нас пов'язані спогади про весну, чудесний місяць травень, коли оновлена природа постає в усій красі

Про виникнення цієї квітки існує казка:

Був квітень місяць, земля нетерпляче очікувала небесних дарів. Бажаючи швидше побачити на кущах і деревах пташині гнізда, а на луках перші квіти, богиня весни заходилася будити сонце, котре, як їй видалось, ще дрімало.

—Вставай,— сказала вона йому,— вже перше квітня, і від землі здіймається до неба ледь стримуваний легіт пристрасних бажань й сумні зітхання.

Почувши цей поклик, сонце негайно встало й за кілька хвилин у супроводі богині весни та своєї вірної супутниці Ірис (веселки) опустилось на землю.

Тоді богиня весни, поєднуючи яскраве проміння з барвистою веселкою, почала пригорщами сипати їх на поля, на луки, на гілки дерев, гірські ущелини.

І повсюди, куди лиш сягало життєдайне проміння, виростали рожеві, червоні, блідо-голубі й темно-сині, золотисті й сніжно-білі, смугасті й строкаті квіти, утворюючи то зірочки, то парасольки, то дзвіночки, то чашечки, то колоски. Форма і барва зливалися одна з одною у п'янкому коханні — уся земля раділа в обіймах та цілунках... Так сонце невтомно протягом багатьох днів творило свою добру справу, облагороджуючи землю, й разом із богинею весни та веселкою сягнуло її крайніх меж — Скандинавії, де воно, зазвичай, спить по кілька місяців підряд, де квітів обмаль, а крига, сковуючи землю, проникає в неї на велику глибину.

Тут натомлене сонце хотіло припинити свою роботу, але богиня весни, як жінка, як істота надзвичайно чуйна до чужих страждань, побачивши цю бідну на рослинність країну, змилостивилась і звернулась до сонця з проханням:

—Всемогутнє розкішне світило, дозволь мені одягнути у квіти й ці холодні краї. Це правда, що веселка вже витратила майже всі свої барви, але залишилося ще чимало лілової. Дозволь же мені прикрасити цю землю хоча б нею.

—Гаразд,— відповіло сонце,— сійте лілове!

І богиня весни, набираючи повні пригорщі лілового проміння сонячного спектра, почала сипати ним на кущі, на поля Скандинавії. Там, де вони падали, одразу ж виростали — сотнями й тисячами — чудесні грона бузку.

Та незабаром тут його з'явилося стільки, що сонце, звертаючись

до богині весни, вигукнуло:

—Ну, досить, досить! Хіба ти не бачиш, що всюди тільки й видно

лілове?

—То нічого,— відповіла богиня,— не заважай мені! Цим нещасним, закованим у кригу землям невідомі ні пристрасна жага троянди, ні поцілунок духмяної фіалки, ні п'янкий запах магнолії, дамо ж їм, принаймні, цілі ліси, цілі моря бузку.

Та сонце цього разу не послухалось і, узявши з рук веселки палітру, змішало залишки основних семи кольорів й заходилося сіяти одержане таким способом біле проміння на кущі й деревця. Так і виник білий бузок, що поряд з ліловим утворює ніжний, приємний контраст…

Ось чому бузок починає розпускатися з перших же теплих весняних днів, і ніде так щедро й розкішно не цвіте, як у Швеції, а також у Норвегії — країні, що вражає увесь світ своєю дивовижною фізичною й моральною силою...

В Англії бузок, хоч як це дивно, вважали квіткою горя, очевидно, через те, що його лілові та бліді відтінки нагадують колір смерті.

Давнє англійське прислів'я навіть стверджує; той, хто носить бузок, не носитиме обручки. А тому надіслати юнакові, котрий сватає дівчину, гілку бузку — означає відмовити. І такий ввічливий спосіб відмови часто застосовували.

У цій країні тривалий час ріс тільки ліловий бузок, а про те, як з'явився білий, існує переказ.

... Читати далі »

Символ смутку й радості, королева квітів – троянда.

Троянда кохання, троянда душі, -

Все це заслуги прекрасні її.

Тендітність і ніжність, любов і краса, —

Все об'єднала ця квітка ясна.

Вона королева і вдома, й в саду,

її благородність — як сон наяву...

Троянда струнка й романтична завжди,

Колючки її — це порізи душі...

Про неї складено багато легенд, ось послухайте.

 Богиня Флора, яка тривалий час не любила й уникала зустрічі з богом Амуром, була нарешті вражена його стрілою і відразу ж загорілась до нього палким коханням. Але хитрий божок почав тепер сам уникати Флори, і тоді вона вирішила створити квітку, яка сміється й плаче, поєднуючи в собі смуток і радість. Побачивши чудову квітку, що виросла в її руці, богиня у захваті викрикнула: «Рос», що з грецької означає «троянда». Квіти, що росли навколо, підхопили це слово, і відтоді її називали саме так.

Зі слів одного з поетів, троянда була подарунком самого Аллаха. До нього(Аллаха) одного разу з'явилися всі діти Флори з проханням призначити над ними нового володаря замість сонливого лотоса, котрий, хоча й був дивовижно гарний, та забув серед ночі про свої обов'язки правителя. Тоді Аллах, прихильно вислухавши їх, призначив правителькою квітів білу троянду з гострими шипами, що оберігають її. Коли соловейко побачив цю чарівну нову правительку квітів, був заворожений її красою, що притиснув троянду до грудей. Але гострі шипи, мов кинджали, вп'ялися йому в серце, і яскраво-червона кров бризнула з люблячих грудей нещасного й зросила ніжні пелюстки дивовижної квітки. Ось чому стверджують, що безліч зовнішніх пелюсток троянди і досі зберігають рожевий відтінок.

Троянда як окраса наших садів з'явилася за Петра ї і особливо за імператриці Катерини II, про що свідчить такий курйозний випадок.

Родовід Троянди іде в далеку давнину: це яскравий кущ був відомий ще за 3,5 тисячі років до нашої ери. Батьківщиною «королеви квітів» вважається Персія (Іран).

Колір пелюсток троянди, за однією з легенд,— це крапля крові з ноги Афродити, яка вкололася шипом троянди під час пошуків Адоніса.

За іншими переказами, троянда почервоніла через необережність Купідона, який зронив на неї краплю вина.

На магометанському Сході троянду вважали священною квіткою. В Корані говориться, що троянда виникла з крапель поту пророка Магомета.

З Індії та Ірану троянду завезли в Грецію. Але греки вважали, що троянда з'явилася з білосніжної піни, яка вкривала тіло богині кохання Афродити, коли та вийшла з моря після купання.

Під час святкувань давні греки прикрашали гірляндами з троянд свої будинки, храми, статуї богів і бенкетні столи. Трояндами увінчували переможців, ними вбирали молодят, осипали небіжчиків і надгробні камені. Культ троянди в Римі перевищував будь-що.

А от перші християни ставилися до троянди як до «ганебного римського блуду та мерзоти». Але через кілька століть ця неприязнь забулася, святі отці почали називати троянду «райською квіткою» та присвячувати її Богородиці.

До Росії троянда потрапила через слов'янські племена на Балканах! Ще до виникнення християнства в Давній Греції та Римі троянда стала емблемою весни, краси, кохання, бутон троянди — символом цноти, а зів'яла роза — символом хоробрості.

Римляни вірили, що ця квітка вселяє в серця мужність, і тому замість шоломів надівали на воїнів вінки з троянд, а на щитах вибивали зображення троянди.

Почитали троянди й давні германці, які присвятили їх одній зі своїх богинь — Фриллі. Червоні троянди в цих племен були символом меча та смертельної рани.

В християнському мистецтві троянда спочатку прославлялася як рабська квітка, символ чистоти та святості. Пізніше вона стає символом Богородиці. Згідно з легендою, архангел Гавриїл зробив для Богородиці три вінки: з білих, жовтих і червоних троянд. Вінок з білих троянд символізував її радість, із червоних — страждання, із жовтих — славу. Троянда, за християнською міфологією, втілює в собі милосердя, милість, любов, мучеництво та перемогу.

Улюбленець Магомета й емблема «самозакоханих» - нарцис.

«Заяча рута й тюльпан обнялись,

І красень закоханий, ніжний нарцис,

Розцвів над водою й на себе зорить,

Аж поки у пристрасті тій не згорить...»

Шеллі

Нарцис — рослина в наших краях не надто поширена. Ми зустрічаємо її, як звично, на Великдень у квіткових магазинах у подарункових кошиках або в окремих горщиках, а весною — в тих садах, де зимують у ґрунті й інші рослини... Але за кордоном вона — одна з найпоширеніших і найулюбленіших.

Це граціозні білі з подвійним — золотисто-жовтим та червоним — бордюром, надзвичайно витончені квіти, що хитаються на легенькому, мов очеретина, стеблі. Нарцис має дуже приємний запах.

Сам Магомет сказав про неї: «У кого дві хлібини — нехай продасть одну, щоб купити нарцис, бо хліб — пожива для тіла, а нарцис — пожива для душі

Краса й витонченість квітки спричинилися до бурхливого захоплення нею, але водночас своїй популярності вона завдячує й широковідомому міфові, що виник за глибокої давнини й перетворив її власне ім'я на узагальнене. Так, назвати когось «нарцисом» — це сказати, що то самозакохана людина.

Про походження міфа греки розповідають:

У матері всіх богів, цариці неба Юнони, була улюблена подруга, гірська німфа Ехо (Луна). Їй богиня звіряла всі таємниці серця, ділилася своїми враженнями, одне слово — була її найближчою, найвірнішою подругою.

Проте Ехо виявилась нещирою й підступною. Вона перебувала у перелюбстві з чоловіком Юнони — Юпітером й повсякчас приховувала всі його походеньки.

Коли Юпітер вирушав до подруг Ехо, гірських німф, то вона так розважала ревниву Юнону своїми баєчками, що час минав непомітно...

Але одного разу Юнона помітила, нарешті, підступну хитрість подруги й відібрала в неї мову.

«Геть з-перед очей, бридка обманщице! — вигукнула розгнівана мати богів.— Нехай з цього часу заніміє твій язик, котрим ти вміла так зачаровувати! Знатимеш від мене одну лише милість: зможеш повторювати тільки останній склад слова, коли тобі кричатимуть люди».

І з того часу засмучена німфа зникла в лісах, де відлуння живе й тепер і повторює останній склад або останнє слово, з яким ми до нього звертаємось.

Проте живучи одна в лісі серед скель, Ехо важко терпіла самотність і повсякчас намагалася когось знайти, хто б міг її полюбити.

Якось лісом ішов юнак, красень Нарцис, син річкового бога Цефіза, приречений на те, що сягне глибокої старості лише в тому разі, якщо ніколи не познайомиться з собою, тобто ніколи не побачить свого обличчя. Тоді це була звична річ, адже ніяких дзеркал не існувало, хіба що побачиш себе в спокійній воді.

Угледівши Нарциса, Ехо безтямно закохалась в нього й намагалась будь-що зробити так, аби він захопився нею. Але Нарцис залишався байдужим до її страждань. Тоді Ехо у відчаї звернулася до богів, благаючи змилосердитись і покарати Нарциса за його незворушність. І розчулені боги почули її молитву й покарали його.

Сталося так, що Нарцис, відчуваючи спрагу, зупинився край чистого, мов дзеркало, спокійного плеса. Нагнувся над ним, щоб напитися,, і тут, уперше в житті, побачив у воді своє відображення й так був зачарований, що закохався в себе. Не в змозі більше ні на хвилину відірвати погляду від того чарівного нетривкого образу, почав марніти бліднути й хиріти від кохання.

Боги не дали йому загинути остаточно, перетворили на чарівну квітку, яка чудесно пахне, а голівка її так і хилиться донизу, ніби намагаючись ще й ще раз помилуватись собою...

За іншим переказом, Нарцис мав сестру-близнючку, так схожу на нього, що неможливо було відрізнити їх одне від одного. Тим більше, що сестра й одягалась так само, як він, і теж пристрасно захоплювалась полюванням. Сестру Нарцис любив безмежно, але раптом вона померла.

І тоді, щоб хоч якось погамувати горе, він почав ходити до джерела з чистим плесом, милуватися на своє зображення, яке нагадувало йому образ улюбленої сестри.

Одначе, що більше вдивлявся в нього, то важче переживав утрату, і, зрештою, у глибокому відчаї кинувся у воду, немов у обійми рідної істоти...

... Читати далі »

Улюбленець гаремів, квітка біржової гри – тюльпан.

Перші відомості про цю чарівну квітку ми зустрічаємо в перських джерелах. У цій країні своєрідна, у вигляді ліхтарика або чаші, квітка не могла бути непоміченою, їй дали назву «Дюльбаш» — турецька чалма, а звідси — і слово тюрбан.

Ще більшої любові зажив тюльпан на Сході, у турків, дружини яких розводили його в сералях, де багатьом з них він, можливо, нагадував їхнє дитинство, батьківщину, втрачену волю. Внаслідок цього, очевидно, у сералях щорічно справляли чудесне чарівне свято тюльпанів, на яке султан споглядав як на приємний доказ прихильності й любові своїх численних дружин.

Серед пристрасних любителів цієї квітки в інших країнах були також Рішельє, Вольтер маршал Бірон, австрійський імператор Франц II і особливо французький король Людовик XVIII.

Одначе ніде захоплення" тюльпанами не сягнуло такого розмаху, як у Голландії. Спокійні від природи, обережні торговці і взагалі помірковані люди, голландці, ні з того ні з сього настільки захопилися квіткою, що це захоплення перетворилося на єдину свого роду народну манію, котра пізніше одержала характерну назву — «тюльпаноманії».

Тюльпан з'явився тут лише у 1634 році і спочатку розводили його виключно для комерції.

Помітивши, як захоплюються цією квіткою німці та інші народи, підприємливі голландці почали вирощувати все нові й нові сорти, й торгівля цибулинами стала такою прибутковою, що розведенням тюльпанів почали займатися навіть ті люди, котрі не мали до садівництва ніякого відношення згодом — чи не все населення

Спочатку торгівля розвивалася успішно. Та незабаром ситуація набула характеру біржової гри. Замість цибулин нових сортів почали наперед (ще до їхньої з'яви на світ Божий) видавати розписки на виключне право володіння ними, потім ці розписки перепродували за більш високу ціну іншим, а ті, у свою чергу, ще комусь...

Нарешті, щоб ще дужче розпалити пристрасть до такої гри, міста на зразок Гаарлема, Лейдена запроваджували величезні, на кількасот тисяч гульденів, премії за виведення тюльпана якого-небудь запрограмованого кольору й розмірів, і, в разі успіху, вручення нагороди супроводжувалось таким розкішним святкуванням, що на нього збігалося народу із найвіддаленіших околиць не менше, аніж на прибуття чи коронування монарха.

Та якщо відтоді тюльпан втратив будь-яке значення для спекулянтів, любителів біржової гри й наживи, то для поетів, прозаїків і взагалі митців він і надалі залишається предметом естетичного зацікавлення.

Німці взагалі ставилися до тюльпана прохолодно й навіть у насміх прозвали невибагливий грубий пивний кухоль — «Тульпе»; з такою назвою, наприклад, вона побутувала на вечоринках у Бісмарка.

Поетичніше ставляться до тюльпана в Англії, де у казках — він колиска для маленьких ельфів та інших крихітних істот. Так, у Девонширі народилась казка, у якій розповідається, що феї, не маючи колисок для своїх малюків, кладуть їх на ніч у квіти тюльпанів, і вітер колихає малих дитинчат до самого ранку.

Одного разу господиня вирушила вночі з ліхтарем до свого саду, де росло безліч тюльпанів, і побачила в них кілька таких заснулих чарівних малят. Вона так захопилася цим незвичайним видовищем, що тієї ж ночі посадила в саду ще більше квітів, а незабаром їх виявилося цілком досить, аби розмістити в них усіх малюків довколишніх чарівниць.

Потім світлими місячними ночами вона вирушала до саду й цілими годинами милувалась, як ці крихітні створіння солодко сплять в атласних чашечках тюльпанів.

Спочатку феї хвилювалися, щоб ця незнайома жінка не вчинила якогось зла їхнім малюкам, але потім, дивлячись, з якою любов'ю вона ставиться до них, заспокоїлись і, прагнучи віддячити за турботу, надавали її тюльпанам найдивовижнішого забарвлення й чудесного, немов у троянди, запаху.

Вони благословляли цю жінку та її оселю, й вона мала повний успіх у всьому і щастя аж до самої смерті.

Але радість тривала для фей, поки жінка трималась на світі, коли ж вона померла, то дім із садом успадкував її родич, заможний лихвар.

Як людина користолюбна й бездушна, він перш за все знищив сад, дійшовши висновку, що квіти вирощувати невигідно, влаштував на тому місці город й посадив петрушку та різні овочі.

Такий брутальний вчинок дуже розгнівав маленьких створінь, й вони щоночі, тільки-но наставала темрява, зліталися із сусіднього лісу й танцювали на городі, витоптуючи й вириваючи все з корінням, так що городина покривалася хмарою пилюки.

А попри все —- могила колишньої їхньої доброї господині чудесно зеленіла, на ній завжди росли розкішні квіти. Довершені тюльпани в узголів’ї сяяли найяснішим забарвленням, чудово пахли до глибокої осені, навіть коли всі інші ... Читати далі »

Квітка богині весни Остари й освідчення в коханні — конвалія

«В гомоні зеленім ліс залопотів,

Під яскравим сонцем весь позолотів;

Горда і цнотлива, до княжни подібна,

Вийшла на узлісся конвалія срібна...»

Що може бути таким простим і таким чарівним водночас, як не конвалія? Кілька біленьких, немов із порцеляни, дзвіночків на довгій стеблині і двійко світло-зелених листків — от і все; а тим часом —

яке диво, яка довершеність! Особливо ж гарна, конвалія у своєму лісовому середовищі, на галявині серед негустого лісочка, оточена безліччю яскраво-зеленого листя. Та найкраще, що в ній може бути,— п'янкий запах. Це один із найтонших приємних запахів.

Був час, коли конвалія, у давніх германців була присвячена богині Остарі — богині ранкового сонця, променистої зорі й провісниці весни.

А в Англії в Суссексі склалася цікава легенда про бій св. Леонарда,

одного із сподвижників Хлодвіга, котрий прийняв християнство, із страшним драконом Сінь побіля Толбіака.

Три дні й три ночі св. Леонард невтомно бився з ним, іноді зовсім втрачаючи силу й надію перемогти. Та нарешті з допомогою Божою, на четвертий день із задоволенням побачив, як страшне чудовисько, тягнучи за собою довгого хвоста, щезає у глибині лісів, аби більше звідти не з'являтися. Це була перемога християнства над язичницькими примарами.

Ця боротьба св. Леонардові не обійшлася марно: його руки й тіло були жорстоко зранені іклами й кігтями дракона, а на місцях боротьби було безліч слідів крові з його ран.

Та Господь відзначив ці плями пролитої святителем крові й освятив їх, виростивши на тому місці квіти цноти й святості — конвалії. Благочестиві мандрівники й досі зустрічають ці сліди битви повсюди у лісі, забарвлені в біле, уважно прислухаючись, вони здатні, як стверджують, чути, як сніжно-білі дзвіночки конвалії видзвонюють переможний гімн…

Давня російська легенда оповідає про водяну царівну Волхову, котра палко любила Прекрасного Садка. Дізнавшись про його жагуче кохання до Любави, у відчаї вийшла вона на берег, аби востаннє почути пісню коханого. Та не було Садка на березі. Довго блукала Волхова лісом, по галявинах та луках, пильно прислухаючись. І раптом... Серед струнких беріз угледіла дві постаті під місячним світлом. Він! А поруч, ніжно припавши до Садка,—Любава. Насилу стримала крик горда Волхова. Відвернулась. Знесилена горем, пішла, щоб навіки поринути в холодне водяне царство, від усього світу сховати свою нестерпну тугу. І тільки місяць на небі був свідком її сліз, котрі котилися із синіх, як море, очей та світлими перлинками спадали між шовкових трав. Сльози перетворювалися на запашні конвалії — свідчення любові й болю чистого, ніжного та палкого дівочого серця.

А з української легенди, що народилася серед давніх волинських пущ, ми дізнаємося, що конвалія — то щасливий сміх Мавки, який перлинами посіявся в лісі, коли вона вперше відчула радість кохання.

Давня російська легенда оповідає про водяну царівну Волхову, котра палко любила Прекрасного Садка. Дізнавшись про його жагуче кохання до Любави, у відчаї вийшла вона на берег, аби востаннє почути пісню коханого. Та не було Садка на березі. Довго блукала Волхова лісом, по галявинах та луках, пильно прислухаючись. І раптом... Серед струнких беріз угледіла дві постаті під місячним світлом. Він! А поруч, ніжно припавши до Садка,—Любава. Насилу стримала крик горда Волхова. Відвернулась. Знесилена горем, пішла, щоб навіки поринути в холодне водяне царство, від усього світу сховати свою нестерпну тугу. І тільки місяць на небі був свідком її сліз, котрі котилися із синіх, як море, очей та світлими перлинками спадали між шовкових трав. Сльози перетворювалися на запашні конвалії — свідчення любові й болю чистого, ніжного та палкого дівочого серця.

А з української легенди, що народилася серед давніх волинських пущ, ми дізнаємося, що конвалія — то щасливий сміх Мавки, який перлинами посіявся в лісі, коли вона вперше відчула радість кохання.

Після того, як конвалія відцвіте, з неї виростає кругла червона ягідка. Про ці ягідки одне німецьке повір'я каже, що то не ягоди, а палкі, пекучі сльози, котрими, нібито, конвалія оплакує закінченні! весни, до якої відчула величезну любов. Та й сама весна була небайдужа до маленької, вишукано зодягненої в біле платтячко квітки, схованої під широкою парасолькою зеленого листя.

Але весна, це чарівне веселе створіння у блискучому строї, насправді — лиш кругосвітня непостійна мандрівниця. Вона ніде не знаходить собі спокою і. голублячи всіх, ні на кому не зупиняє свого вибору; тут теж так сталося: конвалія всією душею прикипіла до своєї веселої непостійної подруги, а легковажність весни для ніжної тендітної квітки перетворилась на важке невимовне горе. Маленькі квіточки серед літньої спеки обсипались, а на їхньому місці, із самого серця конвалії, вилились вогненно-червоні краплини сліз — ягідки.

У зв'язку з цією язичницькою легендою виник, мабуть, і християнський переказ про походження конвалії з пекучих сліз Пресвятої Богородиці, котрі вона проливала, стоячи біля хреста розп'ятого Сина. Пекучі її сльози падали великими краплями на землю, й на місці їхнього падіння виникали чисті білі конвалії, котрі, осипаючись, перетворювалися на червоні, що нагадують краплини крові, ... Читати далі »